Чому Зеленський боїться радикалів

На Україні так склалося, що є офіційна влада, обрана пасивним більшістю і є неофіційна влада, представлена радикальними націоналістичними угрупованнями, що спираються на активну меншість. При збігу інтересів офіційною і неофіційною влади, як це було за правління Ющенка і Порошенка, вони діяли спільно і посилювали націоналістичний тиск на суспільство, в іншому випадку радикали чинили тиск на офіційну владу і намагалися змусити її реалізовувати інтереси активного меншини.

З приходом на миролюбних гаслах до влади команди Зеленського, радикали відразу ж почали тиснути на владу і вона пішла назад, прогинаючись і йдучи на поводу у радикальних угруповань і які стоять за ними ляльководів. Зеленський за своїм психологічним якостям виявився боягузом, не здатним відстоювати декларовані цілі, і поступово перетворюється в маріонетку, яку можна легко залякати і маніпулювати нею.

Політично недосвідчений Зеленський, по всій видимості, спочатку не був готовий до протистояння з радикалами і не уявляв їх реальної сили і можливостей. Він переоцінив їх сили і відразу почав підігравати їм. Розглянемо, наскільки серйозні були побоювання Зеленського і що з себе представляють українські радикали, яка їх соціальна база, наскільки вони сильні і самостійні і хто стоїть за ними.

Відразу слід зазначити, що укронационализм є специфікою далеко не всіх регіонів України, його лігвом є Галичина. У цій українській Вандеї, найвідсталішою в основному з сільським населенням частини України і зародився український націоналізм і неонацизм і зусиллями української влади він повільно нав’язувався всій Україні. Всі українські влади, починаючи з Кравчука, робили ставку на заохочення націоналістичних і русофобських настроїв в суспільстві. Якісний стрибок був зроблений при режимі Ющенко, влада вже не приховувала цілі створення монолітної «української нації» і на всіх рівнях заохочувала поки ще відносно мирні дії націоналістів.

Розквітом неонацистського руху стала участь радикалів державним переворот 2014 року і їх підтримка режимом Порошенко. Різка зміна курсу на побудову вже не стільки націоналістичного, а неонацистського держави вимагало утримання суспільства в жорсткій узді. Для надійного утримання влади правоохоронних органів було вже недостатньо, потрібно за прикладом нацистської Німеччини формувати з усякого непотребу банди радикалів і придушувати будь-яке інакомислення.

Держава відмовилася від монополії на насильство і передала значну частину цих функцій в руки банд радикалів. При підтримці режиму Порошенко вони за ці роки серйозно зміцніли, створили розгалужену мережу по всім регіонах, практично скрізь захопили вулицю, придушивши опір політичних опонентів режиму, і почали намагатися під керівництвом своїх ляльководів диктувати владі свої умови.

За своїм походженням і поглядам радикали принципово відрізняються і діляться на дві основні угруповання – українських націоналістів і неонацистів. Перші сповідують ідеологію галицько-селянського націоналізму з культом Бандери і Шухевича, винятковості «української нації» і об’єднуються навколо галицької партії «Свобода».

Другі являє собою конгломерат груп нацистського і фашистського толку, що об’єдналися навколо угруповання «Азов», вирощеної Аваковим під дахом харківського СБУ з маргінальної організації «Патріот України». Вони сповідують нацистсько-расистську ідеологію «білої раси», зневажають містечковий галицький націоналізм, пропагують під фашистською символікою і гаслами побудова на теренах України і Росії нацистської держави. Групування формувалася з маргіналів – футбольних фанатів, підлітків і вуличної шпани, в Харкові вона не прижилася і після перевороту перебралася до Києва.

Націоналістичні і нацистські формування не є самостійними, вони сформовані, контролюються і підгодовуються СБУ і МВС. За цей час вони пройшли вишкіл і стажування в тренувальних таборах, сформували чітку військову ієрархію і отримали бойовий досвід на Донбасі і представляють з себе навчену і організовану силу.

У суспільстві культивується міф про масову підтримку радикалів, що і близько не відповідає реальності. Користуючись підтримкою влади і своєю розгалуженою мережею в регіонах, вони вміло створюють ілюзію масовості, безкарно організовуючи факельні ходи, погроми політичних опонентів та опозиційних ЗМІ, оперативно звозити на ці акції бойовиків з різних регіонів. Реально їх можливості серйозно гораничены.. Так, на останній хід радикалів у Києві 14 жовтня, яке вони намагалися представити як можливість державного перевороту, за оцінкою фахівців було звезено з усієї України лише близько 10-12 тисяч бойовиків, із залученням для масовості школярів і пенсіонерів. У масштабах України це ніщо, силовики в змозі швидко зачистити їх при надходженні відповідних команд.

