Акценти. Авторська рубрика про футбол на Sport.ua
Стартує 10 червня Чемпіонат Європи стане десятим у моєму житті. У кожного з нас своє розуміння футболу і своя історія кохання до нього. Сьогодні у мене таке ностальгічне настрій, що хочеться згадати свій перший досвід Євро.
І якщо в любові говорять про першому побаченні, першому визнання і перший поцілунок, то тут мова піде про першому знайомстві з турніром, першому відстеження його подій, перших глядацьких враження. І перше відчуття вболівальника. Адже вони залишаються на все життя.
Даруйте, якщо де-небудь підведе пам’ять. Неухильне слідування фактам тут не головне.
Перший в історії Кубок Європи і єдиний тріумф у цих змаганнях збірної країни, в якій я жив, трапилися ще не в цьому, не в моєму житті. Власне, другий теж: коли на континентальний трон вперше зійшли іспанці, до моєї появи на світ залишалося добрих чотири місяці.
Перемога італійців пройшла повз мене в дитсадівському віці. А коли перший раз Євро підкорилося німцям, Ваш автор відпочивав від трудів праведних у першому класі «зю», як тоді говорили в нашому місті. Віддаючи на канікулах футболу войнушки і козаки-розбійники.
Відкриття цього турніру для мене відбулося в 1976 році. Причому, хоча сам він пройшов в червні, я дізнався про це тільки в серпні.
До того часу я вже добряче підсів на футбольчика і дивився по телику все, що рухалося з м’ячем у ногах. У тому числі, якщо не помиляюся (годину зачаття я пам’ятаю неточно), і чвертьфінал Євро, що складався тоді з двох матчів – вдома і в гостях, і програний нами, як потім виявиться, майбутньому чемпіону.
Розчарування було сильне: адже збірна СРСР складалася мало не повністю з володарів Суперкубка УЄФА – киян. Другий раз за рік вона засмутила нас в Канаді, де примудрилася фінішувати
лише третьою в олімпійському турнірі, пропустивши у фінал команду НДР.
Футбольний турнір, як і всю Олімпіаду, я сумлінно передивився від дзвінка до дзвінка. Як зараз пам’ятаю, витріщався навіть на застиглу картинку вітрильної регати, в якій не петрил ні фіга, стоїчно відображаючи всі спроби рідних витягнути мене на реальне море.
Запитаєте мене після цього, дивився б я вирішальні матчі Чемпіонату Європи в Югославії?!! Які, на секундочку, вважаються чи не найбільш захоплюючими в його історії. Але тоді нам не показували фінальні турніри без нашої участі.
Скажу більше, система збору інформації у піонера Юрича ще не була налагоджена належним чином і носила дещо хаотичний характер. І оскільки Євро то у нас жодним чином не пиарилось, я з деяким подивом виявив, що ганебно прощелкал його, аж на порозі шостого класу.
На все життя запам’ятав ту посилку від знайомих з Кишинева, в якій, під солодкими узбецькими динями, лежало диво небачене: складений вчетверо номер тижневика «Футбол – Хокей», двомісячної давності.
І головні його матеріали, присвячені півфінальних та фінальних ігор в Югославії, які я жадібно вбирав, смакуючи подробиці овертайми і серії пенальті, увінчаною неймовірним фокусом чеха Паненки.
Що ж, ми програли, як і на тій же Олімпіаді, переможцям. Зумів здолати у фіналі не кого-небудь, а діючих чемпіонів світу, збірну ФРН.
А цю газетку я, навівши довідки, з тих пір став справно здобувати щовівторка, з-під поли, за скромну доплату кіоскери «Союздруку». Інакше стати щасливим володарем простому смертному у нас в Одесі тоді було практично неможливо.
Наступний ЧЄ проходив в Італії і незмінно асоціюється у пам’яті з його талісманом Піноккіо. Буратіно, по-нашому. Він красувався поряд з заголовками статей у щоденній газеті «Радянський Спорт», яку старшокласник Юрич акуратно виписував вже не перший рік, а статейки зазначені любовно вирізав і зберігав, скільки можливо, ідеально рівному стані.
Незадовго до цього, йдучи назустріч благання та настанови класного керівника, я вступив-таки в ряди передової радянської молоді – останнім у класі. І тут же, на свій подив, був обраний комсоргом. Але все це було дрібними незручностями, в порівнянні з наближалася Євро.
