Рокфеллерівський «Чейз нешнл банк», пізніше перейменований в «Чейз Манхеттен бенк», до моменту подій в Перл-Харборі був наймогутнішим фінансовою установою у Сполучених Штатах.
Через цей банк здійснювала розрахунки з Німеччиною компанія «Стандард ойл оф Нью-Джерсі», також належала Рокфеллерам.
Крім «Чейз нешнл», Рокфеллери використовували незалежний «Нешнл сіті бенк оф Нью-Йорк» (НСБ), клієнтами якого, крім «Стандард ойл», були такі компанії, як «Стерлінг продактс», «Дженерал анилайн енд філм», СКФ та ІТТ. До речі, глава останньої Состенес Бен входив і рада директорів НСБ.
Справами філії «Стандард ойл» в Німеччині заправляли Карл Ліндеман і Еміль Хельфферих, що входили в «Гурток друзів рейхсфюрера СС Гіммлера», члени якого — промисловці і банкіри надавали фінансову підтримку гестапо. Ліндеман і Еміль Хельфферих були близькими друзями і колегами згадуваного барона Курта фон Шредера з БМР.
Найбільшою довірою у глави «Чейз нешнл бенк» Уинтропа Олдріча, свояка Джона Рокфеллера, користувався віце-президент банку Джозеф Ларкін, який відповідав за ведення справ в Європі і грав видну роль в «братстві».
Завдяки старанням Дж. Ларкіна, відділення банку «Чейз нешнл» продовжували функціонувати протягом всієї війни не тільки в нейтральних країнах Європи і Південної Америки, але і в зайнятій нацистами Парижі. Після Перл-Харбора саме через паризький філія банку з повного схвалення його нью-йоркських власників і під «керівництвом» Ганса-Йоахіма Цезаря, правої руки Еміля Куля в «Рейхсбанке», здійснювалось фінансування діяльності німецького посольства та інших нацистських відомств в окупованій Франції.
Главу «Чейз нешнл» Уинтропа Олдріча, як і більшість членів «братства», відрізняла свого роду політична шизофренія, робила його здатним поєднувати в собі непоєднуване, коли цього вимагали інтереси великого бізнесу. З одного боку, він сприяв військовим зусиллям Великобританії, збираючи в її користь мільйонні пожертви, за що в 1942 році був прийнятий прем’єр-міністром і самим монархом. Але, з іншого боку, той же Олдріч з незбагненним двуличием закривав очі на співпрацю «Чейз нешнл» в окупованому нацистами Парижі.
Джозеф Ларкін вельми скидався на Олдріча. Ті ж бездоганні манери, надзвичайна елегантність, зовнішня холодність і, головне, та ж відданість «братства». Вихований в релігійній сім’ї, ревний католик Ларкін отримав з рук папи Пія XI в 1928 році Великий хрест лицарів Мальтійського ордену.
Він був затятим прихильником генерала Франко, а значить, і Гітлера. Моргентау вперше запідозрив Ларкіна в профашистських симпатіях у жовтні 1936 року, коли Фернандо де лос Ріос, посол республіканської Іспанії в США, який бажав поразки Франка, звернувся в «Чейз нешнл» з проханням відкрити рахунок на 4 млн. доларів. Гроші були необхідні для формування Інтернаціональної бригади імені Лінкольна, покликаної надати підтримку законному іспанському уряду. Ларкін категорично відмовився виконати це прохання.
