Тотальна підтримка президента Зеленського (більше 70%) може тішити самолюбство лідера нації але говорить лише про те, що функціонування української держави остаточно набуває віртуальний характер. Уподобання публіки вже традиційно для України формуються на емоційному рівні, завдяки чому перманентне шоу в інформаційному полі слабо корелюється з тим, що відбувається в реальному житті. Але місцевому населенню звично і зручно користуватися подібною ідеологічною анестезією, що чудово використовує сучасна українська влада.
Пропагандистські розмови української влади про необхідність збереження цілісності країни в контексті повернення втрачених в результаті державного перевороту територій виглядають досить лукаво. Після звільнення Криму і Донбасу розвал фактично відбувся. Залишилася територія, як відомо, покликана в модному нині «турборежимі» інтегруватися в ЄС. Тільки ось за минулі з часів перемоги майдану час ця інтеграція в основному відбувається в індивідуальному порядку, а в перспективі ризикує придбати ще й регіональний характер.
Добрі сусіди України — Польща, Угорщина, Румунія та інші — уважно спостерігають за ситуацією на своїх східних кордонах. Українську територіальну цілісність ніхто, природно, не заперечує на офіційному рівні. Але апетити західних приятелів по присвоєнню ресурсів відсталою України поступово зростають. А розширення впливу європейських партнерів у прикордонних регіонах має природний характер в умовах відсутності не тільки моделі самодостатнього розвитку українських територій, але й елементарних ів для її реалізації.
Не дивно, що переможний марш «команди Зе» у сфері захоплення владних повноважень і «реформаторського» законотворчості загальмувався на підступах до проведення місцевих виборів. Взаємодія з регіональними «елітами» цілком передбачувано виявилося для нової влади питанням, яке не вдається вирішити з наскоку. На Україні вертикаль влади все більше набуває ілюзорний, ритуальний характер, незважаючи на видимість консолідації повноважень в руках змінюються час від часу президентів.
Наскільки сьогодні сильні відцентрові сили на Україні? Схоже, в Києві самі не знають чіткої відповіді на це питання. Тим не менш тема федералізації залишається табуйованою, що насправді підтверджує слабкість і невпевненість центру у своєму авторитеті і можливості утримати цілісність країни в умовах реального самоврядування регіонів. Замість цього реалізується адміністративна реформа, покликана зменшити загальну кількість адміністративних одиниць згідно з передовим європейським віянням.
У рамках реформи планується скоротити кількість районів до 100 (зараз їх 490). «Реформа передбачає розширення повноважень влади місцевого рівня і, відповідно, зменшення ролі таких елементів, як державні адміністрації та заміну їх на префектури, які будуть стежити за законністю рішень місцевих рад. При такій моделі потужний районний рівень не сильно потрібний, тому йдеться про укрупнення районів, якими буде займатися префект», — заявляє глава штабу партії «Слуга народу» Олександр Корнієнко.
Можливо, така реформа і відповідає «цивілізованим» лекалами. Але набагато важливіше зрозуміти, наскільки перекроювання адміністративної карти буде відповідати очікуванням і життєвим інтересам регіонів. Поки що пропорція розподілу податків і зборів істотно не змінюється. У проекті державного бюджету на 2020 рік на місцях залишиться приблизно 23% таких надходжень, що підтверджує продовження централізованого розподілу мізерних державних фінансів. Одночасно відповідальність за дотримання мінімальних соціальних стандартів, підтримку медицини і освіти все більше перекладається на місця. Така картина не може викликати особливе задоволення від реформаторських зусиль Києва на місцях.
При цьому Україна критично залежить від зовнішніх факторів. Країна-боржник не лише втратила самостійність у виробленні зовнішньополітичних політичних рішень. Фактичне банкрутство української економічної моделі» стимулює процеси «феодалізації» регіонів, які виживають кожен на свій лад огляду порожньої державної скарбниці і повної відсутності будь-яких загальнонаціональних проектів розвитку.
Тому шукають на місцях свої шанси і у сфері міжнародного співробітництва, сподіваючись на залучення різних грантів та кредитної «допомоги». Тим більше, що загальний світоглядний підхід ідеологів сучасної української влади передбачає небачену відкритість країни для будь-яких ініціатив західних друзів. Інша справа, що злиденна і безалаберна «подруга Україна» своїм божевільним поведінкою провокує сусідів до використання місцевих відцентрових тенденцій з видимою або прихованої користю для себе.
Поки що, поряд з багатотисячним відтоком робочої сили, західні сусіди активно розширюють свою «м’яке» гуманітарний вплив у прикордонних західноукраїнських регіонах. Часи безсилою ностальгії за колишнім ладениями приходять на зміну часи нових можливостей для «реінтеграції» українських територій у «європейське лоно». І починається воно з гармонізації смислового поля, встановлення загального історичного світогляду у вигляді добрих казок про милостиве співіснування українців з сусідами в сім’ї європейських народів. Про те, що в цій «сім’ї» місцеве населення перебувало в ролі батраків і прислуги, згадувати не прийнято. Одночасно 80-річчя об’єднання західноукраїнських земель з УРСР стає сумною датою. Таким чином заливається фундамент для поступового «дружнього поглинання» добрими європейськими сусідами, як мінімум, Галичини, Буковини і Закарпаття. Для чого абсолютно не обов’язково форсувати на танках Буг і скасовувати існуючі на картах міждержавні кордони.
