Іллєнко: Я не цільова аудиторія українських серіалів
Як зробити українське кіно цікавим для масового глядача, а також чому Україна забороняє російський контент – голова Держкіно Пилип Іллєнко дає розгорнуте інтерв’ю Фактам ICTV.
– Перед входом в Держкіно написи на асфальті, що Іллєнко продався москалям…
– На паркані теж багато чого пишуть.
– Вас це зачепило, напевно?
– Я до таких речей ставлюся як до невід’ємної частини роботи по захисту українського інформаційного простору. Якщо таке відбувається, значить, з мого боку щось зроблено правильно.
– Якщо я назву вас українським націоналістом, помилюся чи ні?
– Не помилитеся.
– А чому про українських націоналістів часто говорять, що вони продалися москалям?
– Я думаю, що подібні речі пишуть і говорять саме ті, хто багато років нав’язував нашому суспільству “русский мир” з теле – і кіноекранів, а тепер не можуть змиритися з нашою принциповою позицією.
Я не цільова аудиторія українських серіалів
– Ви говорили, що завдяки забороні російського контенту кілька ваших знайомих акторів стали зірками – їх стали впізнавати на вулиці. Про кого мова?
– Фактично про всіх українських акторів. Вони почали отримувати головні ролі у фільмах. Широка впізнаваність для українського акторського цеху – несподіванка, тому що протягом останніх 15 років, з тих пір, як Київ став Голлівудом для російських фільмів і серіалів, українці в них були залучені на ролі суто епізодичні і другого плану. За винятком, може, надзвичайно окремих випадків. Хіба що Богдану Ступці діставалися головні ролі.
Я зараз все частіше чую, що відомих, досвідчених українських акторів дуже складно залучити до зйомок, тому що у них настільки щільний графік, що знімальні дні доводиться погоджувати з двома-трьома іншими проектами.
Режисери шукають нові обличчя по всій Україні – в першу чергу в театрах. Минулого тижня я був на першому знімальний день фільму Червоний (екранізація роману Андрія Кокотюхи). Практично всі актори, які були задіяні в той день, або взагалі не мають досвіду зйомок у кіно, чи це буквально другий їх experience (досвід. – Ред.).
– Якщо актори без досвіду, хіба фільм вийде якісним? Або це експеримент?
– Це не експеримент. Професійні актори, в театральному світі мають певні досягнення. Звичайно, у кінематографа своя специфіка, але завдання режисера – підказати або запропонувати взаємодія, яке потрібно для кіно.
– Актори почали заробляти більше?
– Дослідження гонорарів – не моя компетенція, але, наскільки я знаю, заробіток не виріс. Навіть, можливо, знизився. Однак у акторів зріс обсяг роботи.
– Тобто росіяни, знімаючи в Україні, платили більше?
– Боюся помилитися, але дефіцит акторів сприятиме підвищенню гонорарів в міру того, як актори отримають свою частку популярності. Особливо після випуску фільмів і серіалів, які будуть робити їх впізнаваними.
Це правильна тенденція, тому що нам треба будувати систему власних зірок. Саме кінозірок, слава яких будується не на тому, що вони були відомими гравцями в КВН, телеведучими або музикантами.
– Заборону російського продукту ви бачите тільки позитив.
– Результат, про який я вже сказав, – побічний ефект від заборони. Впроваджуючи її, ми виходили виключно з міркувань захисту інформаційного простору. Звичайно, якщо захищаємо інформаційний і культурний простір від ворожого впливу, це звільняє більше можливостей для розвитку власної культури, для виробництва власного контенту.
– Ви оцінювали втрати телеканалів? Права на фільми куплені, а тут…
– Наскільки мені відомо, за озвученими публічно оцінками керівників деяких медіагруп, українські телеканали щорічно витрачали на російський контент до $400 млн.
Частина зйомок відбувалася в Україні, але, тим не менш, ця сума в першу чергу характеризує пряму індустріальну та ідеологічну залежність від Росії, що існувала ще зовсім недавно.