Потім Ларкін надав ще одну послугу фашизму. Коли іспанське уряд відкрив рахунок на 4 млн. доларів в паризькому відділенні «Чейз нешнл», він мало не з кулаками накинувся на службовця, який цей рахунок оформив. Потім Ларкін зв’язався безпосередньо з представником іспанського уряду в Парижі і змусив його вилучити внесок. Одночасно, зі схвалення Шахта, Ларкін відкрив рахунки для Франка і «Рейхсбанку», хоча було відомо, що останній вже знаходився під особистим контролем Гітлера. У передмові до книги Гюнтера Реймана «Пільги для Гітлера» юрист Крикмор Фат в 1942 році писав:
«З середини 30-х років стало непорушним правило, за яким будь-яка німецька промислова група, якщо вона збиралася укласти угоду поза меж Німеччини, повинна була представити у «Рейхсбанк» повний текст проекту контракту. «Рейхсбанк» був вправі відхилити його або змінити на свій розсуд. Слід зазначити, що «Рейхсбанк» не санкціонував жодної угоди, яка йшла врозріз з планами нацистського держави і не просувала його хоч на крок вперед на шляху до світового панування. Іншими словами, будь-яка американська компанія, що містила угоду або просто торгувала з німецькою фірмою, практично мала справу безпосередньо з самим Гітлером».
По мірі наближення війни зв’язку між сімейством Рокфеллерів і нацистським урядом ставали все тіснішими. У 1936 році відділення приватного банку Генрі Шредера в Нью-Йорку об’єдналося з будинком Рокфеллерів, утворивши інвестиційний банк «Шредер, Рокфеллер енд компані», що став частиною гігантського підприємства, яке журнал «Тайм» назвав «економічним пропагандистом осі Берлін-Рим» (вісь Берлін-Рим — агресивний військово-політичний союз фашистської Німеччини і Італії, початок якому поклав Берлінський протокол від 23 жовтня 1936 р.
Згідно з протоколом, Німеччина визнала загарбання Італією Ефіопії, а Італія зобов’язалася надати підтримку Німеччини у придбанні колоній. Обидві сторони підтвердили свій намір активізувати боротьбу проти комуністичного руху в Європі, розширити військову допомогу фашистським заколотникам на чолі з генералом Франко в Іспанії, здійснювати у зовнішній політиці, економіці й торгівлі «узгоджену лінію», яка була спрямована на підрив міжнародної безпеки, підготовку та розв’язування другої світової війни).
Партнерами цього банку стали Авері Рокфеллер, племінник Джона Д. Рокфеллера, барон Бруно фон Шредер і його кузен Курт фон Шредер, глава «В. Р. Штейн банку» і один з директорів БМР. Авері Рокфеллерові належало 42 відсотки, а баронам Бруно і Курту — 47 відсотків акцій банку. Інтереси новоствореного банку захищали такі добре відомі адвокати, як брати Джон Фостер Даллес і Аллен Даллес з юридичної фірми «Салліван енд Кромвель».
Аллен Даллес, майбутній глава Управління стратегічних служб (УСС), на базі якого пізніше було створено ЦРУ, входив до ради директорів банку Шредера. Але цим тісні зв’язки промислової еліти США і фашистської Німеччини не вичерпувалися: паризьке відділення банку «Чейз нешнл» було безпосередньо пов’язано з банком Шредера, а філія компанії «Стандард ойл оф Нью-Джерсі» у Франції — з пронацистским банком «Черв’яки». Керівники «Стандард ойл» в Парижі входили одночасно до ради директорів Паризько-нідерландського банку, який невидимими для сторонніх очей нитками був пов’язаний і з нацистами, і з «Чейз нешнл бенк».
За півроку до початку війни в Європі Джозеф Ларкін при активному сприянні банку Шредера наважився на свою саму зухвалу фінансову операцію на користь Німеччини. Згідно виробленому ним плану, Олдріч і Шредери вклали не менше 25 млн. доларів в стрімко розвивалася воєнну економіку Німеччини. Крім того, вони зібрали і надали нацистського уряду через берлінський філія «Чейз нешнл бенк» докладні відомості про стан банківських рахунків 10 тис. громадян США німецького походження, які симпатизували фашистам. Неоціненну допомогу в цій справі вони отримали від Вальтера Функа і Еміля Куля.
По суті, німецький уряд завдяки банку «Чейз нешнл» змогло надати нацистам, які перебували в США, можливість купувати німецькі марки за зниженою ціною. Ці пільги отримували лише ті, хто мав намір повернутися в Німеччину і вкласти марки в економіку третього рейху.
