Розпад України стає неминучим
«Кіт у мішку» потрібен для того,
щоб миші не дрімали
Що ж, спробуємо себе в ролі мишки, бо те, що відбувається у сусідів дрімати не дає точно. Єдине, що доводиться визнати відразу — безглуздість і безперспективність спроб скласти прогноз реальних кроків нового президента самостійної. Втім, на те він і кіт в мішку.
Тому, не претендуючи на істину, спробуємо окреслити контури, в які потрапила Україна, будучи найбільшим пострадянським регіоном. Не тільки, до речі, найбільшим, але і найбагатшим, про що в подробицях і давно відомо всім.
Отже, що ми маємо на сьогоднішній день через майже 30 років самостійности? А ми маємо велику «сільгосп-космічну» державу розбігаються з населенням, падаючу в боргову прірву економіку, а також каламутні територіальні перспективи, не мають ніяких інструментів вирішення.
Ось такий спадок отримав креативний хлопець з Кривого Рогу, мало схожий на людину, здатного самостійно розв’язати морський вузол українського цугцвангу. Чому цугцвангу? Тому, що будь наступних хід лише погіршує становище, що ми зараз покажемо.
Проведемо певну аналогію, наприклад, з країнами Прибалтики, що живуть в Європі, з яких 14 років повноцінно перебувають в ЄС.
Розглянемо, що у них спільного з Україною в минулому і сьогоденні:
– всі вийшли з Радянського Союзу;
– вся промисловість була заточена під інтеграцію всередині СРСР і зараз практично ліквідована;
– основний тренд зовнішньої політики — ворожість до Росії;
– зменшуване, зайняте в межах країни населення, мигрирующее при першій можливості;
– боргове навантаження, що має тенденцію постійного зростання за межі ВВП.
Тепер подивимося на критичну різницю, взявши для простоти до уваги лише матеріальні фактори, опустивши існуючі ментальні. Отримаємо дві головні відмінності:
– розміри країн: територія України більше кожної з прибалтійських країн у кілька разів;
– кількість населення: у громадян України на порядок більше, ніж у кожній з країн Прибалтики.
Це критичні відмінності, які не дозволяють Україні навіть наблизитися в осяжному майбутньому до рівня споживання прибалтійських країн. Поясню чому.
Прибалтика знаходиться на дотаціях ЄС, причому всю історію пострадянської незалежності, отримуючи безоплатно близько 3 млрд євро щорічно. І хоча з цього року дотації почали скорочуватися, але далеко не тому, що «задвірки Європи» навчилися жити на свої.
Причин кілька і серед них одна важлива — ЄС більше не хоче годувати утриманців, де дотації вже зробили свою справу, ліквідувавши радянську промисловість. До того ж, головні європейські локомотиви визнали недоцільним далі виділяти кошти, які можуть бути використані на створення самим собі конкурентів.
Беззмінним чемпіоном по дотаціям з молодих європейців, до речі, є Польща, вже поглинула сотні мільярдів євро і зуміла досить розумно скористатися звалилися багатством, побудувавши, більш-менш працює, економіку. Польщі безоплатні дотації так сподобалися, що, як тільки евроручеек пересох, тут же почалися істеричні вимоги реституцій від Німеччини майже 1 трлн євро. Дивно, однак, що не квадрильйона.
Загалом, більше таких помилок ЄС не скоював, послідовно руйнуючи всю різношерсту і розрізнену східну околицю колишньої РЕВ, але це вже інша історія, яку ми не будемо відволікатися.
По суті, політика ЄС проста: нічого особистого, просто бізнес.
Щоб було зрозуміло: реальна суть всього «Східного партнерства» — це рішучий відрив країн від радянської історії, розрив колишніх інтеграційних зв’язків, а також жорстка посадка на роль ринку збуту і бажано навічно. А це пояснюється вже зовсім не бізнесовими категоріями, а цивілізаційними, які часто переважують всі прагматичні міркування, але однозначно вирішують головне завдання — остаточний і безповоротний відрив від Росії з подальшим розворотом на протистояння.
