Факти ICTV починають спецпроект про світових міжнаціональних конфліктах. Донбас – не унікальний, і нам є чому повчитися в інших. Або навпаки – зрозуміти, чого точно не можна робити.
Ми розповімо про 17 міжнародних конфліктах. Деякі, на зразок подій у колишній Югославії, будуть цікаві українцям з точки зору врегулювання за підтримки посередників. А досвід Північної Ірландії – безпрецедентні переговори британського уряду.
Що буде з Донбасом: думки топ-блогерів і журналістів
У всіх конфліктах головний досвід – вихід на світ, стабілізація ситуації, перспектива розвитку країни.
В проект залучені виключно фахівці, які досліджують конфлікти роками. Ми спробували поглянути на конфлікти не через призму політики, тому деякі висновки для читача будуть несподіваними.
Сирія.
Частина 1
Записано зі слів аналітика-міжнародника Іллі Кусі, етнічного сирійця.
За Сирією я слідкую через міжнародні, регіональні арабські і сирійські ЗМІ. Також у Сирії живуть мої родичі – є інформація зсередини.
Я не фанат Башара Асада, але моя позиція щодо Сирії досить непопулярна через брак інформації в самій Україні та наслідування досвіду західних медіа у висвітленні конфлікту.
Конфлікт в Сирії почався в лютому 2011 року, коли на хвилі ейфорії т. н. Арабської весни сотні людей вийшли на вулиці Дамаска і ще кількох міст. Але не повально, як, наприклад, у Єгипті.
Перша і найголовніша вимога – звільнити політв’язнів. У списку були чотири сотні людей, більшість – члени різних ісламістських угруповань. Це люди, які перебували за ґратами ще з часів Хафеза Асада.
З цією вимогою проходили мітинги протягом лютого. Перша реакція уряду – не розгін демонстрантів, а обіцянка виконати їх вимоги. Звичайно, в деяких місцях відбулися зіткнення демонстрантів з поліцією і арешти, часом абсолютно безпідставні. Але якогось масового розстрілу людей не зафіксовано, як, наприклад, в тій же Лівії.
Коли на вулицю вийшли більше людей – Асад відправив у відставку уряд, призначив нового прем’єр-міністра Ріяда Хіджаба. Також він скасував надзвичайний стан в країні, який діяв з 1967 року. Багаторічна надзвичайний стан – традиційна риса багатьох автократичних режимів. Дивуюся, чому досі в Росії до цього не додумалися. Введення ПП обмежує певні права населення і наділяє особливими повноваженнями силові структури.
Після цього протести вщухли до березня. Навесні почалися вже масові виступи. Але, на відміну від попередніх протестів, нові аж ніяк не були мирними. Насамперед через зміни самого контингенту учасників демонстрацій.
Протести почалися з виступу членів ісламістських течій, інспірованих з-за кордону і завдяки активній підтримці внутрішніх радикальних сил. Але почалися вони не в Дамаску, як багато хто міг подумати. А в південному місті Дераа (на кордоні з Йорданією). На протест вийшли учні місцевої мечеті Аль-Омарі. Гасла – “Асада у відставку”, “смерть алавітам”, “християн в Ліван” і т. п. Вони були інспіровані місцевим шейхом Ахмедом Аль-Саясином. Кілька десятків демонстрантів були арештовані. Після цього почалися масові заворушення, особливо в п’ятницю, в “день гніву”, після молитви в мечеті.
Збройні сутички почалися у квітні, коли демонстранти зайняли кілька складів зі зброєю, а в Сирію йшли потоки озброєння і фінансування з боку нафтових монархій, які підтримували антиурядові виступи. Схема подібна лівійської.
Наприкінці весни 2011 року, коли бойовики захопили армійські склади і фактично очолили хвилю протестів, Башар Асад застосував зброю. Конфлікт стався після п’ятничної молитви ісламістів в провінції Дараа та інших містах. Я не знаю, хто відкрив вогонь першим – поліцейські або ісламісти. Але те, що загинули люди – факт.