– Медіагрупи готові переорієнтувати бюджетів на Україну?
– Вони це вже зробили в значній мірі.
– Вам подобається те, що знімає Україна?
– Мені, чесно кажучи…
– Ви дивитесь українські серіали?
– Я не їхня цільова аудиторія. Також я не буду дивитися, наприклад, мультфільми для дітей, навіть якщо вони хороші, тому що виріс з того віку. Так само очевидно, що у мене склався певний кінематографічний смак, враховуючи освіту, професійний досвід, виховання. Однак, я дивлюся різні фільми і серіали, з чисто професійних міркувань. Зараз я, наприклад, дивлюся серіал House of Cards на Netflix.
Держкіно не забороняло Депардьє і Майстра і Маргариту
– Які російські фільми пропонували заборонити особисто ви?
– Я особисто нічого не забороняю, існує юридична процедура згідно якої діє Держкіно, як орган державної влади.
Процес заборони треба розбити на два періоди: до набрання чинності закону про захист телеінформаційного простору і після.
Якщо говорити про період “до”, то це фактично з серпня 2014 року до травня 2015 включно (навіть до березня або початку квітня, так як закон був підписаний). Ми керувалися, власне кажучи, принципами про неможливість допущення ворожої пропаганди в Україні, яка полягала в популяризації силових структур РФ чи СРСР; у спотворенні української історії – не просто перекрученні історії своєї трактуванням, а приниженні національної гідності українського чи інших народів, які проживають на території України.
На цих же підставах, до речі, заборонили фільм Серпень. Восьмого, що України не стосується взагалі, але він стосується війни в Грузії в 2008 році.
Це все відбувалося і відбувається на підставі рішень експертної комісії, яка діє при Держкіно.
– Хто входить до її складу?
– Зараз 21 людина включаючи мене – я її голова. Раніше склад комісії був ширше, але кілька колег з неї вийшли з-за того, що збільшилося навантаження і одночасно низькооплачувана робота.
Після того, як закон вступив в силу, з’явилися інші критерії заборони, зокрема, по даті виробництва фільмів. В день прийняття закону ми скасували всі прокатні посвідчення фільмам, які були вироблені в 2014 і 2015 роках і мали чинне прокатне посвідчення.
Ще один критерій заборони пов’язаний з тим, що не можуть бути видані та підлягають скасуванню прокатні посвідчення стрічок, в яких грали особи, внесені до переліку осіб, що становлять загрозу національній безпеці України.
Їх перелік формує Міністерство культури на підставі звернень СБУ, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення та РНБО. Наскільки мені відомо, подання до Мінкультури здійснювала СБУ.
– Чому забороняють Майстра і Маргариту, а також фільми з Жераром Депардьє?
– Тому що в них грають особи, що внесені до зазначеного переліку. За законом у Держкіно права голосу немає – на нас покладено виконавча функція.
– Мій шеф, генеральний директор ICTV Олександр Богуцький, був здивований, чому заборонили серіал Бригада. Навпаки ж – це антипропаганда Росії: бандити прийшли до влади.
– Експертна комісія Держкіно знайшла в ньому пропаганду державних структур Російської Федерації. Стрічка проходила комісію двічі: вперше до набуття чинності закону, другий раз – після, тому що критерії пропаганди силових органів РФ були більш чітко прописані.
Наприклад, у Бригаді є епізод, де спецназ знищує поїзд зі зброєю, який продажні чиновники і бандити направляють в Чечню. У цьому епізоді спецназ показується в позитивному світлі.
– Тобто, якщо я хочу дізнатися, чому заборонили Жерара Депардьє або Майстра і Маргариту, треба звертатися в СБУ?
– Так.
Москвичі досі залишаються посередниками між нами і світом
– 25 лютого у прокат вийшов фільм Політ золотий мушки. Бюджет стрічки – 17 млн грн офіційно (хоча я чув, що $2 млн). Скільки цей фільм зібрав у прокаті?
– Ми ще не отримали звіту – дистриб’ютор надає його щокварталу.
– Але фільм популярний?
