Голос країни 6: шість неймовірних історій учасників шоу. Інтерв’ю та фотосесія Viva! (Відео/фото)

– Можеш заради улюбленого музиканта рвонути на концерт в інше місто або навіть країну?

Так, я легкий на підйом, можу поїхати куди завгодно. Правда, я до таких поїздок заздалегідь готуюся і все ретельно планую. Наприклад, у складі групи «ВІА Проджектс» я об’їздив багато різних країн, беручи участь в джазових фестивалях.

– Тобі ж всього 18 років. Коли ти встиг?

Концертна діяльність у мене почалася ще зі школи, класу з п’ятого я багато їздив по різних конкурсів. Навіть на навчання часу не було – я закінчив школу екстерном.

– Розкажи, як тобі з Дорном працюється? Чому ти вибрав?

Я завжди хотів працювати з Ванею. Вважаю його самим креативним в нашій країні, так і за кордоном – за кордоном дуже мало таких, як він, самобутніх музикантів. Мені було цікаво з ним попрацювати, він легкий осіб.

– Що найскладніше для тебе в проекті?

Для мене немає нічого складного, навпаки, це радість – така велика кількість людей. Мені пощастило з командою. Не знаю, як у інших, але ми дуже дружні, підтримуємо один одного постійно. Зі складностей – тільки підготовка до кожного номеру: потрібно зібратися, вийти і показати максимум, на що ти здатний.

– Чим любиш займатися у вільний час?

Ходжу В кіно – я кіноман, особливо люблю комікси, трилери, фантастику.

– Якби ти міг володіти якою-небудь суперсилою, що б це було?

Не знаю, може, хотів би володіти якимись екстрасенсорними здібностями.

– Зізнайся, прихильниць додалося після ефірів?

Так, мені в останній місяць дівчинки стали більше писати в соцмережах. Увага, звичайно ж, з їхнього боку мені лестить.

– «Голос» твій перший вокальний конкурс?

Ні, в мене в житті було багато всяких конкурсів, на яких я займала перші місця. На «Голосі» навіть не думала, що пройду, бо тут таких талановитих, як я, кожен другий . Після другої програми не сподівалася, що не пройду, тому вже пакувала валізи і збиралася їхати додому. Мене, звичайно, підтримували і мама і сестра, але найбільше мене мотивувала пісня Вакарчука «Хіба хтось казав тобі, що буде легко», яка грала у мене в плеєрі. З його вуст це звучало приблизно так: давай, зберися! І я зробила все, що могла.

– Як тобі працювалося зі Святославом?

Знаєте, найбільше, що може дати мені «Голос», – це робота зі Святославом. Можна просто спостерігати, як він працює, і це буде для мене вже великою нагородою. Я ніколи навіть не могла мріяти, що колись мені випаде нагода працювати з таким великим музикантом. Іноді, коли він мені щось каже, мені хочеться торкнутися його рукою – чи не здається мені все це, дійсно сам Вакарчук зараз переді мною . Не віриться, що я, людина з села, за короткий проміжок часу потрапила в самий масштабний проект країни!

– Як ставишся до того, що тебе називають «українською Адель»?

Мене таке порівняння бентежить, але мені здається, що я на неї схожа хіба що габаритами, тому що в вокальному плані мені до неї ще далеко . Не хочу, щоб мене з кимось порівнювали. Я завжди прагну залишатися собою, а не бути схожою на когось.

– Якщо раптом коли-небудь перед тобою постане вибір – сім’я чи кар’єра, що вибереш?

Звичайно, родина, для мене це очевидно. Сцена для мене не самоціль, а спосіб розкрити свій талант, проявити себе.

– Крім музики і живопису, що тобі цікаво в житті?

Я дуже люблю гори, і підкорила вже не одну вершину в Україні. Для мене тиждень в горах – найкращий відпочинок. У мене є мрія, від якої мою маму аж пересмикує: хочу піднятися на Еверест. Для мене це додатковий стимул старанно працювати, тому що сама поїздка в Гімалаї дорого коштує плюс ще спорядження.

– У програмі ти розповідала про своє непросте життя, тато пив і бив маму…

Скільки пам’ятаю батька, він завжди пив. Я часто питала маму, чому вона це так довго терпіла? Я не розумію, як можна жити з чоловіком, який піднімає на тебе руку! Невже мама всі ці роки дивилася на нього крізь рожеві окуляри?! Або все сподівалася, що він зміниться?

– Мама не прислухалася до тебе?

