Жартувати зі сцени в СРСР було непросто. Що стосувалося естрадного розмовного жанру, то перелік дозволених тим строго регламентувався на найвищому рівні. Була б воля перших керівників, сатиру заборонили б зовсім. Принаймні, спроби максимально звузити вплив неугодних сатириків на глядача робилися не один раз. Але глядач хотів сміятися, і владі доводилося шукати безпечні для свого іміджі шляху. І що дивно, в умовах тотального ідеологічного контролю радянським артистам вдавалося створювати шедеври, не втрачають своєї гостроти і сьогодні.
Несерйозне ставлення до малого мистецтва і підозріла сатира при Сталіні
Театр естради їм. Райкіна заснований у 1939 році на місці знаменитого колись ресторану «Ведмідь»./Фото: upload.wikimedia.org
З приходом до влади в Росії більшовиків почалася боротьба з усіма проявами буржуазії. Під прес потрапив і жанр естради, вважався виключно «буржуазним мистецтвом». Малі жанри мистецтва не удостоювалися відтепер уваги, а сатиричні сценки, танці і пісні вважалися чимось легковажним і другосортним. Та й саме поняття розважальності у пресі все частіше супроводжував епітет «вульгарна». У 1937 році одночасно закриваються Московський і Ленінградський мюзик-холи в їх первісному вигляді. В перейменованих театрах з новими правилами тепер можна було жартувати тільки на примітивні побутові теми. При цьому офіційній забороні колишню сатиру ніхто не піддавав, але жартувати ставало небезпечно.
Наклеп на владу і висміювання існуючого режиму могли побачити у найнесподіваніших театральних проявах. При цьому ідеологічно витримані теми прославлення держбуду не користувалися популярністю у глядача. Але смішити якось треба було, улюблений народом жанр опинився в тяжкому становищі. Особливо гостро потребували якісного сценічному гуморі досвідчені ленінградці. Кожен рік там робилися спроби відновити діяльність класичного театру сатири. Нарешті, намітилися зрушення, і в будівлі колишнього мюзик-холу заробив театр мініатюр. Спочатку він став місцем виступів джазових виконавців, циркової клоунади і инсценировщиков радянських пісень. А вже восени 39-го в екс-ресторані «Ведмідь» відкрили повноцінний театр естради і мініатюр.
Успіх Райкіна і нова епоха іронічного артиста
Аркадій Райкін брав нетиповими для артиста вкрадливою манерою і скромністю./Фото: b.radikal.ru
Спочатку успіх заклад мав невеликий. Після першого сезону розбіглися актори, змінився художній керівник, звільнився головний режисер. Але незабаром в трупу Ленінградського театру приходить Аркадій Райкін – лауреат всесоюзного конкурсу естрадних артистів. Він став співати, грати, виконував обов’язки конферансьє. Публіка пішла саме на Райкіна. Програма будь-якого подання відштовхувалася саме від нього. Бувалі театральні критики стверджували, що Райкіна занадто багато, а тому довго йому в променях слави купатися не доведеться. Але всі вони помилялися. Райкін-конферансьє різко відрізнявся від звичних персонажів. На відміну від зухвалих, гучних і впевнених у собі артистів Аркадій брав своєю м’якістю і сором’язливістю. Молодий, легкий і рухливий, він виходив на сцену і через пару хвилин ставав для залу «своїм».
Глядачів буквально зачаровували його вкрадлива манера, скромна усмішка і душевна відкритість. «Ви сидите, сяду і я», – тихо говорив він зі сцени, беручи стілець. Або ж, збираючись вимовляти вступне слово, Райкін абсолютно несподівано діставав із-за лацкана піджака склянку з чаєм. Своїм творчим наставником Райкін вважав Чарлі Чапліна. Він зумів виділити свою творчість в окрему нішу завдяки тому, що висміював не начальника чи підлеглого, а прояви зла в суспільстві. Він підійшов до змісту сатири по-новому, тонко і майстерно доводячи, що негативні персонажі проживають своє життя даремно.
Дебют Жванецького і спільний успіх
Жванецький дебютував під керівництвом Аркадія Райкіна./Фото: econet.ru
Не секрет, що політичної сатири в Радянському Союзі приділялася особлива увага. І якщо спочатку той же Райкін чіпав цю тему максимально акуратно, то з часом подача бюрократичних персонажів в його творчості стала жорсткішою. Серед высмеиваемых героїв з’явилися шахраї, хабарники, пройдисвіти з бюрократів. Як-то гастролюючи по Одесі Аркадій Райкін звернув увагу на тамтешніх молодих акторів театру «Парнас» – Жванецького, Карцева та Ільченко. Через короткий час він запросив їх працювати на себе.
Жванецький був призначений завідувачем театральної літературною частиною. Як розповідав Райкін, цінно Жванецького як актора була в тому, що він умів помічати найтонші деталі дійсності і талановито укладати їх у форму розмовної мови. У 1969 році на сцені театру прогриміла спільна програма «Світлофор», де прозвучали легендарні роботи Михайла Михайловича «Авас», «Століття техніки», «Дефіцит». Ці твори цитуються досі не рідше висловлювань світових філософів.
Ромка-актор і одеський гумор
Карцев міг розсмішити зал навіть мовчанням. /Фото: img.gazeta.ru
«Ромка-актор» – так називали в Одесі майбутнього відомого сатирика Романа Карцева. «Ромкою-актором» Карцев був і через десятиліття після здобуття всенародної слави. Одесит у кількох поколіннях, він вбирав місцевий колорит з пелюшок. Ще в школі Кац (справжнє прізвище артиста) збирав масову публіку, пародіюючи вчителів. У театрі мініатюр Райкін відразу порекомендував артисту змінити прізвище на псевдонім, вважаючи її незвучной і важко запам’ятовується. Перший успіх прийшов до Карцеву після участі у виставі Жванецького «Я йду по вулиці», де артист зіграв відразу кілька ролей. Довгий час Карцев виступав у дуеті з земляком Ільченко.
Велика частина їх сцен присвячувалася Одесі та її особливому, коханому глядачем гумору. Через яскраві образи і діалоги сатирики майстерно відображали радянську дійсність. Глядачеві були близькі сцени виробничих взаємин, шкільні діалоги, побутові ментальні обставини. Відзначився Карцев і на кіноекрані. Однією з найгучніших ролей був шкільний учитель в дитячому телефільмі «Чарівний голос Джельсоміно». Фактично, основними його словами було перерахування прізвищ своїх учнів. Але глядачі лопалися від сміху, коли він вкотре перечитував список. Акторові вдавалося розсмішити глядача навіть мовчанням. А той, хто хоч раз чув монолог Карцева «Раки», навряд чи його забуде. Набравшись досвіду і популярності, Карцев з Ільченка повернулися на батьківщину, створивши один з найпопулярніших в СРСР театр мініатюр.
А гуморист Олена Воробей знала багато злетів і падінь у своєму житті.
Thanks!
Our editors are notified.