Потім бойовики швидко захопили кілька віддалених від центру міста на півдні, північному сході і півночі країни – це Ракка, Дейр-аз-Зор, Баніяс, Хомс, Дераа, Босра, Джіср аш-Шугур, Рабія, Абу Аль -Духур. І ще кілька районів у передмісті столиці, в яких проживали переважно консервативні мусульмани і місцева біднота. Це район Джобар в Дамаску і міста Дараа, Мадая Дума в провінції Дамаск. Витіснення урядових сил відбувалося явно не мирними демонстрантами з фаєрами і державними прапорами, а озброєними загонами бойовиків з чорними прапорами і відомим на сьогодні зеленим прапором “сирійської опозиції”.
Цей прапор певний час використовували в якості державної символіки раніше. Він втратив свою легітимність та визнання ще в 1960-х роках. Його використання поряд з прапорами ісламістів, свідчить про те, що бойовики відкидають саму ідею сирійського держави і хочуть її повністю делегітимізувати.
Бойовики, а не опозиція
Проти Асада ніколи не було масових мітингів. А з мечеті в Дераа вийшли прихильники ісламістів, у тому числі з організації “Брати-мусульмани”, яка своїми діями неодноразово доводила, що не є мирною за своїм покликанням і цілями.
Я не знаю, що таке “сирійська опозиція” в сьогоднішньому західному розумінні цього поняття. Я знаю, що в лютому виходили люди, як у нас на Майдані. У Сирії завжди були ті, кому не подобалася влада, і це нормально. Але станом на весну-літо 2011 року, “опозицією” їх уже не можна було назвати. Звичайних людей, які добивалися змін, підмінили антиурядові озброєні угруповання, які почали боротьбу проти уряду. При цьому вони не мали ні політичної програми, ні сильних лідерів, ні соціальної підтримки, ні легітимності. В Україні ж “ДНР” і “ЛНР” не називають “опозицією”, адже так?
Коли ці “народні загони” очолили ісламісти і досвідчені джихадисти, повстання переросло у повномасштабну війну. А після захоплення великих міст бойовиками – на арені з’являється Вільна сирійська армія. Це об’єднання колишніх військових дезертирів, які сформували альтернативну організацію проти уряду.
Ситуація в країні стала малоконтролируемой і частина військових вважала, що все піде за сценарієм Єгипту – уряду скоро не буде, далі – вибори.
Весь 2011 рік основні бої йшли між Вільної сирійської армією і збройними силами Асада. Подекуди тривали сутички з окремими групами ісламістів типу “Ахрар Аль-Шям”.
Саме колишні військові істотно посилили свої позиції і закріпилися на значних територіях на окраїнних районах провінцій.
Справжні проблеми з ісламістами почалися, коли прогриміли перші теракти. Вільна сирійська армія тактику терактів спочатку не застосовувала – військовим не властиво підривати автомобілі в мирних кварталах (хоча, починаючи з 2012 року і вони цим користувалися). Перші теракти сталися в грудні 2011 в Дамаску.
Вже в 2012 році сторін конфлікту було три – урядові сили, Вільна сирійська армія і ісламісти.
Ісламісти були розколені на різні течії враховуючи ідеологію, рівень радикальності ісламу, який вони сповідували, і в залежності від джерела фінансування з-за кордону.
Були і про-саудівські угруповання, і про-катарські, і про-турецькі і т. д. Багато нинішні бійці ИГиЛ в самому початку воювали у складі інших угруповань. Діяли як звичайні бандформування. В Україні сепаратистський рух на сході теж відразу не придбало риси інституціонального та організованого. Це вже потім, під зовнішнім впливом, сепаратисти стали якимись “ДНР” і “ЛНР” зі своїми псевдо-парламентами і псевдо-урядами. У Сирії ситуація аналогічна. Єдина різниця – ісламістський рух в Сирії набагато різноманітніше і позбавлене всякого єдності.
