Війна у Нагірному Карабасі: несподівана ескалація не на користь Росії і Туреччини

Факти ICTV продовжують серію публікацій про міжнаціональних конфліктах. Війна на Донбасі не унікальна, і ми вирішили розібратися, які помилки робили (або продовжують робити) держави, і як вони виходили на світ.

Перша публікація була про війну в Сирії.

Друга – про розпад Югославії та Дейтонської угоди, на які часто посилалися експерти як варіант для України.

Третя публікація присвячена конфлікту в Нагірному Карабасі. Це історія ворожнечі Азербайджану і Вірменії, яка тягнеться ще з кінця 1980-х. У квітні 2016 року відбулося загострення.

Записано зі слів Миколи Капітоненка, доцента Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка.

Грунт

Конфлікт в Нагірному Карабаху – це конфлікт ідентичностей. Під час “параду суверенітетів” пізнього СРСР частина території Азербайджану проголосила себе незалежною республікою, яку ніхто не визнає, але, тим не менше, де-факто це територія, на яку не поширюється влада Баку.

Конфлікт розпочався в далекому 1987 році. З 1991 по 1994 рік йшли військові дії між Азербайджаном і Вірменією – Карабахська війна. Після взаємного виснаження сторін конфлікт був заморожений за умовами Бішкекського протоколу.

ОБСЄ, членами якої в 1992 році стали обидві сторони конфлікту, зіграла роль у його заморожування. Кілька посередницьких ініціатив завершилися створенням Мінської групи, у 1994 році з’явився представник голови на той момент вже реформованої ОБСЄ. Миротворчості в класичній формі з залученням військових сил не було, але ОБСЄ виконувала наглядові, посередницькі функції. Важливо мати на увазі, що в 1990-х роках Росія була іншою, з іншими пріоритетами; так і формат співпраці на пострадянському просторі був не таким, як зараз. Так що діяльність ОБСЄ мала всі шанси бути більш ефективною, ніж у наш час.

На відміну від Донбасу, конфлікт в Нагірному Карабасі має під собою грунт. У теорії вважається, що конфлікти, в яких є історія взаємної ворожнечі, мають більшу ймовірність повторитися в майбутньому. А проблема Нагірного Карабаху була закладена географією державних кордонів, які були проведені в Радянському Союзі.

Зараз Азербайджан більш сильна держава, ніж Вірменія. У нього майже в 3 рази більше населення, у 8 разів більший від ВНП, і більш ніж в 10 разів – військовий бюджет. З іншого боку, потенційним союзником Вірменії традиційно була Росія, яка намагалася виконувати поліцейські функції на всьому пострадянському просторі. Але оскільки ми живемо в епоху масштабної кризи систем безпеки в регіоні, то ні про який контроль мова йти не може. І цим будуть користуватися.

“Нагірно-Карабахська республіка” на карті.

Росія проти Туреччини

Прогнози щодо майбутньої дестабілізації в Нагірному Карабасі я чув ще рік тому, але у них було інше обґрунтування. Вважалося, що Росія вступила на шлях дестабілізації міжнародної системи. А держава, яка поступається світовим лідерам у силі, має проявляти ініціативу, створюючи конфлікти, війни, кризи. Але навряд чи те, що відбувається зараз, відповідає інтересам Росії. І навряд чи це зроблено за її ініціативою. Насправді, для Росії зараз добре б триматися в стороні від конфлікту. На сьогодні ескалація в Нагірному Карабасі більше вигідна Азербайджану, який користується моментом, адже Росії зараз не до ще однієї війни. Баку реалізує перевагу над Вірменією, яке йому вдалося отримати за останні роки.

За традиціями часів “холодної війни” можна знайти могутніх союзників у вигляді регіональних держав. Очевидно, що Росія більшою мірою підтримує вірменську позицію, а Туреччина майже відкрито виступає на боці Азербайджану. Але ситуація з Нагорним Карабахом не зовсім схожа на ту, яка була під час “холодної війни”. Тоді супердержави проектували своє протистояння на інші держави, які повністю грали роль об’єктів-інструментів. Тут же є об’єктивна складова конфлікту між Вірменією та Азербайджаном, ні в Росії, ні в Туреччині немає можливості нав’язувати своє бачення або динаміку конфлікту. Вони, скоріше, будуть грати роль третіх сторін, зацікавлених в чомусь, що підтримують або торгуються. Але і Росії, і Туреччини було б краще, якби конфлікту не було.