Перш ніж санкціонувати кому-небудь обмін доларів на марки, німецьке посольство у Вашингтоні має переконатися в тому, що претендент дійсно підтримує політику гітлерівської Німеччини. Рекламні проспекти, які розповсюджував «Чейз нешнл бенк», не скупилися на обіцянки співчуваючим нацистам американцям: у Німеччині їх чекає безхмарне майбутнє, а марканаивернейшее засіб проти інфляції, причому її курс, зрозуміло, підскочить ще вище після перемоги Німеччини в майбутній війні.
Результатом цієї кампанії, як і слід було очікувати, став бум марки. 5 лютого 1939 року представники керівництва обох банків, «Чейз нешнл» і банку Шредера, зібралися на нараду в Нью-Йорку для обговорення так званого «плану про реэмигрантах». Альфред Барт представляв Уинтропа Олдріча і Джозефа Ларкіна, а В. Мейл — Генрі Шредера.
Присутніх хвилювало задум «Рейхсбанку» направити свого спеціального представника в консульство Німеччини в нью-йорку, яке одночасно було штаб-квартирою гестапо і мало власний рахунок в «Чейз нешнл бенк». Учасники наради з американської сторони вирішили не ризикувати, оскільки поява в США постійного представника «Рейхсбанку» могло викрити їх в очах американської громадськості як пособників нацистів.
Судячи з протоколів, на нараді було вирішено залишити все як є і надалі діяти самим від імені Берліна, «використовуючи для цього розгалужену по всій країні мережу агентів. Агентам слід проводити роз’яснювальну роботу серед німецького населення, що іммігрував в США, з метою викликати у нього симпатії до нацизму.
Для цього передбачається розгорнути широку пропагандистську кампанію в пресі, на радіо, використовувати можливості художньої літератури і т. п….Ми також одностайно прийшли до висновку, — писали далі учасники наради, — що наша спільна справа дуже виграє, якщо Берлін дасть вказівку всім консульським представництвам Німеччини на території США звертатися за всіма довідками з ділових питань безпосередньо до нас. Тому наші імена повинні фігурувати у всіх списках, що розсилаються німецьким консульством в США. Крім того, необхідно ці списки передавати особам, які звернуться в консульство за довідками фінансового характеру».
Найпильнішу увагу банкіри вирішили зосередити на дрібних власників, заводських робочих, лавочниках — одним словом, на людях з вельми скромними доходами, але представляли інтерес як невичерпне людський потенціал. Звичайно, це повинні бути міцні молоді чоловіки і жінки арійського походження. Не менш докладно обговорювалося питання про строгу конфіденційність всього, про що йшла мова на нараді. У протоколі зазначається:
«Витік інформації про досягнуті домовленості, вже призвела за собою негативну реакцію на місцях, може призвести до того, що держдепартамент прийме вельми небажані заходи, як-то: обкладання митом німецьких грошей, що надходять з Німеччини американським громадянам у вигляді спадщини, та ін При цьому Німеччина може не тільки позбутися можливості отримувати прибуток, але і виявиться в невигідній для себе ситуації».
Іншими словами, директора «Чейз нешнл» і барони Шредери приховували правду від американської громадськості, боячись, що під її впливом американський уряд зробить рішучі кроки та перешкодить співпраці з нацистами.
У травні 1940 року відомий нью-йоркський торговець алмазами і діамантами Леонард Сміт почав контрабандне переправлення дорогоцінних каменів в нацистську Німеччину через Панаму. Фірма Сміта юридично належала окупованій німцями Голландії і, значить, у відповідності з розпорядженням президента Рузвельта повинна була увійти в «чорний список» компаній, яким заборонялося переводити гроші, особливо якщо вони будь-яким чином могли бути використані в інтересах країн «осі». На цій підставі спочатку банківські рахунки Сміта були заморожені.
Однак через кілька днів керівництво банку «Чейз нешнл» знову розблокувало ці рахунки під тим приводом, що основний капітал фірми фактично належав «Інтернешнл трейдинг компані», що знаходилася на англійському острові в протоці Ла-Манш. Таким чином, шлюз для перекачування грошових коштів і коштовностей через Панаму в Берлін був відкритий.