Мама мені постійно обіцяла, що ось-ось і ми підемо від нього, але йшли роки. Я жила в постійному страху. Приходила зі школи, чекала батька з роботи і думала, в якому стані він сьогодні прийде. Звичайно, були моменти, коли він місяць, наприклад, не пив, і вони з мамою добре ладнали – для мене це було дивно і незвично. Ми пару раз з мамою йшли від тата, але він просив вибачення, і ми поверталися. Одного разу я сказала мамі: «Мені все це набридло. Ти як хочеш, а я більше не можу так жити». Батько не відпускав маму, говорив, що вона живе з ним, або нехай забирається з міста. Так мама поїхала в Київ, а я переїхала жити до подружки, тому що у мене було музичне училище, яке я кинути не могла.

– У тебе вже є плани, що будеш робити після закінчення училища?

У Полтаві залишатися не хочу, а Київ для мене дуже незвичайне місце, тут всі кудись поспішають, для мене це незвично. Хочу вступити в якийсь вуз, щоб мати вищу освіту. Крім музики, хочу зайнятися чимось ще, освоїти різні професії. Я дуже люблю малювати, може, в майбутньому приділю і цього час.

– Ти за життя борець?

Я дуже самокритично до себе ставлюся. Часто у мене опускаються руки, мені не вистачає підтримки: мама далеко, я сама в Полтаві. Я постійно борюся зі своїми страхами, часом мені дуже важко, буває, навіть втрачаю надії, і от як раз «Голос країни» дає мені сили продовжувати боротьбу.

Костянтин Дмитрієв, 27 років (команда Івана Дорна)

– Розкажи, коли музика з’явилася в твоєму житті?

Мама розповідала, що коли я ще був у неї в животі і надто бушував, батьки ставили музику, і я відразу заспокоювався. Потім, коли трохи підріс, пам’ятаю, як засинав під співачку Сандру (). У шість років мене віддали в музичну школу по класу скрипки. Це була бабусина ідея. Поступив в музичне училище імені Глієра теж на відділення скрипки, провчився два роки і потім раптом зрозумів, що хочу співати професійно і перейшов на вокал.

– А в 13-14 років не хотілося закинути скрипку і взяти гітару?

Ні, мені з головою вистачало скрипки

– І як ти раптом вирішив перекваліфікуватися з скрипаля в співаки?

Як-то вдома сидів, настрій був меланхолійний, з-за чого-то переживав, сів за клавіші, почав щось награвати і наспівувати. Зрозумів, що в мене класно виходить і я сам отримую колосальне задоволення від співу. Спочатку я займався сам, навіть мамі і бабусі не співав, соромився. Потім все-таки зважився піти на прослуховування до одного з найкращих педагогів з вокалу у нас в країні – Тетяні Миколаївні Русової, її ученицею була Тіна Кароль. Коли я їй заспівав, вона дуже здивувалася, що я перш професійно цим не займався. Потім здав екзамен і поступив в музучилищі на вокал.

– Тепер ти й сам викладаєш вокал.

Так, на четвертому курсі у нас була практика, я тоді спробував, у мене це вийшло, і з тих пір займаюся ще й викладанням. Мені подобається викладати, особливо тим, хто дуже хоче навчитися.

– Чому ти з’явився тільки в шостому випуску «Голосу»? Де ти був раніше?

Зізнаюся, я раніше ходив на багато кастинги в різні проекти, але мене ніде не брали. Наприклад, на кастингу «Україна має талант» мені сказали, що все класно, гарний голос, чудово виглядаєте, правильно поводити себе на сцені, але наша країна таке не купить. І все. Після цього я сказав собі, що більше ніколи в житті не піду ні на один кастинг. Але друзі в цьому році умовили в останній раз сходити на «Голос», і я погодився. Зрозумів, що саме на цьому проекті тренери зможуть почути мене.

– Чому ти обрав Івана Дорна?

Тому що він мені близький по духу, мені здається, у нас спільний музичний смак. Ваня так само, як і я, не відступає від своїх музично-моральних принципів. Тому в цьому плані він мені дуже імпонує.

– Ти з Ванею вперше на проекті познайомився, або ви вже раніше зустрічалися?

Ми одного разу бачилися в одній з музичних студій. Музиканти Вані, Сурен і Саша, з якими я раніше писав музику, мені подзвонили і запросили прописати партію скрипки. Я приїхав, і там сидів Ваня. Але навряд чи він мене тоді запам’ятав.