– Є важливий момент, який слід враховувати. Майже 25 років, з 1991 по 2012 рік, українських фільмів в національному прокаті практично не було. Виріс глядач, який взагалі ніколи не дивився українське кіно. Уявіть, що 23 роки вас поїли кока-колою, а потім запропонували узвар. І питання не в тому, що краще, популярнішим, корисніше для здоров’я, а в тому, що для вас узвар – абсолютно невідомий продукт. Природа людини така, що він сприймає все нове із застереженням.
Ви пили кока-колу, а паралельно вам доводили, що стандартом якості будь-якого напою є саме кока-кола. Все, що не кока-кола – не напій.
І останнє: вам нав’язували комплекс неповноцінності і зневіри в будь-якому продукті, який вироблений в Україні.
Тому зараз перед нами стоїть не просто завдання знімати фільми, а заново сформувати глядацьку аудиторію і навчитися виготовляти такі стрічки, які будуть цікаві цієї аудиторії.
Процес дуже складний, тому що, з одного боку, треба апелювати тими художніми прийомами і кінематографічною мовою, який звичайний глядач звик чути і бачити в кінотеатрі. З іншого – не вистачає грошей. Від нас глядач очікує конкуренції, наприклад, з Гобітом. Бюджет Гобіта, якщо не помиляюся, порівнянний з усім бюджетом бюджет України на культуру за останні кілька років.
– Тобто, який бюджет – такий і фільм?
– Неправильно. Але бюджет теж дуже важливий. Є поняття production value (вартість продукції. – Ред.), яка виходить на екран і до якої глядач звик. І цього рівня production value ми навіть теоретично не можемо досягти.
Однак у нас є інший спосіб привернути глядача – природне бажання людей дивитися кіно про себе. У кожній країні, незважаючи на неможливість конкурувати за рахунок production value, національне кіно займає певну значну нішу. По країнах Європи, в середньому його частка становить 20-30%. У Франції, наприклад, більше. Ми ж тільки повертаємося в конкурентну боротьбу за глядача.
Можемо похвалитися фільмами Поводир, Непохитна, які успішно конкурували з американськими стрічками. Плем’ям, яке продано більш ніж 40 країн світу і зайшло в прокат навіть у США.
Політ золотий мушки – це переможець одного з перших конкурсного відбору Держкіно, ще коли тільки починався процес формування нового сплеску в кіновиробництві. Стрічка була завершена на початку 2014 року, довго йшла до прокату, оскільки очевидно, що в 2014-му було не до комедій. Так чи інакше, стартувала в прокаті зараз.
Це не блокбастер. Але не випускати фільм у прокат взагалі, тільки тому що він не блокбастер, дивно. У нього є своя цільова аудиторія. На жаль, вона не збігається з ЦА українських кінотеатрів, тому прокат був обмежений.
– Хто ходить у кіно в Україні?
– Житель великого міста, йому приблизно від 14 до 28 років, з середнім і вище соціальним статусом.
Ринок кінопрокату обмежений. В Україні 466 екранів, а в Польщі вже 2,5 тис. І в Польщі це сучасні багатозальні кінотеатри. У нас таких кінотеатрів приблизно 160. Тобто в основному маємо двох – трехзальные кінотеатри, чиї репертуарні можливості не дозволяють довго тримати фільм у прокаті. Фактично, після першого уїк-енду будь-який фільм починає втрачати екрани, тому що заходять нові стрічки. В Європі національний фільм може йти в прокаті 9-10 місяців. У нас, якщо фільм йде 2 місяці, – це супер-пупер рекорд.
Це стосується не лише національного фільму, а будь-кого. Навіть Зоряні війни не йшли два місяці: у грудні відпрацювали, а в січні вже їх майже не було у прокаті.
– Чим має займатися держава у розвитку кіно? Продюсуванням або стежити за розвитком інфраструктури, продажем, прокатом, дистрибуцією?