17 червня 1940 року, напередодні повного розгрому Франції, Рузвельт за наполяганням Моргентау в черговий раз зробив спробу використовувати можливості фінансового контролю для того, щоб не допустити витоку великих грошових сум в руки нацистів. З цією метою він наказав заморозити всі французькі авуари в американських банках. Але не пройшло і декількох годин, як хтось із керівництва «Чейз нешнл бенк» розпорядився перерахувати понад 1 млн. американських доларів з рахунків латиноамериканського відділення Франкоитальянского банку в нью-йоркському банку на спеціальні рахунки в банках Аргентини і Уругваю. Справа в тому, що південноамериканські відділення цих банків не без відома Ларкіна активно посредничали у здійсненні угод між американськими компаніями та країнами «осі».
23 червня 1941 року директор ФБР Едгар Гувер писав міністру фінансів Моргентау: «В ході перевірки іноземних вкладів у банку «Чейз нешнл» виявлені великі перерахування американським нафтовим компаніям в рахунок поставок пального за кордон. Згідно з наявними в нашому розпорядженні даними, компанія «Стандард ойл оф Нью-Джерсі» отримала гроші з Німеччини за постачання нафти за розпорядженням німецького «Рейхсбанку».
Протягом 1941 року пронацистский «Бюлетень американо-німецької Комерційної асоціації» вміщувала на своїх сторінках матеріали, що не викликають сумнівів щодо тісної співпраці «Чейз нешнл» з Емілем Пулем — директором «Рейхсбанку». Рахунок цього головного фашистського банку, що знаходився під особистим контролем Гітлера, в американському «Чейз нешнл» ніколи не був заморожений. Будь-які угоди між У. Олдричем і Ст. Функом санкціонувалися фюрером.
Більш того, «Чейз нешнл» не позбавив фашистів права мати рахунки у всіх своїх відділеннях в нейтральних європейських країнах. В цілях конспірації звіти про стан цих рахунків пересилалися в Нью-Йорк зі спеціальним кур’єром через Мадрид і Лісабон. Тим не менш, деякі з цих документів потрапили в руки американського посла в Іспанії, який неодноразово інформував держдепартамент про обурливих фактів тривали угод з ворогом деяких американських компаній.
Після нападу на Перл-Харбор більшість американських фірм, керуючись патріотичними почуттями, закрили свої філії у Парижі, оскільки їхня країна вступила у війну з Німеччиною. Але Джозеф Ларкін і Ганс-Йоахім Цезар, права рука Еміля Куля, вирішили, що банку «Чейз нешнл» не слід припиняти діяльність в окупованому нацистами місті.
Отто Абеца, посол фашистської Німеччини в Парижі, досвідчений дипломат і страж інтересів нацизму, передусім фінансових, звернувся до керівника філії «Чейз нешнл» в Парижі Карлосу Нидерману з переконливим проханням не закривати двері перед німецьким бізнесом і під час війни. Мабуть, йому не варто обтяжувати себе проханнями, оскільки Еміль Куль і керівництво банку заздалегідь про все домовилися.
З повного відома Нью-Йорка очолюваний Карлосом Нидерманом філія став основним ом фінансування діяльності посольства фашистської Німеччини в окупованій Франції. Нідерман і його колега Альберт Бертран, керував філією «Чейз нешнл» в Віші (Віші — місто в Центральній Франції, який в роки другої світової війни з липня 1940 р. по серпень 1944 р. був місцем перебування коллаборационистского французького уряду на чолі з генералом А. Ф. Петеном. У віданні адміністрації цього уряду залишалося близько третини французької території, яка у листопаді 1942 р. була окупована італо-німецькими військами), робили все, щоб довести фашистам свою лояльність.