Драматична розв’язка наступила в 2013 році. Вільна сирійська армія, на яку робили ставку США і союзники, розвалилася під тиском ісламістів в своїх рядах. Через брак людського ресурсу і легітимність в очах населення, вона почала приймати до себе всіх без винятку, в тому числі і терористів. Тому вже в першій половині 2013 року вона була розгромлена силами бойовиків, а її керівництво евакуювалося в Туреччину.
На сьогодні основними антиурядовими угрупованнями є коаліції екстремістських і ісламістських груп (це “Армія Ісламу” і “Армія завоювання”), найбільші терористичні організації “Фронт Аль-Нусра” і “Ісламська держава”, окремі ісламістські угруповання, що діють на півдні і півночі країни типу “Ахрар Аль-Шям”, “Джунд аль-Акса”, “Файлака Аль-Шям”, “Нуреддін Аль-Занки” і “Бригади сирійських туркменів”, яких підтримує Туреччина.
Складний вибір США і “дивна війна” Туреччини
У 2012 році в ситуацію остаточно втрутилися зовнішні гравці – це, по-перше, Саудівська Аравія, а, по-друге, Катар. Вони підтримали всіх супротивників Асада. Араби постачали зброю і фінанси. Катар також впливав на ситуацію медійно – через телеканал Аль-Джазіра, насичуючи інформаційний простір анти-сирійської пропагандою.
“Рупор” Саудії став телеканал Аль-Арабія. Інформаційний клімат навколо конфлікту дуже швидко перетворився в справжнє болото. Головна битва розгорнулася навколо медіа-образу “сирійської опозиції” і внутрішнього інформаційного дискурсу в самій Сирії, особливо в особливо вразливих для нафтових монархій районах, де проживали малозабезпечені, але дуже релігійні люди. За їх уми була справжня битва. Я досі не бачу переможця. Дуже велику роль зіграли медресе, побудовані там на кошти Саудівської Аравії та Катару. Раніше вони кілька раз доводили свою ефективність в Афганістані і Пакистані.
Саудівська Аравія була зацікавлена в поваленні Башара Асада, тому що він – останній союзник Ірану, її головного конкурента за регіональне лідерство. І відносини між двома країнами – як і на міжособистісному, так і на державному рівнях – були поганими. Ще з часів вбивства ліванського про-саудівського прем’єра Рафіка Харірі в 2005 році, коли Сирія прийняла сторону шиїтської Хезболли. Тому з перших днів війни Саудівська Аравія робила все, щоб підготувати фундамент для повалення Асада і його соратників.
Прямо протилежну позицію передбачувано зайняв Іран, з 2012 року надав політичну і збройну підтримку Сирії.
Ще одним союзником Башара Асада в конфлікті виступила Росія. З радянських часів Москва підтримувала військово-морську базу в Тартусі. Це останній форпост Кремля в Середземному морі. Якщо він втратить базу – не буде і доступу до регіону. Звичайно, цей військовий об’єкт росіяни втратити не бажали. Також зіграло бажання зіткнутися в поєдинку з США і їх союзниками на Близькому Сході.
США стали на бік сил, які виступили проти уряду. Так само вони діяли в Єгипті, Лівії і Ємені. Як і личить їхньому іміджу та зовнішньополітичної орієнтації, вони підтримали мантру “повстанці проти диктатури”.
Позицію Туреччини станом на 2011-2014 роки я називаю “дивна війна”. Туреччина вела себе антагоністично до сирійському уряду з самого початку – турки і араби взагалі історично мають не найкращі стосунки. Тому Туреччина з самого початку конфлікту підтримала антиурядові сили. Їй було вигідно послабити одну з найсильніших армій Близького Сходу.