– Що було раніше: курка чи яйце? Нам треба дбати і про “курку”, і про “яйцях”. Бізнес кіно складається з чотирьох основних ланок: виробниче, дистрибуція, прокат і споживач. Всі в Україні недорозвинені. Зокрема, і глядач. У першу чергу тому, що він дуже обмежений у коштах. Саме тому мережа кінотеатрів зосереджена лише у великих містах. У містах до 150 тис. мешканців іноді взагалі немає кінотеатрів.
– Зараз купівельна спроможність українців впала, значить – майбутнє кіно під питанням?
– Купівельна спроможність глядача ніколи не була високою, якщо чесно…
Також обмежена дистрибуція. У нас показують лише частину мейнстрімних фільмів, здебільшого американських.
Уявіть, що в супермаркеті продається тільки шість сортів пива. Пиво середнього рівня, немає ні дешевого сегмента для люмпен пролетаріату, ні дорогого. Так виглядає наш ринок дистрибуції. Ці сорти продають 3-4 компанії.
Незалежних фільмів в структурі кінопрокату відносно мало, і часто вони купуються не безпосередньо, а через московських дистриб’юторів.
– Чому?
– На жаль, вони досі подекуди залишаються посередниками між нами і світом. З суто економічних причин, тому що західному правовласнику дешевше і простіше продати права на весь колишній СРСР і не морочитися спілкуванням з українськими прокатниками.
Це великий політичний ризик. У минулому травні фільм Child 44 у Росії був заборонений і російський дистриб’ютор заборонив його показувати в Україні.
– Яка ситуація зараз?
– Організуємо ряд заходів, щоб виправити ситуацію…
Ми не договорили про ланках виробництва. У нас сформувалася кіноіндустрія як сервісна функція для російського кіно. Під словом кіно я розумію все – і прокатне, і серіальне, і рекламні ролики.
Тільки зараз ми вчимося робити щось самостійно. Процес повинен відбутися. Для цього потрібно багато знімати. За державні кошти зокрема. Знімати повинні не тільки успішні майстра, але і дебютанти.
Також в Україну саме час залучити іноземних виробників, які будуть розвивати виробничу інфраструктуру, задіяти місцевий персонал.
– Іноземних – не російських?
– Їхня присутність в Україні абсолютно недоречно. Але насправді росіяни нас чогось надзвичайного вже не можуть навчити.
Про кіно мають бути уроки в школі, а європейці будуть стояти в черзі в Україну
– Навіщо іноземцям Україна?
– Знімати у нас в співвідношенні ціна-якість – вигідно. З бюджетом мільйон євро у Франції і в Україні можна зняти різні фільми.
– Чому ми досі не стали європейським Голлівудом?
– Для цього треба створити економічне і правове підстави. З представниками теле – і кіноіндустрій ми розробили пакет законодавчих ініціатив, які б розвинули всі чотири ланки, про які я сказав.
– Закон 3081-д?
– Не тільки, мова про пакет із чотирьох законів. 3081-д – основний з них, але для того, щоб він запрацював, потрібно прийняти відповідні зміни до Бюджетного, Податкового і Митного кодексів, як передбачено законопроектами 3238, 3239 і 3240.
Цей законодавчий пакет спрямований на стимулювання поліпшення інфраструктури та кіновиробництва, на залучення іноземних кіновиробників. На те, щоб будівництво нових і реконструкція старих кінотеатрів стала економічно привабливою.
– Це податкові пільги?
– Комплекс заходів, в тому числі пільги і пряма дотація. Наприклад, якщо бізнес буде залучати кредитні кошти для будівництва нових або реконструкції старих кінотеатрів у малих і середніх населених пунктах, то половину коштів на погашення банківських відсотків зможе взяти у держави.
Також передбачено зняття ввізного мита на кіноапаратуру як для зйомок, так і для демонстрації фільмів. Україна все одно її не виробляє, навіщо обмежувати шаленими ставками ввезення устаткування і штучно підвищувати ціну відкриття кінотеатрів?
Законопроект також фокусується на збереження кінематографічної спадщини, що може бути використано як один із елементів виховання українського глядача.
– Поясніть.