– На «Голосі країни» з Ванею легко? На репетиціях він не випадає з реальності у свій світ?

У Вані образ такого досить непередбачуваного хлопця, і я спочатку не знав, чого від нього як від тренера очікувати. А він виявився дуже відповідальним, віддається роботі на сто відсотків, дійсно переживає за кожного учасника, хворіє, домагається кращого результату. В плані спілкування все дуже круто.

– Ти цілеспрямований?

Думаю, так, якщо в 27 років не відмовився від своєї заповітної мрії стати артистом.

– Невже ти думаєш, що 27 – це так багато?

Ну, як вам сказати… Брітні Спірс стала відомою в 16 років, Бейонсе – в 21 вже здобула світову славу, Ріанна – в 17. Тільки Мадонна запізно прославилася, у неї все трапилося 25. А мені вже 27 років ()!

Іванна Червінська, 26 років (команда Святослава Вакарчука)

– Іванна, розкажи, скільки років почала займатися музикою?

Люблю співати з того моменту, як себе пам’ятаю. Батьки розповідали, що навіть будучи маленькою, я ходила або зі скакалкою або зі шнуром від пилососа, уявляючи, що співаю в мікрофон. В музичну школу мене віддали
10000
у першому класі, один рік займалась і кинула. Моя мама працює провідником на Львівській залізниці, тато вже багато років працює закордоном, тому їм було важко стежити за моїми уроками музики, нікому було мене примушувати, а я ставилася до цього несерйозно. Пізніше мене запросили співати в хорі, потім співала в якихось місцевих ансамблі, тріо і сольно, але ніколи не планувала займатися музикою серйозно. Розуміла, з-за того, що у мене немає елементарної музичної грамотності, я не можу професійно займатися цим далі.

– Після школи куди подала документи?

Після школи в моєму житті стався щасливий випадок, який змусив змінити всі мої плани. Одного разу прийшла до нас сусідка, показала мамі газету, в якій було оголошення про львівському музичному фестивалі «На крилах дитинства», і каже: «Запиши свою дочку, нехай прийме участь в ньому, вона ж так добре співає, а якщо нічого не вийде, значить, таким способом вона попрощається з музикою і почне доросле життя вже без неї». А так як я добре малювала, то в родині було прийнято рішення, що я буду вступати в художню школу. І мама подала заявку на цей фестиваль без мого відома. Це був перший конкурс, в якому я взяла участь. Коли ми вже з мамою приїхали на фестиваль, зрозуміли, що неважливо підготувалися, не знали багатьох нюансів, репертуар був слабкий і сценічні костюми ми не продумали. Я ж виросла в селі, не було тоді можливості дивитися на YouTube виступи артистів. Тим не менше я отримала на фестивалі Гран-прі.

– Виходить, дебют і такий успіх!

Пам’ятаю, коли моїй мамі сказали, що я проходжу далі і нам треба залишитися ще на один день, у нас була паніка – нам ніде було жити. Довелося мамі йти домовлятися і ночувати у вагоні поїзда. Звісно, та перша перемога для мене було приємним шоком. Потім багато говорили, що ми підкупили суддів тощо). Ніхто ж не знав, що ми були настільки бідні, що навіть економили на готелі.

– Крім Гран-прі, був ще якийсь грошовий приз?

Ні, я виграла музичний центр. Зате на цьому конкурсі познайомилася з викладачем по вокалу Львівського музичного училища, який умовив мене подати до них документи і професійно пов’язати своє життя з музикою.

– Вступила без проблем?

З цим вийшла смішна ситуація. На вступних іспитах потрібно було співати джаз, популярну музику, народну. І от як раз з джазом у мене на той момент були проблеми – я знала одну-єдину пісню з реклами майонезу. Її я на іспиті і заспівала (). Будучи студенткою, я зрозуміла, що у мене колосальний провал в музичному освіті, довелося днями безперервно слухати і вбирати в себе джаз, рок, поп.

– Як склалося твоє життя після навчання?

Ще в студентські роки я познайомилася з етно-джазовим колективом «Шоколад» і працювала кілька років у них солісткою. Записали разом два альбоми, багато гастролювали по Україні та за кордоном – це була для мене хороша школа життя. Останні роки мене став запрошувати на свої концерти Ігор Закус і Усеін Бекіров, київський фестиваль «Джаз-коло», ось так все і закрутилося.

– Чому тоді вирішила піти на «Голос»?