Конфлікт у Сирії – класичний приклад того, що по-англійськи називають proxy war. Міжнародні актори ведуть бойові дії між собою чужими руками на території третіх країн. У Сирії це як ніколи проглядається.
Посол Туреччини: Ми покладали надії на Арабську весну, але по Сирії дуже розчарувалися
Вже в 2012 році виникла реальна проблема ідентифікації “терористів” і “повстанців”. Це була і залишається головним болем для міжнародного співтовариства.
Це, до речі, проблема саме західних ЗМІ, які активно копіпастять українські медіа. В англійській мові є слово rebels, що означає “повстанці” в самому широкому сенсі цього слова. Саме воно використовувалося для визначення антиурядових груп в Сирії. Тому багато стали фактично заручниками таких мовних одиниць і назв, які, як ярлики, стали асоціюватися з усіма угрупованнями, які хоч якось виступали проти сирійського режиму. Це слово використовувалося для відомої моделі “чорно-білого” сприйняття ситуації. ЗМІ часто застосовують цю модель для спрощення уявлень про певну проблему, щоб сфокусувати увагу аудиторії на значно менших за кількістю поняттях, які легше запам’ятати. Погодьтеся: фразу “Сирійські повстанці воюють проти режиму Асада” набагато легше утримати в пам’яті, ніж такі складні назви як “Фронт Аль-Нусра”, “Ахрар Аль-Шям” та багато інших, які є елементами сирійської війни, якщо поглянути на неї глибше.
Звичайно, більшості людей не властиво кожен раз перевіряти інформацію, і фізично це складно. Але в цьому і проблема сприйняття ситуації. Колись і “Ісламська держава” називали “повстанцями”. У статтях на повному серйозі писали Sunni rebel group – “Сунітська повстанська група”. Так само називали і “Фронт Аль-Нусра” в США і Європі. Причому це угруповання так іменували навіть після того, як Міністерство юстиції США і ООН вніс його до списку терористичних організацій.
І ще одне: саме завдяки такому поверхневому відношенню журналістів і, часом, політиків до конфлікту в Сирії, ми зобов’язані “популярності” ИГиЛ на перших етапах його розвитку. Оскільки воно було чітко вмонтовано в загальний медійний тренд “сирійська опозиція” і “сирійські повстанці”.
Але вибачте: хто вони – повстанці? Я б взагалі радив утримуватися від понять “терористи” і “повстанці”. Ці два слова – крайності однієї й тієї ж сутності. Тому я волію називати всіх або антиурядовими угрупованнями, або збройними формуваннями, або ісламістськими групами.
До речі, український МЗС прийняв нейтральну позицію – він не підтримав жодну зі сторін конфлікту і закликав до перемир’я, що, як я вважаю, правильно.
Перший реальний криза дилеми “а кого, власне, підтримувати?” розпочався у другій половині 2012 року, коли з’явилися “Ісламська держава” і “Фронт Аль-Нусра”.
На сьогодні на території Сирії налічується понад 2 тис. антиурядових угруповань. У кожній провінції – свій отаман. Можете уявити, наскільки все заплутано, і як після цього конфлікт можна подавати як “протистояння повстанців і диктатури”? Це, як мінімум, непрофесійно.
Кого бомбила Росія
Росія вступила у війну, коли склалася критична для Асада ситуація на фронті. Він програвав – і чисельно, і морально. Особливо після початку зльоту джихадистів всього світу в “Ісламська держава”, яке як раз в 2014 році проголосили світовим халіфат.
Мені здається, що Москва хотіла домовитися з Європою: “Ми очистимо Сирію від ісламістів, а ви робите нам поступки по Україні”. Об’єктивно це був логічний крок – ЄС і США не полізли б у Сирію. В Росії було більше легітимності в очах як населення, так і з позиції сирійського уряду. Незважаючи на всі розмови про вторгнення Росії в Сирії, насправді Москви запросили, і в рамках міжурядових домовленостей її літаки почали бомбити позиції всіх антиурядових формувань. Тому досить помилково говорити про “вторгнення Росії до Сирії”.