– У школах вивчається література, музика, образотворче мистецтво, проводяться екскурсії по архітектурним пам’яткам, але чомусь не вивчається історія кіно. Ні українського, ні світового. Хоча саме через кіно сьогодні відбувається формування нациообразующих символів, архетипів, смислів і міфів, в хорошому сенсі цього слова.
Навіть бестселери сучасної української книги вимірюються тиражами на рівні 200-250 тис. проданих примірників. Нехай один примірник читає дві людини в середньому, максимум – півмільйона. А тепер подивимося на телевізійну панель: скільки глядачів дивляться Факти на ICTV або фільм у прайм?..
Поводир в прокаті подивилися понад 400 тис. глядачів, не рахуючи аудиторію телебачення і піратських сайтів.
– 400 тис. – це багато чи мало, порівняно з американськими фільмами?
– Зіставити.
– Ви пропонуєте вивчати історію українського кіно в школах?
– Історію та сьогодення.
– Яким має бути урок? Ігровий або перегляд фільму?
– Для початку досить перегляду сучасних фільмів. Але коли ми говоримо про історію кіно, то треба знати деякі речі, які хтось колись у кіно зробив першим.
Наприклад, Дзига Вертов вперше у своїх стрічках використав прийоми, характерні для ігрового кіно при створенні документальних фільмів.
А був Ейзенштейн, який навпаки – знімав художній постановочний фільм, використовуючи прийоми документального.
Ми звикли вважати традиційною формою літератури ту, яка писалася в 19 столітті. Але на момент створення це було абсолютно нове слово в мистецтві.
– Ваша ініціатива – це ж, напевно, сотні мільйонів державних грошей.
– Не думаю, що написати підручник про кіно для школярів коштує сотні мільйонів. Тим більше, багато давні українські фільми частково відреставровані і можуть демонструватися безкоштовно.
– У вас є лобі в парламенті, щоб провести ці закони?
– Проект закону вже був підтриманий у першому читанні 234 голосами. Це і є наше лобі.
– Коли буде друге читання?
– Зараз вносяться поправки, які повинні розглянути профільні комітети. Сподіваюся, найближчим часом вони будуть винесені на друге читання.
Ми вже розмовляли з представниками Каннського і Карловарського фестивалів. Якщо буде прийнятий закон до того, як вони відбудуться, ми зможемо організувати масштабну презентацію перспектив України.
– У Каннах?
– Зокрема, під час кіноринку. Наприклад, законом передбачено введення так званих кеш-рибейтив – повернення коштів іноземним виробникам, які приїжджають знімати в Україні. Звичайно, за винятком представників недружньої нам країни.
– Тобто?
– Є міждержавна конкуренція за залучення кіновиробників. Вона існує у всій Європі, а в США навіть між штатами. Це не просто невозвращающаяся інвестиція в економіку. Очевидно, що в знімальний процес будуть залучені представники знімальних груп, місцевий локейшн-менеджмент, сервісні послуги, орендоване обладнання, павільйони. Іноземна знімальна група буде споживати інші послуги – транспорт, готелі, ресторани, туризм, телекомунікації, побутові послуги, розваги тощо. Нашими консультантами було пораховано, що на один євро в якості стимулу за проведення подібних кіновиробничих проектів в країні, які сплачуються продюсеру (ми пропонуємо це робити на рівні 25% його бюджету, витраченого в Україні), економіка держави повертає мінімум півтора євро, а в деяких випадках і значно більше.
– Ви вважаєте, що ми будемо конкурентними з європейцями?
– Так, адже визначили досить значний відсоток розміру повернення. Крім того, вартість виробництва в Україні нижча, ніж в ЄС. Якби зник фактор нестабільності, то, думаю, ми були б ідеальною країною для зйомок фільмів. В Україну стояли черги.
Але навіть незважаючи на деяку нестабільність, пов’язану з війною, всі розуміють, що абсолютно безпечно знімати кіно в Києві, у Львові, в Одесі.
– У скільки мільйонів оцінюється кіноринок зараз?
