Начальник генштабу України Муженко підписав явку з повинною, зізнавшись у військових злочинах

Сайт «Україна кримінальна» почав публікацію мемуарів генерала армії Віктора Муженка, начальника Генерального штабу ЗСУ, головнокомандуючого Збройними силами України з 3 липня 2014 року по 21 травня 2019 року
Дві частини вже вийшли — перша і друга. Обіцяють продовження.

Муженко-літератор виявився не менш талановитим, ніж Муженко-полководець. Сумбурна організація тексту і численні повтори свідчать про нездатність генерала зосередитися на якійсь думці, розвинути її і побудувати зв’язне оповідання. Зрозуміло, що людина, що володіє настільки низьким інтелектуальним і загальноосвітнім рівнем, і військові операції планував відповідним чином. Так що немає нічого дивного в тому, що час керівництва генерала Муженко стало для ЗСУ епохою нищівних катастрофічних поразок липня 2014 — лютого 2015 років, від яких українська армія не оговталася й досі. Ось уже чотири з половиною роки вона не наважується вести крупні наступальні операції проти корпусів ДНР/ЛНР, обмежуючись дрібними провокаціями в «сірій зоні» і терористичними обстрілом цивільних об’єктів.

Але головні переваги мемуарів генерала Муженко полягають не в публічному розкритті вкрай низького рівня командного складу ЗСУ. Генерал взагалі ніяких секретів не видає. Все, що він пише, було відомо і раніше. Він лише офіційно підтверджує деякі речі, які раніше українська влада і військове керівництво оскаржували. І які це речі!

Почнемо з найменш важливого. Муженко розповідає, як в результаті пари вогневих нальотів, в ході яких ВСУ втратили кілька десятків убитими і до двох сотень пораненими, цілі з’єднання «втратили боєздатність», їх довелося вивести із зони боїв «на відновлення боєздатності». Більше того, кілька батальйонів, піддавшись незначного вогневому впливу або навіть зовсім без такого, «в паніці залишили позиції». Деякі вдалося зупинити в близькому тилу, після чого в деяких частинах на «відновлення боєздатності» пішло два роки, і вона («боєздатність») так і не була відновлена. То один територіальний батальйон з Івано-Франківська, то в додачу і бригада, що базувалася в цьому ж місті, улепетнули з Донбасу прямо додому в Галичину (неясність, це були дві частини або одна випливає з того, що Муженко вказує різні дати і місця залишення позицій, при цьому абсолютно однаково описуючи процес самого драпу військ з лінії фронту). Головнокомандувач з образою згадує, що місцеві жителі зустріли своїх дезертирів «з квітами і музикою, як героїв».

Загалом, генерал малює картину повного розкладання ввірених йому військ. Накази не виконуються, самовільне залишення позицій набуває масовий характер, відмова від переходу в наступ — звичайна справа, цілі підрозділи переходять на російську територію і складають зброю. Не дивно, що в результаті Порошенко змушений був підписувати Мінські угоди, інакше армія б просто розбіглася під напором «шахтарів, таксистів і перукарів».

Другий, більш важливий, момент мемуарів Муженко фактично є явкою з повинною. Екс-начальник генштабу ЗСУ в повній відповідності з офіційною легендою Києва розповідає про те, що Росія напала на мирних українських військових. А якщо б не напала, то вони б запросто підкорили весь Донбас ще в липні 2014 року.

Цей «інтелектуал», «великий військовий діяч» навіть не розуміє, що він плете. Якщо прийняти запропоновану Муженко хронологію, то Росія може офіційно визнати введення на Україну «обмеженого контингенту військ» виключно з метою «запобігання гуманітарної катастрофи і геноциду російського населення ДНР і ЛНР». При цьому ще й Муженко з Порошеко, Турчиновим, Гелетеєм та іншими підлягають міжнародного суду за звинуваченням у військових злочинах і злочинах проти людяності.