У Росії вже на початку була переможна позиція в Сирії. На тлі дуже “бідно” обґрунтованого з позиції міжнародного права статусу сил Міжнародної коаліції в Сирії, російська повітряна кампанія була “прикрита” двосторонніми угодами. Потужна пропаганда і вдало організований сирійською владою бойкот Аль-Джазіри переконали населення в тому, що Росія – це одне, а образ ворога був повністю перенесений на США і Саудівську Аравію.
Проте Європа не збиралася “купувати” Сирію у Кремля. Тому фінт “Сирію на Україну” не пройшов.
Після початку російської кампанії позиції Башара Асада істотно зміцнилися. Москва дала можливість перегрупуватися сирійським військам. Навіть перемир’я, почалося 26 лютого, не завадило силам Асада продовжити наступ і зайняти більше територій. Більше того – затишшя на окремих ділянках фронту дозволило сирійської армії зосередити вогонь по тих, кого не включили до перемир’я – терористичним організаціям “Фронт Аль-Нусра” і “Ісламському державі”. Крім того, режим тиші дозволив Асаду наносити удари по бойовиках, пов’язаних з цими двома угрупованнями.
Вперше з 2012 року сирійська армія увійшла на територію провінції Ідліб (штаб-квартира терористів “Фронт Аль-Нусра”), армійські підрозділи відрізали “столицю” ИГиЛ – місто Ракка – від Іраку і Алеппо, була звільнена Пальміра, сирійська армія закрила турецький кордон в Латакії, взяла в кільце передмістя Дамаска. Все це сирійське військове керівництво бажає довести до логічного завершення. Чи вдасться їм – питання відкрите.
Паралелі з Україною
Є кілька подібностей між конфліктами в Сирії і в Україні.
Перше – проблема незакритих кордонів. Сирійсько-турецька границя не контролюється. Поки є хоч якийсь канал харчування терористів – їх не переможеш. А останні події чітко показали – Туреччина і не думає підпускати сирійську армію разом з курдами до своїх кордонів, справедливо вбачаючи в цьому загрозу її національній безпеці. Тому вона всіма силами чинить опір просуванню курських загонів і урядових сил на північному Алеппо і в провінції Ракка – обстрілюють курдів, перекидають додаткові сили для терористів через кордон.
У Сирії антиурядові формування (ИГиЛ в першу чергу) мають велику соціальну базу, ніж на Донбасі. Наскільки мені відомо, “ДНР” і “ЛНР” не таке популярне серед місцевого населення, ці “республіки” – примітивніше, ніж “Ісламська держава” як в ідеологічному, так і в інституціональному плані.
“ДНР” і “ЛНР” напряму залежать від кураторів в Москві. Зате ИГиЛ вже побудувала власний нафтовий бізнес, що приносить їм більше $ 3 млн кожен день!
Також у бойовиків “ДНР” і “ЛНР” немає настільки високого бойового духу, пов’язаного з релігією. У Сирії величезний ідеологічний вплив на бідні верстви населення, зокрема – на консервативних мусульман, діти яких навчаються в медресе, побудовані на кошти Саудівської Аравії та Катару.
Друге схожість – втручання зовнішніх сил. Фінансування з-за кордону сирійських бойовиків – те ж саме, що і фінансування Росією “ДНР” і “ЛНР”.
Ну і останнє – і в Україні, і в Сирії деякі експерти помилково намагаються довести, що ці конфлікти – “громадянські війни”. Думаю, ви і самі знаєте, що ситуація в Україні не є громадянською війною. Так ж ситуація в Сирії не є громадянською війною. Аргумент “сирійці воюють з сирійцями” не підходить, так як за цією ж логікою і в Україні “українці воюють з українцями”.