– Більше мільярда гривень, якщо ми маємо на увазі бокс-офіс кінотеатрів.
Ринок не здатний окупити український фільм
– Мені казали, що за останні 20 років в Україні не було знято жодного фільму, який би повернув Держкіно вкладені гроші. Це правда?
– Частково гроші повертаються, але повністю не окупається жоден фільм, тому що, як я вже сказав, обсяг ринку не надає таку можливість. Є мінімальність вартість виробництва, нижче якої глядач не захоче дивитися фільм в кінотеатрі.
Та є обсяг ринку – 466 кінозалів. Це чиста математика: хочеш окупити фільм повинен вийти на якийсь інший ринок. Але в такому випадку потрібно робити не український фільм, а фільм для інших ринків. Зокрема, для ринку Росії. Зрештою, тому багато фільми в Україні знімаються російською мовою (за приватні кошти).
Але якщо ми говоримо про українське кіно, яке має чіткі національні ознаки та національні маркери, в першу чергу у вигляді української мови, то про російському ринку можна забути.
На жаль, український ринок не здатний окупити фільм. Це проблема не тільки України, така ситуація в багатьох країнах Європи. Тому у всіх європейських країнах є дотація кіновиробника.
– Українське кіно обов’язково повинен мати маркери, якщо ми говоримо про бізнес?
– Якщо ми говоримо про українське кіно, то воно повинно мати ці маркери. Наше завдання – спрямувати державні кошти не просто на зйомки фільму, а щоб ці фільми формували глядацьку аудиторію, професійну кіноіндустрію, систему кінозірок. У довгостроковій перспективі це повинно дати підстави говорити про вихід українських фільмів виключно на комерційну основу.
Але ми живемо в країні, де є об’єктивна реальність – економічні проблеми, розділ за мовною ознакою. Це теж треба враховувати. Фільми повинні об’єднувати людей, виконувати культурну, просвітницьку, соціально важливі функції.
– Об’єднувати Донецьк і Львів?
– А чому ні? Львів і Київ, Київ і Донецьк, всю українську націю і державу, іменоване Україною.
– Яким має бути кіно про події на сході, щоб воно об’єднало країну?
– Можна зняти кіно не тільки про події на сході. Можна зняти… Ви знаєте, що таке об’єднання? Це не коли людям кажуть обійнятися і поцілуватися в губи, а коли в певному середовищі існують певні символи і архетипи, які в першу чергу зрозумілі тільки членам цього співтовариства і з якими вони себе асоціюють. Ми всі поки що жартуємо цитатами з радянського кіно.
За негативну конотацію поетичного кіно готовий бити в обличчя
– Арт-хаус і поетичне кіно – напрямки номер один?
– Ні, хто вам це сказав?.. По-перше, я не розумію негативної конотації поняття поетичне кіно. Таке використання є демонстрацією невігластва, вибачте за різкість.
Знаєте, якщо б поетичне кіно було у французів, то вони б всьому світу тім’ячко проклевали цим кіно. А ми поетичне кіно в лапки беремо… Єдине, за що я готовий вдарити людину по обличчю – це із-за негативної конотації словосполучення поетичне кіно… (Посміхається). Це жарт, звичайно.
– Тільки мене не бийте.
– (Сміється). Не хвилюйтеся.
…Що таке поетичне кіно? По-перше, це умовне визначення, яке придумав польський кінокритик Януш Газда, щоб описати ту естетичну школу, яка склалася в Україні і в українському кіно, витоки якої сягають ще від Довженка. Але розквіт припав на 60 – нач. 70 роках 20 століття.
Це була абсолютно унікальна школа національного кіно зі своїм обличчям. Її називали поетичним кіно тільки тому, що в той час, з політичних міркувань, не можна було просто сказати – українське кіно.
Це була особлива школа кінематографа, школа в естетичному сенсі цього слова як напрямок у мистецтві. Ми зараз можемо говорити про італійському неореализме, французької нової хвилі і так само про явище українського поетичного кіно.