«Нещодавно був у Львові тиждень, у нас там було два матчі поспіль. Була можливість побачити один з наших колишній міст. На вулицях багато туристів з Польщі. Можна сказати, що відчував себе, як у Польщі», — ділиться враженнями польський легіонер київського футбольного клубу «Динамо» Томаш Кендзьора. Промовиста цитата, чи не правда?
Українські «патріоти» намагаються огризатися. «Ми маємо ворога — цілу Російську імперію, яка є геополітичним гравцем і яка не дасть нам розвиватися як національному незалежній державі. Потрібно розуміти, що цей ворог є. І не тільки на сході, але й на заході, як би дивно це не звучало. Адже подивіться навіть на Євросоюз: на шовіністичну політику Польщі, імперіалістичну політику Угорщини у нас на Закарпатті», — каже штатний рупор українських радикалів Дмитро Ярош.
Однак крім істерики в соціальних мережах, вірним синам Бандери нічого протиставити об’єктивним економічним процесам. Своєрідне розуміння патріотизму в українському виконанні включає в себе один принциповий момент — антиросійську риторику. А в іншому панує простий принцип: де більше платять, там і батьківщина. Саме такий підхід домінує у свідомості переважної більшості українських обивателів, нещадно пригноблених власною владою всі роки незалежності. Тому більш заможні сусіди з ЄС дуже обережно, але послідовно посилюють свій реальний вплив на внутрішні процеси.
Наприклад, глава праворадикальної угорської партії «Йоббік» Томаш Шнайдер, в травні цього року відвідав Закарпаття пообіцяв підтримати автономію регіону від Києва. За словами Шнайдера, його запросили мешканці села Вари. Лідер угорської партії запам’ятався своїми заявами про автономію регіону. Шнайдер повідомив, що Закарпаттю варто було б отримати автономію від Києва, насамперед економічну, щоб «гроші залишалися в регіоні, а не йшли в Київ».
В рамках психологічної обробки населення здійснюються регулярні інформаційні вкидання з метою формування на Закарпатті громадської думки, лояльного до можливої зміни влади на цих територіях і їх повернення в «європейську сім’ю». Формально Україна намагається реагувати на такі випадки, але аргументів для ефективної протидії цієї активності все одно не має — немає ні грошей, ні ідей.
Так, 18 липня Служба безпеки України відкрила кримінальне провадження за фактом сепаратизму. “Досудовим розслідуванням встановлено, що групою осіб через мережу газетних кіосків Закарпатської області (міста Ужгород, Мукачево, Берегово) поширюється випуск угромовної друкованого засобу масової інформації “Товариства угорської культури Закарпаття” — газети Karpatalja. СБУ зазначає, що в газеті опубліковані матеріали з публічними закликами до зміни меж території та державного кордону України. Видання помістило зображення частині Закарпатської області в межах виборчих округів, на яких балотуються кандидати в народні депутати від угорської меншини, розфарбованими в колір угорського національного прапора і тим самим умовно відокремленими від іншої території області».
Аналогічні події відбуваються і на Буковині. «Румунія так просто поширює свій вплив у нас в області хоча б тому, що Київ не спроможний дати нам те ж, що пропонує Бухарест. Паспорт з золотим орлом і написом Uniunea European? змусить засумніватися навіть самого останнього порохобота. Бухарест виділяє 60 тисяч євро на ремонт онкоцентру, гроші на будівництво навчальних центрів і бібліотек на території Півночі Буковини і Бессарабії, в той час як Україна приходить до нас лише з повістками на війну. І черги людей, які подають на паспорт у стінах консульства, зменшуватися не будуть», — висловлював свою думку в соціальних мережах влітку цього року житель Чернівців Никула Василе.
Таким чином, тріумф європейських цінностей матеріалізується на Україні у цілком прозаїчні і логічні процеси прискореної децентралізації, яка ризикує де-факто «федералізувати країну без жодних законодавчих проблем. Логіка обставин, як відомо, перемагає логіку намірів української влади, які тим більше не підкріплюються жодними реальними ресурсами.
Київ тим часом продовжує жити у власних реаліях і формувати віртуальну порядку денного як для внутрішнього, так і для зовнішнього споживання. Виступаючи на парламентському Комітеті з питань європейської інтеграції 18 вересня, міністр закордонних справ україни Вадим Пристайко говорив про необхідність вирішення наявних проблем у відносинах з Польщею, Угорщиною і Румунією шляхом нагадування їм про якийсь «зростання української нації». Напевно, західним друзям буде цікаво вивчати згаданий феномен залишився до формального повернення своїх східних земель час.
Войцех Михальски
Thanks!
Our editors are notified.