Скільки сирійців беруть участь у війні в складі антиурядових формувань – невідомо, ніхто не рахував. Але те, що в ИГиЛ керівні посади займають іноземці – факт.
Грузин координує всі військові дії ИГиЛ в Сирії, мешканець Бангладеш займається фінансами, австралієць координує всі призовні мережі бойовиків, бельгієць і француз відповідальні за європейські групи терористів, саудит займається виготовленням вибухівки та керує нафтовим промислом, а колишній іракський офіцер очолює програму по створенню власного хімічної зброї для терористів.
“Ісламська держава” – це новий тип терористичної організації не тільки з-за своєї децентралізованої структури управління, а й через сам факт того, що їх сили воюють нарівні з регулярними військами. Ця організація стала глобальною загрозою, як у фізичному, так і в інформаційно-психологічному плані.
Частина 2
Записано зі слів Олега Волошина, політолога-міжнародника, екс-директора інформаційного департаменту МЗС України.
Причина 1
У Сирії склався “ідеальний шторм”. Про це майже не пишуть ЗМІ, але поштовхом до конфлікту також стало глобальне потепління. Значна частина сільськогосподарських районів, особливо на півдні Сирії, населені переважно сунітами. Вони були вимушені мігрувати в міста ще з початку 2000-х років.
Міграція сунітів посилювала соціальну напруженість. Раніше більшість в містах завжди складали християни і алавіти, які лояльні до діючого режиму.
У той час Сирія зберігала статус умовного союзника Росії, але зв’язок з нею була значно меншою, ніж у радянські часи. Асад займав дуже консервативну позицію щодо Ізраїлю, а також, перебуваючи в тісних відносинах з Іраном, зіграв конструктивну роль у врегулювання іракської кризи. Тобто Сирія, незважаючи на спроби “Аль-Каїди” перетворити країну на одне з джерел зброї і бойовиків в Іраку, займала досить жорстку позицію проти терористів і, звичайно, режим Асада жодним чином не асоціював себе з ісламістами. На Заході ним свого часу захоплювалися.
Причина 2
Іслам не був політичним інструментом протягом всього ХХ століття. Але сьогодні ми бачимо, як раз його політизацію. Можете мене вважати ісламофобом, але різниця між християнством та ісламом в тому, що християнство ніколи не було політичною програмою, а іслам такий зароджувався. Тобто всі завоювання арабів йшли під прапором ісламу. Зараз ісламісти вважають, що є світ меча і світ ісламу. Світ меча – територія, яка ще не исламизирована і яку треба підкорити в ім’я Аллаха.
Причина 3
Американці прийшли на Близький Схід з проектом демократизації, головне – лібералізації. Вони несли не просто демократію. З демократією люди все одно залишалися незадоволеними життям (той же “Хамас прийшов до влади через вибори). І вони не голосували за тих, хто пропонував “провести реформи”, як у нас. Ні, ніхто не хоче ніяких реформ. Всі хочуть чіткість: “Дайте роботу, забезпечте сім’ю”. Так, і ще в арабському світі залишилося неприйняття Заходу як сили, яка нав’язує щось.
Клубок протиріч тісно пов’язаний з наслідками глобального потепління, що призводить до збіднення, переселення патріархальних спільнот. По суті, крім Корану селяни не знають інших книг.
На це дійсно наклалося спроби Заходу перекроїти світські режими.
З Асада теж ніхто не знімає відповідальності. Краще було вести переговори з протестуючими на першій стадії, ніж перетворювати країну в руїни і втягуватися у війну. Хімічна атака? Я не вірю, що Асад віддав наказ застосувати таку зброю. Це дуже заплутана історія і правда не встановлена.
Режим Асада просто недооцінив повстання. Дійсно, він намагався провести вибори, замінивши уряд, але вже після того, як кілька перших місяців використовував армію.