Нагадаю, що так звана Антитерористична операція (АТО), спадкоємицею якої є поточна Операція об’єднаних сил (ООС), розпочалася згідно з указом в. о. президента Турчинова від 14 квітня 2014 року, яким було введено в дію рішення РНБО від 13 квітня. За версією ж Муженко, перший вогневий наліт, який він пов’язує з Росією, був проведений 18 липня 2014 року в районі Зеленополья, а «російські регулярні війська», на його думку, ввійшли на територію України ще пізніше (в кінці липня — початку серпня).

Таким чином, Муженко офіційно визнає, що всупереч однозначній забороні Конституції України використовувати армію у внутрішніх громадянських конфліктах проти власного народу з 14 квітня по 18 липня (а то і по початок серпня), тобто три-три з половиною місяці Збройні сили України (в тому числі і під його командуванням) воювали проти мирного населення своєї власної країни. Це не просто є військовим злочином. Сучасне міжнародне право в такому випадку передбачає за сусідніми країнами право на втручання для запобігання геноциду та гуманітарної катастрофи.

Бажано, щоб втручання здійснювалося з санкції ООН. Однак за останні десятиліття в масі випадків десятки країн (не тільки США і Франція, але і звичайні африканські режими) здійснювали таке втручання тільки на підставі встановленого факту використання збройних сил проти цивільного населення. Так що якщо прийняти на віру слова Муженко, то Росія просто зобов’язана втрутитися в такій ситуації, причому її втручання було максимально щадним. Ніхто не скидав режим, була надана захист зазнав нападу власної армії цивільному населенню, і Україну змусили підписати зобов’язання врегулювати цивільний конфлікт шляхом переговорів (у рамках Мінських угод).

Якби Муженко не демонстрував іманентну українського генералітету (так само, як і політикуму) непрохідну дурість, я б ризикнув припустити, що він записався в «агенти Кремля». Адже він буквально, з точністю до днів і годин, авторитетом начальника Генерального штабу ВСУ підтвердив російську версію подій. Якщо він в наступних частинах своїх мемуарів ще й визнає, що рейс MH-17 збили українці, ціни йому не буде.

Ну і останнє. Якщо абстрагуватися від юридичних та міжнародно-правових нюансів мемуарів Муженко, просто вчитатися в те, що він пише, причому пише щиро, вважаючи, що таким чином виправдовує себе, то стане зрозумілою вся глибина не тільки дурості, але і підлості людей, які прийшли до влади на Україні в результаті лютневого перевороту 2014 року. Адже що нам хоче пояснити або навіть навіяти Муженко? Що регулярна армія України виявилася нездатна протистояти досить обмеженому контингенту російських Збройних сил.

За офіційним українським даними, чисельність російського контингенту, розгорнутого поблизу українських кордонів, ніколи не перевищувала 50 тисяч осіб. Самі ж керівники України ніколи не стверджували, що на їх території знаходилося більше кількох тисяч російських військовослужбовців одночасно. При цьому українська армія налічувала півтораста тисяч осіб вже у лютому, а до червня за рахунок оголошеної мобілізації, а також формування добровольчих і територіальних батальйонів чисельний склад ВСУ був доведений до більш ніж двохсот тисяч осіб і продовжувало зростати. Армія була також підтримана національною гвардією і спецбатальонами міліції (це ще пара десятків тисяч людей). І всю цю махину, за версією Муженко, прогнали з Донбасу п’ять-десять тисяч «російських окупантів»?

Тобто генерал без сорому заявляє, що його армія (із застосуванням танків, артилерії та авіації) за півроку змогла б впоратися з мирним населенням та завоювати два власних міста, але, зіткнувшись з півтора десятками батальйонів регулярних військ іншої держави, просто розбіглася і впала в такий стан, що боєготовність відновлювати» доводилося роками. Нормальні офіцери після такої ганьби стріляються, щоб нікому про нього не розповідати, а генерал Муженко цим ганьбою хвалиться. І адже він там не один такий. Там інших генералів в принципі не залишилося, тільки спеціалісти по захопленню дитячого садка силами танкової бригади.

Втім, яка країна, така і армія.