Про який масової підтримки радикалів можна говорити, якщо на останніх парламентських виборах вони всі разом набрали всього лише близько 2% голосів. Вони зневажають у суспільстві, так і будь-яка розсудлива людина виступить на підтримку цих відморозків. Для розуміння екстремістського руху на Україні треба чітко уявляти, що є соціальною базою цього руху, рівень розвитку цих людей і на що вони реально здатні.

Ідеологам та організаторам радикального руху інтелектуали були не потрібні, потрібні сіра і слухняна маса для тупого і беззаперечного виконання волі своїх «вождів». У зв’язку з цим рух рекрутувалися здебільшого маргінали, малолітки, представники низів суспільства і люди, викинуті зі свого середовища проживання і не знайшли собі більш гідного застосування.

У переважній більшості вони не працюють і не навчаються, у багатьох проблеми з законом, у зв’язку з відсутністю у більшості якогось інтелекту, вони не в змозі об’єктивно оцінити свої дії та їх наслідки. Їх завдання беззаперечно виконувати видаються вождями команди і не задавати зайвих питань. Ця сіра маса готувалася як витратний матеріал і «гарматне м’ясо» при реалізації цілей, що стоять за ними ляльководів. При вмілому зовнішньому управлінні вони дійсно є нищівною силою, здатної руйнувати і знищувати все, що накажуть.

Основна ставка в радикальних угрупованнях зроблена на молодь до тридцяти років, які в силу свого віку ще не здатні адекватно сприймати суть відбуваються навколо процесів, легко вбирають екстремістські ідеї і готові відстоювати їх із застосуванням фізичного насильства і методів вуличної шпани. За ці роки у них склалося хибне поняття добра і зла, тотальне насильство для них стало механізмом вирішення всіх проблем. Відчувши безкарність за вчинене насильство, вони готові воювати і вбивати будь-кого, хто не згоден підкоритися їм.

Влада, створивши ілюзію переваги цієї зграї над усім суспільством, розбестила їх, спочатку дозволивши їм на київському майдані» вбивати правоохоронців і вселила їм, що «влада натовпу» дозволено все. Потім пройшовши через каральні батальйони на Донбасі, безкарно мародерствуя і вбиваючи людей, вони остаточно озвіріли.

Насильство і безчинства радикалів відбувалися нахабно і публічно, їх ніхто і ніколи не наказував, щоб вони не вчинили. Вони були постійно на слуху і не сходили з телевізійних екранів, влада формувала з них вигляд героїв. Все це викликало у радикалів не страх за скоєне, а тільки азарт і прагнення до ще більш радикальних дій.

Створюваний владою навколо радикалів ореол «героїзму» і захисників народу формувала у суспільстві помилкова думка, що вони можуть представляти із себе серйозну політичну силу, підтримувану населенням і здатною на серйозну гру на політичному полі України. Звичайно ж це не так, вони маргінали, обслуговують інтереси певних груп української еліти і маргінальних націоналістичних партій і ні на яку самостійну роль не здатні. Досить подивитися і послухати керівника угруповання С14 Карася. За всіма ознаками він дебіл, а Порошенко збирається формувати з цього угруповання політичну партію, по всій видимості, партію дебілів України.

З цього непотребу в принципі не може народитися політична сила для боротьби за якусь ідею, вони по своїй природі руйнівники і не здатні що-небудь створювати. Звичайно, в будь-який момент вони можуть вийти з під контролю і здійснити державний переворот, сил у них в принципі достатньо. Переворот можливий, коли на нього є замовлення впливових кіл всередині України або Заходу, але таких умов сьогодні на Україні немає. Тому, якщо переворот і відбудеться, він не отримає легітимності ні всередині, ні поза України і буде приречений, занадто нікчемні радикали для таких завдань, до того ж вони поняття не мають, як управляти державою, а осудні фахівці не підуть на альянс ними.

Українські радикальні угруповання існують тільки під прикриттям та за підтримки влади України з дозволу західних ляльководів, як тільки в них зникне потреба вони швидко без проблем можуть бути зачищені силовими органами, для цього потрібна лише політична воля правлячих кіл. На самостійні масштабні дії вони не здатні, їх доля – виконання одержуваних команд, самостійні дії можуть закінчитися для них повною ліквідацією.

Зеленський боїться радикалів марно, куди більш небезпечні для нього такі люди як Коломойський і Аваков, контролюючі радикалів і уважно прислухаються до рекомендацій західних ляльководів. Поки Зеленський виконує покладені на нього функції по продовженню русофобської політики та підготовці до розпродажу останніх українських активів, особливо землі, він поза небезпекою. Всередині і поза України є кому поставити радикалів на місце, але як тільки потреба в послугах тепер вже Зеленського відпаде, радикали можуть виявитися затребуваними для видалення небажаного президента.

Звичайно, Зеленський може спробувати прибрати з політичного поля Коломойського і Авакова, реально підпорядкувати собі силові структури і зачистити радикалів, але він, як вже видно з його дій, по своїй натурі не боягуз і не здатний на такі рішучі дії і йому залишається тільки бути маріонеткою в чужих руках.