Сирійська опозиція – це скоріше фантом, придуманий Заходом. Точніше, вона була на першому етапі конфлікту, але згодом була вибита на другорядні ролі. Залишилися ісламісти, тому що вони можуть мобілізувати більше людей навколо себе і вони отримують гроші з проісламістської урядів – Катару, Туреччини.
Ну що таке “демократична Сирія”? Поясніть це пересічному селянинові.
Весь проект демократизації Близького Сходу – це total fail. Для мене вихід із ситуації – розділ Сирії на окремі держави.
Півмісяць Ердогана
А далі події накладалися один на одного. У гру вступила Туреччина, зробивши ставку на повалення Асада. Ердоган – це близькосхідний Путін, який веде волюнтаристскую экспансионную політику, маючи значну підтримку турецького суспільства, на територіях, які колись були частиною Османської Імперії. Для турків Сирія така ж, як для Росії Україна. Особливо враховуючи, що на півночі Сирії проживає спільнота туркоманов (етнічні турки).
Арабська весна значною мірою просувалася руками турків. Команд Ердогана – це помірні ісламісти і вони вважали, що такі ж сили повинні прийти до влади в інших країнах. Почалося все з Тунісу. Далі були “Брати-мусульмани” в Єгипті, з якими вони давно підтримували зв’язки. Але Єгипет не настільки еврпропеизованный, як Туреччина. Якщо в Туреччині бувають тихі нальоти ісламу, то в Єгипті почалася жорстка ісламізація, яка була відторгнута у великих містах освіченими помірними жителями.
Набір лояльних до Туреччини держав (Лівія, Туніс, Єгипет, Сирія), за задумом Ердогана, повинен був утворити півмісяць – модернізований халіфат, в якому турки виступають від імені половини Близького Сходу. Ця ідея народилася після того, як Туреччині було відмовлено у вступі в ЄС. Ердоган захотів відновити суть Османської імперії. Нехай формально і без офіційних кордонів.
По суті, крім Тунісу у турків нічого не вийшло. Так само, як Путіну мирним шляхом не вдалося сформувати Євразійський союз.
Перемога Асада неможлива сама по собі. Навіть Росія починає говорити, що йому доведеться піти. Правда, стратегія Путіна виявилася відносно переможною. Якби армія Асада була більш дієздатною, то взагалі б задавила прозахідну опозицію як таку. Залишився б Асад і “Ісламська держава”.
Чому Росія пішла на перемир’я зараз? З Сирії треба поступово прибирати, тому що це надто великі гроші. Інтенсивність бойових дій треба знижувати. Але головне – зафіксувати хоча б те, що вдалося відвоювати, оскільки Туреччина опинилася в півкроку від повноцінного вторгнення в Сирію.
Міграційний криза грає на руку Путіну, але я не вважаю, що він його свідомо організував. Коли в Середньовіччі лікарі не могли пояснити якусь проблему, то казали, що це від нечистого. Ось і у нас постійно: “Це Путін зробив …”. Наші депутати ходять на ТБ-ефіри і кажуть, що “Ісламська держава” створив Путін. Може, ще й теракти в Парижі росіяни організували? Якщо це робить Росія, то нам точно треба здаватися – наскільки вона сильна! Під носом у спецслужб країни НАТО організувати такий масштабний теракт…
Насправді повалення Асада для США вже не пріоритет. Очевидно, що ЄС теж за деэскалацию. При цьому ніхто не збирається здавати Україну і йти на поступки Путіну, як про це часто говорять. Але повертати Донбас і Крим замість нас теж ніхто не буде. Є стратегія стримування Росії. Раніше була стратегія стримування комунізму і відкидання (відкидання – це, наприклад, війна у В’єтнамі).
Ключове, що основні сторони конфлікту дійшли розуміння, що краще заморозити сирійський конфлікт хоч у якомусь вигляді, чим намагатися здобути перемогу.
Спілкувався Ростислав Буняк.
Источник: ictv.ua
Thanks!
Our editors are notified.