Передбачаючи, що нацисти постараються видати указ про заморожування банківських рахунків євреїв, вони поспішили заблокувати ці рахунки за власною ініціативою. Обурений цим кроком, Декстер Уайт звернувся в травні 1942 року до керівництва банку в Нью-Йорку за роз’ясненням. Однак Ларкін, виправдовуючи дії Нидермана, пояснив: заходи були прийняті, щоб не завдати шкоди нашим власним інтересам, оскільки доводиться мати справу не з теорії, а з реальною ситуацією».
В подяку Ганс-Йоахім Цезар, використавши свій вплив, домігся відновлення на службі у філії «Чейз нешнл» окремих осіб, які раніше були відсторонені від роботи через те, що чимось не догодили нацистському керівництву. 5 червня 1942 року Альберт Бертран повідомив Ларкіну, що співпраця Нидермана з нацистами розширюється, а десять днів тому повідомив його, що у Нидермана виник план централізації в руках паризького філії діяльності всіх відділень банку на території Франції.
У вересні 1942 року розміри вкладів в банк «Чейз нешнл» у Франції стали зростати, а до травня 1943 року вони практично подвоїлися. Нацисти перевели банку ще 15 млн. франків, які він міг використовувати для оплати його поточних витрат. Відділення «Чейз нешнл» в Парижі виконувала ще одну важливу функцію — посередника для відділень банку в Бразилії і Чилі. Воно займалося передачею їх інструкцій, розпоряджень, звітів, рахунків, переказом грошей та цінних паперів в Берлін в той час, коли Бразилія перебувала в стані війни з Німеччиною та бразильські власті заборонили подібні контакти, занісши ці відділення в «чорний список».
Що стосується Альберта Бертрана, то він передавав цінні папери і крупні суми грошей з Віші в Німеччину і окуповані нею країни за посередництва Еміля Куля і з схвалення Ларкіна.
Крім перелічених вище обов’язків, завдання паризького філії «Чейз нешнл» входило співпраця з нацистським «Банко алеман трансатлантико», про який уругвайское посольство у Франції повідомляло в листі від 18 серпня 1943 року:
«Мова йде не просто про фінансовій установі. Цей банк виконує роль скарбника нацистської партії у всій Південній Америці. Він приймає внески від місцевих нацистських організацій в партійну касу і контролює їх витрати, через нього надходять для місцевих нацистів під виглядом різних цілком легальних платежів великі суми з Німеччини. Така фінансова гра ведеться за допомогою та під суворим контролем німецьких дипломатичних місій в Латинській Америці».
Фактично «Банко алеман трансатлантико» був відділенням берлінського «Дойче юберзееше банк». У списку його клієнтів значилися особи та організації, прямо або побічно служили третьому рейху. Одним з таких клієнтів і був паризький філія «Чейз нешнл», що одержував за посередництвом «Банко алеман трансатлантико» значні суми з різних нацистських ів. Той же філія «Чейз нешнл» з відома Ларкіна відкрив рахунки для німецького посольства в Парижі і для самого німецького посла Отто Абеца.
Згадавши про німецькому посольстві в окупованій Франції, нам, мабуть, слід було б розповісти і про те, чим він займався під час війни.
Щоб схилити французьких підприємців до співпраці з окупантами, воно пропонувало їм солідні субсидії, що обчислювалися мільйонами франків. Тільки за один день 13 серпня 1942 року посольство надало в розпорядження німецької військової адміністрації та вищих органів гестапо в окупованій Франції 5 з половиною млн. франків.
Ці гроші були витрачені на ведення німецько-фашистської радиопропаганды і організацію кампанії терору проти французького населення. Редакторам і видавцям газет, які вели фашистську пропаганду, посол Абеца виплачував щомісячно по 250 тис. франків. Він же фінансував загони карателів, які вистежували підпільників французького Опору, а потім знищували їх. Нарешті, на особисте прохання Герінга Абеца на кошти німецького посольства набував найцінніші твори мистецтва. Гобелени, картини, шедеври прикладного мистецтва Франції — все це повинно було потрапити в жадібні руки рейхсмаршала.
