Знає: Харків’яни проти казенних неонацистів

Протягом усього квітня 2014 року в Харкові відбувалися зіткнення між прихильниками федералізації і промайданными «активістами». Щоб припинити безперервні протести проти держперевороту, київська влада оголосила режим так званої «контртерористичної операції»: з 8 квітня у Харкові, а з 14 квітня і по всій східній Україні
Так і починалася громадянська війна.

Для придушення заворушень у Харкові новий міністр МВС Арсен Аваков не міг покластися на співчували демонстрантам місцевих правоохоронців. До співпраці з київською владою були залучені отсиживавшиеся після вбивства антимайдановцев на вулиці Римарській неонацисти з «Патріота України» та «Misanthropic Division».

Так заступник вождя «Нацкорпуса» Микола Кравченко (позивний Крук) розповідає на сайті «Консул», що у харківській праворадикальної організації «Патріот України» була тренувальна база на Полтавщині. «Саме тут, у колишньому піонерському таборі, і народився “Чорний корпус”. Звичайно, тоді ще не було у нас ніяких чорних мундирів, і назви ніякої не було, але вже був наш особовий склад, наша основа… Через кілька днів ми повернемося до Харкова. А через кілька місяців ми повернемо Харків…», — пише Кравченко, розсудливо замовчуючи, що «Чорний корпус» це, фактично, синонім гітлерівських СС.

Активіст руху і голова інформаційної служби «Азова» Степан Байда розповідав в інтерв’ю інтернет-телеканалу UKRLIFE.TV, що після вбивств на Римарській затриманих ультраправих «активістів» влада без зайвого розголосу випустили на волю і незабаром вони теж приєдналися до своїх однодумців. «То керівництво наше якось вийшло, то нам запропонували влади. Подробиць не знаю… Але тим не менш, контакт з керівництвом країни з’явився, — згадує Байда, — Харків Ще був неспокійний. Почали робити виїзду. В одному з виїздів вийшов конфлікт на кордоні з Харківською областю з “Беркутом”, який зрозумів, хто це їде… У Харкові міліція була тоді вся абсолютно проросійська, антиукраїнська… Жорстоко тоді наших хлопців побили, прикладами били».

Мова йде про випадок, коли колону автотранспорту, які прямували до Харкова з боку Полтави, затримали на в’їзді в Харківську область. При огляді з’ясувалося, що автобуси набиті десятками до зубів озброєних радикалів, які збиралися організовувати в Першій столиці справжню бійню. Харківські правоохоронці швидко остудили запал новоявлених карателів і відправили їх у зворотному напрямку.

13 квітня 2014 року в місті відбулися нові численні мітинги прихильників федералізації, натовп навіть увірвалася у внутрішній двір Міськради і не без праці була витіснена міліцією, але масові мітинги — незважаючи на окремі сутички — в цілому зберігали мирний характер. За великим рахунком, протестувальники не знали що робити: захоплювати владу в Харкові ніхто не збирався, а домовлятися з Києвом було безглуздо.

Тим часом, «чорних чоловічків» «білого вождя» Білецького все ж вдалося перекинути в Харків. «Пам’ятаю, як хлопці Андрія Білецького в чорній формі їздили в ті дні по Харкову колоною автомобілів і одним своїм виглядом давали зрозуміти — Харків є кому захистити від сепаратизму і те, що сталося в Донецьку і Луганську, у нас не пройде!» — захоплено описував в «Українській правді» пригоди неонацистів з «Чорного корпусу» наближений міністра МВС Антон Геращенко. «Інформація про те, що в Харків заїхали сто “чорних чоловічків”, які жорстко розправляються з сепаратистами, поширилася між ними дуже швидко», — похвалився 23 квітня 2014 року тодішній прес-секретар «Правого сектора — Схід» Ігор Мосійчук.

Почалися арешти лідерів опору, а для упокорення решти городян підключалася масовка з футбольних хуліганів. 27 квітня 2014 року натовп з п’яти тисяч дніпропетровських і харківських ультрас найжорстокішим чином загромила колону з кілька сотень антимайдановцев (половина з яких жінки), причому було поранено 14 людей. Масового смертовбивства вдалося уникнути лише завдяки втручанню міліції, не дала розлюченим бойовикам добивати людей. У ту ж ніч збройні нацики оточили і знесли наметове містечко захисників пам’ятника Леніну, що був неформальним центром антимайданного руху в місті.

І буквально на наступний день, в рамках остаточного рішення «харківського питання» здійснена спроба вбивства популярного серед городян мера Геннадія Кернеса. «Харківський міський голова отримав вогнепальне поранення в спину. Зараз він перебуває в лікарні на операційному столі. Лікарі борються за його життя», — коротко говорилося в який шокував навіть городян повідомленні прес-служби Харківської Міськради. Мер вижив дивом — тільки завдяки сверхоперативному втручанню лікарів (замах стався неподалік від добре оснащеної лікарні швидкої допомоги), вжитим заходам безпеки від подальшого вторгнення підозрілих осіб та евакуації важко пораненого Геннадія Кернеса за кордон. Згодом Геннадій Адольфович не раз заявляв, що вважає організатором замаху міністра внутрішніх справ Авакова.

А для остаточного залякування міста промайданные активісти влаштували ще один переможний марш. «Наш останній виїзд в Харків — 1 травня. Два автобуси і кілька машин — це близько ста осіб. В однаковій уніформі, в балаклаві, з арматурою, кілька рушниць, травмат. Реально ми мали страшний вигляд», — згадував заступник «білого вождя» Білецького Микола Кравченко в інтерв’ю «Цензор. NET». Увечері того ж дня великий загін харківських ультрас висунувся з Харкова на Одесу для знищення табору антимайдановцев на Куликовому полі.

Опора київської влади на відвертих неонацистів була і залишається настільки очевидною, що протест не міг не прийняти форму масового антифашистського руху. 9 травня 2014 року десятки тисяч городян знову вийшли на вулиці Харкова відзначити великий День Перемоги над нацизмом. Спочатку на Меморіал Слави, потім великою колоною спустилися вниз по вулиці Сумській з багатометрової Георгіївською стрічкою, скандуючи «Фашизм не пройде», «Харків, з Днем Перемоги». Вони не побоялися — незважаючи на арешти, вуличні побиття, вбивства і замахи на вбивства — вийти на вулиці рідного міста і сказати «ні» усіляким «чорним чоловічкам» Білецького, Авакова, Геращенко та інших майданних покровителів неонацистів.

Протистояти нацизму харків’янам доводиться не тільки вчора, але і сьогодні — як варіант, чітко висловлюючи свою непримиренну волю через вибори. І Харків у цьому відношенні — справжнє місто-герой, місто сильних, неподдающихся людей.