На жаль, нам його знову не показали. Збірна СРСР під керівництвом «спартачів» форменим чином зганьбилася у відборі, посівши останнє місце після цілком прохідних угорців, не котирувалися греків і вважалися ніякими фінів. Стало бути, такий футбол нам не потрібен.
Фінальний турнір запам’ятався тим, що вперше в ньому брали участь вісім команд, розділені попервах на дві групи. Великою кількістю нічиїх і похмурим антифутболом в дику спеку, за свідченнями очевидців. Дивиною під назвою «штучний офсайд», успішно застосованої бельгійцями.
І перемогою під занавэсочку маловиразною збірної ФРН – однієї з тих, що дозволять у майбутньому Гаррі Линекеру вимовити класичну фразу: «У футбол грають 22 людини, а перемагають завжди німці».
Побачив же своє перше Євро я вже в студентському віці. Третій курс істфаку, на відміну від двох попередніх, проведених в кращих традиціях інфантилізму, був закінчений на «відмінно».
Попереду була архівна практика у колишній синагозі на Жуковського, де мене чекали неймовірні відкриття. Приміром, там я дізнався, що у трьох чвертей пролетарів Пересипу до війни були єврейські прізвища. Але хіба це йде в порівняння з чемпіонатом континенту з футболу?
Щоправда, французький ЧЕ нам показали, починаючи з півфіналів. Але ці три матчі в пізній час стали для мене справжнім подарунком.
І бій Франції з Португалією, виграний за хвилину до кінця овертайму – справжня класика Євро! І битва Іспанії з Данією, чий результат вирішувалося вже в післяматчевій перестрілці. І перемога французів над іспанцями у фіналі, може бути, вже не настільки яскравому та інтригуючим, але справедливий.
Штрафний удар Платіні і контрольний постріл Беллона в кінцівці забезпечили цей результат. Чудовій команді Платіні, Тігана і Жиресса я симпатизував до того часу вже два роки і тому сповна упивався цим фактом.
А що наші? Вони поступилися дорогу у фінальний турнір португальцям, програвши їм вирішальний матч на виїзді. Команду Лобановського поховав не тільки суддя, який дав пенальті за фол поза штрафний, але і прагматично боязка виїзна модель в Лісабоні. Проте через чотири роки вона реабілітується сповна.
За цей час в моєму житті відбулися корінні і доленосні зміни. Євро-88 я дивився вже в статусі вчителя середньої школи, який готувався стати батьком.
Причому, дивився (а нам вперше показали турнір у повному обсязі: адже ми в ньому брали участь), вже не пам’ятаю, чому, у тестя з тещею. Їм, разом з дружиною, довелося терпляче чекати закінчення фіналу, щоб негайно після нього рвонути, нарешті, на село до родичів.
ЧЄ в Німеччині справив, що називається, незабутнє враження. Та тому, що вдалося подивитися його повністю. Та тому, що наші боролися в ньому за титул кращої команди. Та тому, що я побачив гру летючих голландців, здавалася досконалою.
Гол Раца Голландії в першому матчі. Гол Пасулько англійцям – ще якихось півтора роки тому нашого, одеського Пасулі. Каток, яким ми проїхалися по симпатичнейшей збірної Італії з усіх, що я коли-небудь бачив.
Німецьке фіаско у принциповому дербі з голландцями. Гра Кумана, Рийкаарда, Гулліта і Ван Бастена. Шедевральний гол останнього нам у фіналі. Незабитий пенальті Бєланова. Це спадає на думку в першу чергу.
А ще – колективно спустошений перед екраном тазик черешні, смак якої не підсолодив гіркоту фінального поразки. І похмурий настрій протягом усього подорожі в Кіровоградську область, так і по закінченні теж.
З іншого боку, це був найвищий успіх нашої збірної, свідомим сучасником якої я коли-небудь був. Зрозуміло, якщо не вважати виграну через пару місяців Олімпіаду. У ній, як відомо, провідні команди світу, якщо і брали, то не кращими складами.
А ще через пару місяців у мене народиться син, і на якийсь час я піду з Великого європейського футболу. А коли повернуся, раптом виявиться, що я живу вже в зовсім іншій країні.
Країні, чия збірна вперше з’явиться на Євро лише двадцять років потому. Та й то, для цього доведеться запросити гору до Магомета – стати учасниками турніру на правах його господарів.
Втім, це вже зовсім інша історія. І до неї ми повернемося як-небудь іншим разом.
Ігор ЮРИЧ
Thanks!
Our editors are notified.