США не розірвали дипломатичних відносин з колабораціоністським урядом Віші, і у Вашингтоні постійно отримували інформацію про те, що відбувається в окупованій Франції. Тому правління «Чейз нешнл бенк», що знаходилося в Нью-Йорку, не міг прикидатися, ніби йому нічого не відомо про діяльність свого відділення в Парижі з-за відсутності зв’язку з ним.
Постійний обмін листами, телеграмами і телефонними дзвінками між відділеннями банку у Парижі і Віші дозволяв Альберту Бертрану збирати потрібні відомості, які він передавав в Нью-Йорк.
Юридично уряд Віші в будь-який момент і в повній відповідності з французьким законодавством могло закрити паризький філія банку «Чейз нешнл». Деякий ризик викликати невдоволення у нацистського інспектора Ганса-Йоахіма Цезаря навряд чи став би перешкодою для здійснення такого кроку. Потрібно було лише вказівка з Нью-Йорка, яке… так ніколи і не було отримано.
Більше того, коли місцеве відділення американського банку «Нью-Йорк гэранти траст» відмовився співпрацювати з нацистами, Нідерман доклав багато сил, щоправда безуспішно, для того, щоб змусити його керуючих переглянути прийняте рішення.
У своєму звіті з Віші, датований 1942 роком, без числа і місяця, Альберт Бертран писав Ларкіну:
«В даний час наші стосунки з німецькою владою настільки ж задовільні, як і у Морганів, які знайшли з ними спільну мову (банк Моргана також з відома Нью-Йорка залишався відкритим в Парижі протягом всієї війни.- прим. авт). Приклавши деякі зусилля, ми домоглися того, що Німеччина зробила значні грошові вклади саме в нашому банку, які в свою чергу поміщені нами у французькі державні банки на дуже вигідних умовах. Ми розраховуємо на додатковий прибуток».
До звітів, які паризьке відділення банку направляло, як і належало, в Нью-Йорк, Р. В. Цезар, як правило, робив приписки з виразом «високої поваги».
Серед нещодавно розсекречених документів міністерства фінансів виявлено недописанное лист без дати. У ньому американський службовець з «Манхеттен бенк» дотепно називає «Чейз нешнл бенк» — «Цезаря улюблене дитя». Сердечні стосунки з нацистами не були секретом ні для американського посольства у Франції, ні тим більше для Вашингтона. Однак ніхто не перешкодив їх подальшого розвитку.
Те, що уряд США знав про зв’язки банку з ворогом, підтверджує і доповідь міністерства фінансів від 20 грудня 1944 року, який зберігається в архіві Моргентау. В
ньому говориться, що відкрите співробітництво Карлоса Нидермана з німецьким урядом добре відомо; що Ларкін розцінює добрі відносини Нидермана з німцями як чудовий спосіб утримати на колишній висоті позиції банку у Франції; що нацисти, мабуть, мали підстави докладати максимум зусиль, щоб забезпечити банку додаткові і доходу; що німецькі власті прагнули до збереження тісних контактів з керівництвом американських банків, сподіваючись на них як на вірних провідників політики Німеччини в Сполучених Штатах після війни, і що «Чейз нешнл бенк» ревно стежив, щоб рахунок очолюваного Отто Абецем німецького посольства в Парижі був у повному порядку, бо «будь-яка дрібниця послужить добру службу при здійсненні тісної співпраці між нашим банком і німецькими властями».
Тим часом 24 грудня 1943 року проти Уинтропа Олдріча, банку «Чейз нешнл», Леонарда Сміта і його компанії були висунуті офіційні звинувачення в порушенні урядового указу про припинення угод з іноземними громадянами. В результаті на компанію Сміта наклали штраф у 100 тис. доларів. Сам Сміт відправився на п’ять років у в’язницю. Рузвельта не збентежила причетність Олдріча до цієї справи. Як раз в цей період президент часто усамітнювався з банкіром у своєму кабінеті і довго обговорював різні плани Олдріча на благо спільних військових зусиль союзників.