Сьогодні ніхто в Італії не каже, що треба знімати так, як стрічка Рим – відкрите місто або Викрадачі велосипедів, наприклад. Але італійці пишаються цими фільмами!
Ніхто не говорить, що нам потрібно сьогодні зняти так, як Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика або Іван Миколайчук.
– Про що треба знімати в Україні серіали і кіно?
– Кожна історична епоха має відображатися в мистецтві. Колись у радянських таборах скрізь висіли плакати з цитатою Леніна: “Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства не можна”.
– Ви цитуєте Леніна?
– Він ще сказав: “Вважнейшим з мистецтв для нас є кіно” (або цю цитату йому приписують). Тому окреме цитування Леніна можу собі дозволити (сміється).
Кіно є формою художньої рефлексії автора на події в суспільстві. Навіть комерційне кіно все одно залишається мистецтвом. І не рефлексувати автор не може.
Питання, як буде подано кіно – як прямолінійна пропаганда або як якийсь герметичний продукт сучасного мистецтва, який не завжди зрозумілий навіть автору?
Між цими полюсами весь світ. І світ мистецтва має нескінченні поливариативные можливості художніх рішень.
Шароварщина, за яку так часто дорікають українське кіно, це не проблема шароварів, це проблема окремого ідіота, який страшенно шаровари зняв. Зняв кіно, звичайно (усміхається). От і все.
У шароварах проблеми ніякої немає. Їх можна відзняти так, що всі будуть шоковані новаторством, що з цим пов’язано.
Ми не забороняли російське кіно
– Вас як націоналіста ображає той факт, що українці продовжують дивитися в першу чергу російськомовні роботи?
– Ставлюся до цього по-філософськи. Причина очевидна – суспільство досі не пережило і не оговталося від посттравматичного синдрому колоніалізму. Багато століть ми були колонізовані одночасно кількома імперіалістичними державами. Кількість викликів, які перед нами стоять, унікальні. Але всі ці імперії, за великим рахунком, розпалися, а українці як спільнота залишилися. Зараз треба подолати комплекс неповноцінності, який теж пов’язаний з тим, що ми багато століть перебували на узбіччі великих держав.
– Ви бачите загрозу тільки в російському кіно або, може, і в польському, і угорською?
– Я взагалі не бачу загрози в кіно. Є загроза в пропаганді. Ми ж не забороняли російське кіно, заборонена пропаганда. Ніхто не забороняв мистецтво.
Довженко знімав геніальне кіно з точки зору мистецтва, але в той час він був пропагандистським. Сьогодні, коли ми дивимося фільм Земля, меседжі сталінської пропаганди просто блокуємо у своїй свідомості. Щодо сьогоднішнього російського кіно таке блокування ще не працює.
Забороняючи фільми, ми враховували цю конотацію, яку поки заблокувати неможливо.
– Назвіть п’ять сучасних українських фільмів, які обов’язкові до перегляду.
– Не буду цього робити, тому що ображу режисерів, які є авторами шостого, сьомого, восьмого фільмів… Але якщо ви запитаєте, який український фільм мені подобається найбільше, то я назву Молитву за гетьмана Мазепу мого батька.
– Ви часто даєте інтерв’ю?
– Останнім часом практично щодня. Не знаю, з чим це пов’язано.
– Критикують?
– Коли критикують – інтерв’ю в більшості випадків, на жаль, не беруть. Деякі примудряються критикувати питаючи.
Критика – це добре, якщо вона аргументована. Я здатний визнати помилку.
Хочу нагадати вислів Вацлава Гавела про люстрацію в Чеській республіці після оксамитової революції: “Краще п’ять років помилок, ніж постійний саботаж”. Ця теза стосується всього українського суспільства: ми опинилися в ситуації, яка в нашому досвіді була відсутня. Ніхто не готував нас до сьогоднішнього. Тому ми повинні не боятися помилятися. Адже не помиляється тільки той, хто нічого не робить.
Спілкувався Ростислав Буняк.
Источник: ictv.ua
Thanks!
Our editors are notified.