Не будуть вони брати в ньому і прямої участі. Росія – тому що втягуватися ще одну війну вона дозволити собі не може при всій авантюристичності її політики. Туреччина – тому що у неї є багато міжнародних зобов’язань і залежностей. Навряд чи інші держави-члени НАТО позитивно поставляться до відкритої участі їх союзника у військовому конфлікті.

І США, і ЄС демонструють бажання повернути конфлікт у той заморожене стан, в якому він знаходився. Ні США, ні ЄС не потрібна ще одна точка дестабілізації. США – тому що вони не хотіли б реагувати на ще один виклик. Але повинні це робити, як країна, все ще відповідальна за світовий порядок. У європейців взагалі криза системи безпеки, у них немає чіткої стратегії по відношенню до пострадянського простору.

Паралелі з Україною

Як Донбас, так і Нагірний Карабах використовуються Росією як інструмент для досягнення певних політичних цілей. Форма протікання конфлікту з низькою інтенсивністю бойових дій, періодичні перестрілки, спостерігачі, міжнародні місії, заклики до того, щоб утримуватися від насильства – все це схоже.

Але є відмінність: Нагірний Карабах – це типовий внутрішній етно-національний конфлікт, у якого є довга історія. Він визначається саме національними відмінностями. У нас немає конфлікту ідентичності, Донбас – абсолютно штучно створене псевдодержавну утворення, яке використовується, як інструмент.

Наприклад, сьогодні кордони “ДНР” і “ЛНР” могли б мати зовсім іншу конфігурацію (в залежності від військових результатів), і нічого б не змінилося. В Нагірному Карабасі так бути не може, тому що географія конфлікту визначається розселенням етнічних меншин. Тому у конфлікту в Нагірному Карабасі більше підстав, щоб взагалі існувати, ніж у нашого.

Як і в Україні, кожна із сторін не вважає можливим йти на поступки – вони сприймають один одного непримиренними суперниками, а сам конфлікт – як гру з нульовою сумою. Все, що виграє один – інший програє. Жодного поля для співпраці, спільних інтересів немає. Якщо сторони сприймають конфлікт, то вони будуть до останнього відстоювати свої інтереси, поки не побачать, що це занадто дорого коштує, або вони не можуть цього зробити. Як раз в ході військових дій і перевіряється, як дорого опоненти готові платити за досягнення своїх цілей.

Без санкцій

Росії потрібен Нагірний Карабах в тому вигляді, в якому він на сьогоднішній день існує – в вигляді невизнаної республіки, у вигляді постійних проблем для Азербайджану, щоб маніпулювати так само, як вона хоче маніпулювати нашою зовнішньою політикою. Кремль хоче впливати на зовнішню політику Азербайджану, зокрема не допустити більш тісної його співпраці з НАТО або ЄС.

Санкції проти Азербайджану? Я думаю, це нереально. Знову ж, у випадку з Росією ми маємо справу з відкритим порушенням міжнародного права – анексією, порушенням територіальної цілісності держави. У випадку з Азербайджаном були чотири резолюція Ради Безпеки ООН 1993 року, де пропонувалося повернути суверенітет Азербайджану над Нагірним Карабахом, але з наданням цього регіону максимально можливої автономії. Формально Азербайджан обґрунтовує свої дії посиланням на ці документи – він відновлює контроль над власною територією. Так що у міжнародного співтовариства навряд чи буде достатньо аргументів і бажання вводити якісь санкції проти Азербайджану.

Війна в Сирії: кого бомбить Росія і нова Османська імперія Ердогана

Розпад Югославії і Дейтонські угоди: примус до миру, або Бомба уповільненої дії

Спілкувався Ростислав Буняк.