Міністр юстиції США Френсіс Біддл неймовірно довго тягнув з винесенням обвинувального висновку і залученням банку «Чейз нешнл» до суду. Тільки завдяки зусиллям Моргентау справа взагалі дійшла до суду.
Якщо міністерство юстиції не відмовиться від тактики зволікань, писав у доповідній записці від 24 січня 1945 року Гарі Декстер Уайт, «розгляд у цій справі взагалі втратить всякий сенс». Він прямо звинуватив Биддла, що той «поступився тиску з боку керівництва банку «Чейз нешнл». Відразу ж після звільнення Парижа Моргентау відправив у Францію комісію міністерства фінансів для розслідування діяльності «Чейз нешнл» під час війни. Комісія незабаром натрапила на сумний факт, що мав місце в червні 1940 року.
Напередодні падіння французької столиці паризьке відділення банку очолював американський громадянин на ім’я С. П. Бейлі, який заявив Ларкіну, що повинен «негайно закрити свій філіал з патріотичних міркувань». Ларкін тут же позбавив його повноважень, передавши їх особам, відомим своєю співпрацею з нацистами.
З’ясувалося також, що апарат Ларкіна безпосередньо інструктував паризький філія щодо його подальших дій протягом всієї першої половини 1942 року. Згідно з цими інструкціями жодна з знову укладених з німеччиною угод не була анульована.
Більше того, керівництво банку розпорядився заморозити американські рахунки в паризькому відділенні, в той час як рахунки фашистів залишалися відкритими. Карлос Нідерман і його колеги підтримували безпосередній зв’язок з «Рейхсбанком» через Еміля Куля. В одному з листів до Кулю Нідерман запевняв останнього в тому, що готовий вести у Франції банківські справи його друзів так само завзято, як свої власні.
Дізнавшись в 1945 році про рішення міністерства фінансів направити в Париж комісію для розслідування діяльності «Чейз нешнл», Олдріч тут же послав у Францію Джозефа Ларкіна, щоб той якомога швидше звільнив Нидермана і намагався замести сліди. В офіційній заяві уряду США Олдріч стверджував, що «ніяких контактів між керівництвом банку і його паризьким філією після вступу Сполучених Штатів у війну не існувало. Місія Ларкіна, мета якої була офіційно сформульована як «необхідність ретельно вивчити ситуацію на місці і, якщо вимагатимуть обставини, провести перестановку кадрів», на ділі була лише спробою приховати справжній стан справ.
У телеграмі від 12 січня 1945 року з грифом «секретно» посольство США в Парижі інформувало Корделла Хэлла і Генрі Моргентау про підсумки бесіди з Ларкином. Ларкін насамперед зробив все можливе, щоб врятувати репутацію Олдріча. В стані крайнього хвилювання Ларкін казав послу:
«Олдріч і рада директорів банку вкрай стурбовані ситуацією, що склалася. Це розслідування!.. Ще раз хочу підкреслити: співробітники, які працювали в паризькому відділенні банку під час війни, формально не вважаються службовцями «Чейз нешнл»… Керівництво банку в Нью-Йорку вважає на даний момент єдиним завданням паризького філії задоволення потреб американської армії. Моя ж місія є напівофіційною. Обіцяю вам своє повне сприяння, оскільки інтереси нашого банку і уряду Сполучених Штатів повністю збігаються, нашою спільною метою є підтримка американського престижу у Франції».
Однак наприкінці бесіди Ларкін залишив патріотичний тон і проговорився: «Уряд Великобританії, наприклад, проводить дуже мудру політику щодо англійських банків за кордоном. Зокрема, в Парижі під час окупації їх діяльність була досить жвавою і вельми прибутковою».
Навряд чи факт співробітництва Великобританії з нацистами на офіційному рівні обрадував вже, здавалося б, до всього звик міністра фінансів. Тим не менш він не зробив нічого, щоб покарати Ларкіна.