Я за «Голосом» спостерігала з самого старту, багато моїх друзів брало в ньому участь. Одного разу пробувала сама, але тоді мене навіть на сліпі прослуховування не запросили. Напевно, всьому свій час, тому що тоді я не була готова ні фізично, ні морально. Тим більше я зовсім ненапористая і непробивна. А сьогодні я навіть не вірю своєму щастю, що в команді Святослава і можу з ним разом працювати.

– Як тобі працюється з Вакарчуком?

Я намагаюся з ним не сперечатися, тому що вважаю: він краще знає, яку пісню мені виконати. Святослав дуже делікатний. Може, він такий не з усіма учасниками нашої команди, але до мене намагається прислухатися і навіть іноді лає за те, що я в усьому з ним погоджуюся і не сперечаюся . Він мені каже: «Не бійся розкриватися і не переживай, що тобі скажуть інші. Якщо я кажу, що добре, значить, добре».

Павло Палійчук, 33 роки (команда Потапа)

– Паша, в програмі ти говорив, що «Голос країни» – це твоя остання надія. Звідки такі депресивні думки?

Так, я вважаю, що це моя остання спроба пробитися на велику сцену. Мені все-таки вже 33 роки. Думав, якщо не пройду, взагалі поїду з країни. У мене в Німеччині, Франції та Голландії живуть родичі – в яку-небудь з цих країн вже серйозно подумував емігрувати. Але несподіваний успіх, проходження в прямі ефіри змусило мене передумати і залишитися працювати тут, в Україні.

– Невже ти в собі не впевнений? На відміну від 18-річних, ти знаєш, як краще себе подати.

Мені ніколи не щастило на конкурсах. З 1998-го три роки я пробував свої сили на «Пісенному вернісажі», потім були «Червона рута» і «Слов’янський базар», у 2006-му на «Шансі» і ще з десяток конкурсів, яких вже немає. А в цьому році я пробував свої сили на «Голосі» і думав, якщо не пройду, точно поїду з країни. Але все вийшло навпаки.

– Чому ти пішов у команду до Потапа?

Потап досвідчений продюсер, він відчуває фішку, він знає, як написати стовідсотковий хіт – це найголовніше для мене. Пам’ятаю, коли вперше побачив його, про себе подумав: «Боже, який він високий». Я чомусь уявляв його приблизно свого зростання. Ми зійшлися з ним миттєво. У Потапа є відмінна якість – він швидко стає своїм у дошку, з ним легко і приємно спілкуватися.

– Паша, як так вийшло, що до 33 років у тебе вже два розлучення? Невже з тобою важко ужитися?

Не знаю. У перший раз я одружився в 19 років по великій любові. Два з половиною роки ми прожили в безтурботне студентське шлюбі, дружина теж займалася музикою. А потім ми мирно розійшлися. Між нами немає жодних взаємних образ і докорів. У 22 роки одружився вдруге. У цьому шлюбі у мене народився син – я безмірно вдячний дружині за нього. Вона одна з небагатьох, хто подарував мені відчуття родини. Зараз я мрію зустріти ту, з якою зможу побудувати міцні сімейні відносини.

– Розлучився тому, що не міг багато заробляти, а дружина хотіла більшого?

Будь-яка жінка хоче більшого. Дружина – це завжди стимул до розвитку, тому що в якийсь момент після шлюбу чоловіки починають більше любити диван, футбол і взагалі розслабляються. Тому дружини повинні бути вимогливими. Моя дружина вміла створити домашній затишок. З нею я не знав, як прати і прасувати сорочки. До речі, гладила вона сорочки краще всіх!

– Розкажи про свої цілі і мрії?

Колись я дуже хотів стати оперним співаком – 18 років віддав навчанню, співав у хорі і сольно, серйозно займався вокалом, два рази намагався поступити в консерваторію, на жаль, не вийшло. Коли народився син, потрібно було заробляти гроші, і я кинув свою мрію стати співаком і пішов працювати ведучим на корпоративах. Тепер я хочу, щоб люди почули мене не тільки як виконавця, ведучого, людини з народу, так сказати, а ще й як серйозного композитора і поета, але для цього мені ще дуже багато чого потрібно зробити.

– Ким би ти ні при яких умовах не працював?

Немає такої професії. Я багато чого перепробував: продавав чебуреки на ринку, пам’ятники на кладовищі встановлював, на будівництві працював, меблі збирав. Я не боюся роботи, не боюся забруднити руки. Це все дурниця, мовляв, якщо ти творча людина, то не придатний ні для якої фізичної роботи. Головне, не бути слабаком!

Источник