Біленький – на смерть Мохаммеда Алі

Відомий експерт в світі боксу – про смерть Мохаммеда Алі

Я думаю, що він уже в раю. Він зробив багато добра і своє місце там заслужив. А за свої гріхи, яких теж вистачало, він відповів ще за життя.

Він помирав так довго, що сам процес переходу від життя до смерті перетворився в якесь плавання, яке з часом стало здаватися нескінченним. Вмирали один за іншим його колишні суперники, Джо Фрезер, Кен Нортон, Рон Лайл, які в різних телешоу здавалися поруч з ним давно перетвореним хворобою Паркінсона в живий труп, молодими і здоровими, а він все жив.

Коли він ще міг говорити, він якось сказав: «Люди думають, що я страждаю. Я хочу, щоб до мене повернулося здоров’я, але я не страждаю. Що, якщо б я раніше був суперменом? Якби я виграв два останніх бою, якщо б у мене не було проблем зі здоров’ям? Я б і раніше говорив, як раніше. Намагався б погнатися за своїм власним іміджем, давав би інтерв’ю, займався рекламою, читав мови. Я б, напевно, був нещасний. Я б не був людиною».

Свідомість згасало в ньому поступово, як і фізичні навички. Він дивився на світ зупинився поглядом, але в ньому раптом прослизала іскра, він посміхався, встигав зробити якийсь жартівливий жест, люди, що знаходилися в залі полегшено зітхали, смелись, але тут його погляд знову потухал, і сміх обривався, як ніби хтось вимкнув звук.

Люди дивилися на нього, навіть не руїну минувшини, а пісок від руїни, і бачили його колишнього. Такого, яким він був у середині 60-х, блискавичного, елегантного, як танцюрист, який б’є з немислимих положень, укладывающего своїх суперників одного за іншим, але при цьому нестрашного. В ньому ніколи не було жорстокості, і тому його не боялися навіть тоді, коли він був абсолютно непереможним.

А коли в 70-ті він перестав бути непереможним, він став по-справжньому великим. Підсіла швидкість, колишня його головним козирем, але він компенсував її таким фантастичним мужністю, яке навіть в рингу доводиться бачити вкрай рідко. Саме це мужність дозволило йому виграти два бої з трьох у Джо Фрезера, у тому числі останній, знаменитий “Thrilla in Manila”, можливо, взагалі кращою бій в історії боксу, і бій з Джорджем Форменом. Останній пам’ятний ще й тим, як у 8 раунді, вимотавши геть суперника, він завдав останній разючий удар праворуч, і Формен ніби завис у повітрі. Це був нокаут на ногах. Момент страшний. Всі бійці в таких випадках ідуть на добивання, наслідки якого можуть бути просто жахливими. А він не став добивати. Він кружляв над довго опускавшимся на підлогу Форменом і не бив.

Він був видатним громадським діячем. Зараз прийнято згадувати, як, борючись за права афроамериканців, він частенько перегинав палицю, але, на відміну від багатьох, він потім вибачався за це. І потім – він мав право перегнути палицю як людина, якого в 1960 році, вже Олімпійського чемпіона, не пустили в ресторан в рідному Луїсвіллі, штат Кентакки. Після Мартіна Лютера Кінга він зробив для своєї раси, напевно, більше за всіх.

Америка сьогодні плаче. І світ плаче. Плаче чистими сльозами, якими оплакують тільки хороших людей. Плачуть і ті люди, які народилися набагато пізніше того часу, коли він був у зеніті своєї слави. Ріки сліз проливають боксери і взагалі люди, які ніколи не плачуть. І нічого дивного в цьому немає. Від нас пішов великий чоловік. Від нас пішов великий дух. Від нас пішов Мохаммед Алі.

Олександр БЄЛЄНЬКИЙ

Источник