Далі події отримали неймовірний оборот. З метою розсіяти підозри з приводу співпраці «Чейз нешнл» з супротивником Олдріч запропонував направити в Європу не кого-небудь, а Альфреда Барта, одного з авторів «плану про реэмигрантах» і активного учасника темних оборудок Леонарда Сміта. Поява цієї фігури викликало жваву переписку протягом усього 1945 року між держдепартаментом і міністерством фінансів. У листах обговорювалося питання про те, чи слід направити Барта в нейтральні країни Європи для «виявлення таємних німецьких вкладів». Незважаючи на заперечення Моргентау та Уайта, Барт все ж був відряджений в Іспанію.
17 квітня 1945 року почалося слухання федеральним судом справи за обвинуваченням банку «Чейз нешнл» в порушенні закону про торгівлю з противником на тій підставі, що банк був посередником у незаконних операціях компанії Л. Сміта з «діамантовими рахунками». Треба зазначити, що ні Олдріч, ні Ларкін на суд не запросили навіть в якості свідків.
У своїй вступній промові державний прокурор Джон Макгоэй звинуватив банк у тому, що він завадив заморозити рахунки компанії Сміта. Представник захисту Джон Кагилл витягнув об’ємистий том документів, підібраних так, щоб спростувати висунуті звинувачення. При цьому він заявив: «Вести справи, не порушуючи вказівки про заморожування рахунків, досить складно, складніше, ніж вести торгівлю, не виходячи за рамки щомісячної продовольчої картки. Тому мої підзахисні винні не більше, ніж, скажімо, ті, хто порушує закон про прибутковий податок, розібратися в тонкощах правового регулювання якого анітрохи не легше, ніж у всіх тонкощах податкового законодавства».
Іншими словами, виходило, що адміністрація «Чейз нешнл» припинила заморожування рахунків Сміта тільки в силу юридичної некомпетентності.
Можливо, Кагилл перебував в невіданні щодо того, що Сміт раніше вже визнав себе винним у порушенні закону про торгівлю з противником і сплатив штраф у розмірі 100 тис. доларів, а зараз відбував тюремний термін. Однак важко припустити, що і керівництво банку не знало про це.
Судовий процес був надзвичайно ускладнений. Виступав у якості свідка Джеймс Хілл-молодший, віце-президент «Чейз нешнл бенк», безпосередньо керував діяльністю відділень банку в Панамі, у своїх свідченнях заявив, що дія указу про заморожування рахунків не поширювалося на операції з перекладу фондів з-за кордону на рахунок відділення «Чейз нешнл» в Панамі. Фред Уітті, ще один віце-президент, стверджував, ніби серед документів, що стосувалися розблокування рахунків, йому не траплялося нічого, що могло б навести на думку про протиправність цього кроку. Інші відповідальні працівники банку стверджували, що взагалі ніколи не отримували від Федерального резервного банку вказівок про блокування рахунків.
Поки йшло судовий розгляд, Уінтроп Олдріч, який, як уже говорилося, взагалі до суду не притягувався, при кожному зручному випадку голосно висловлював обурення самим фактом суду, називаючи його «абсурдним» або «актом суцільного крутійства». Нарешті, 5 травня 1945 року о 15 годині 55 хвилин авторитетне журі, промучавшись 12 годин над обдумуванням показань свідків, заслуханих на протязі трьох тижнів, виніс виправдальне висновок.
Олдріч не забарився висловити своє глибоке задоволення в інтерв’ю газеті «Нью-Йорк таймс», а сама історія документально підтверджених угод «Чейз нешнл бенк» з фашистами протягом усіх воєнних років, включаючи колабораціоністську діяльність паризького відділення банку, ніколи не стала ні надбанням громадськості, ні предметом розгляду у конгресі.
В черговий раз ряди чиновників Вашингтона тісно зімкнулися, щоб надійно затулити членів «братства». У 1946 році Джозеф Ларкін призначив Альберта Бертрана, активно співпрацював з німецькими окупантами в його бутність главою представництва «Чейз нешнл бенк» в Віші, членом ради директорів паризького відділення банку. Такий фінал цієї історії.
З книги Х. Чарльза «Торгівля з ворогом».
Thanks!
Our editors are notified.