І тут не повинно бути ні в кого жодних ілюзій: постмайданна Україна — це виключно західний антиросійський проект, який не має більше ніяких значимих внутрішніх і зовнішніх завдань. Гранично ясно сформулював постановку задачі глава МЗС Великобританії у своєму привітанні Зеленському:
«Великобританія життєво зацікавлена у підтримці України. Мало того, що вона стоїть на передньому краї боротьби Росії з міжнародною системою, заснованої на правилах, її стабільність необхідна для безпеки Європи. Ми з нетерпінням очікуємо співпраці з обраним президентом Зеленським і продовження рішучої підтримки Сполученим Королівством суверенітету і територіальної цілісності України».
Таких шаблонних цитат «під копірку», які лунають із року в рік, можна підібрати безліч, в яких, незалежно від результатів виборів, змінюється лише прізвище адресата, але незмінна суть: політика України визначається Заходом і тільки їм, для чого і формуються, свідомо нездійсненні ні за яких обставин, цілі і завдання.
В результаті ми приходимо до абсолютно логічного висновку: і політично, і економічно Україна повністю позбавлена власних пріоритетів. Вона потрібна Євросоюзу як антиросійського тарана, а також як дотаційний регіон, ніколи не здатний прогодувати себе сам і, вже тим більше, не має жодних конкурентно-експортних амбіцій у бік Заходу.
Зауважимо, що Україна і Польща порівнянні як по території, так і по населенню. Отже, дотації також повинні бути, як мінімум, порівнянні, а з урахуванням тотальної розрухи, Україні потрібно грошей в рази більше.
Що ж ми бачимо насправді? Ніяких дотацій (безоплатних) Україна від ЄС не тільки не отримує, але навіть розмови про це не велося і не ведеться ні на якому рівні. Кредити — так, гарантії — так, дотації — ні. Зрозуміло, що на європейські дотації може розраховувати тільки країна-член Євросоюзу, але саме це і заганяє ситуацію в замкнуте коло: дотацій немає і не буде, так як Україна не член ЄС і, одночасно, Україну не візьмуть в ЄС, так як тоді вона буде претендувати на багато сотень мільярдів дотацій.
Повертаємося до Прибалтиці, і чим вона живе.
Як нам відомо, поступово, незважаючи на протиріччя з конституціями цих гордих пострадянських новоутворень, на їх територіях поступово, батальйон за батальйоном, обживаються війська НАТО, облаштовуючи залишилися від СРСР занедбані споруди та інфраструктуру під свої потреби. У перспективі недалекий той день, коли всі протиріччя будуть усунені і на наших прибалтійських кордонах будуть повноцінні військові бази, на постійній основі розглядають навіть без біноклів територію потенційного супротивника.
Враховуючи мізерні розміри країн, навряд чи там буде багато баз, думаю, якраз стільки, щоб виплатами за оренду територій збалансувалися бюджети цих природжених утриманців. Знову ж таки, нічого особистого, просто раціональний розрахунок з двох сторін: не хочете бути утриманцями, надавайте територію. А по ходу нарощуйте градус русофобії, закривайте остаточно російські школи і прислухайтеся до наших обіцянок захистити від російської агресії, для якої, як образно і гранично відверто висловився посол США Джон Хантсман, завжди напоготові «сто тисяч тонн міжнародної дипломатії», маючи на увазі всюдисущі американські авіаносці.
Задається питання: скільки потрібно військових баз розмістити у великій «сільгосп-космічної держави» в званні «найубогіша в Європі», щоб збалансувати вже перевантажений боргами бюджет і прогодувати десятки мільйонів ротів? Думаю, що анітрохи, бо для цього не вистачить усіх об’єднаних військ НАТО. Не кажучи про те, що спочатку треба вступити в НАТО, що саме по собі завдання нездійсненне в силу її грандіозності за витратами, а також за наявності ніколи не розв’язних територіальних суперечностей з Росією.
Висновок: в України жодного шансу стати повноцінною європейською країною, тому як для цього взагалі відсутні реальні (а не віртуальні) передумови, бо ціна питання надто велика для Євросоюзу ні сьогодні, ні в найближчому майбутньому.
Виходить картина маслом: Україні, щоб на щось розраховувати на Заході, необхідно, передусім, усунути всі суперечності на Сході. І тут вимальовується тільки один єдиний вихід: відмовитися остаточно від Криму і Донбасу. З одного боку, зробити це можна, досить лише простягнути руку, з іншого боку, тут же з’являється ризик нового майдану.
Типовий цуґцванґ, коли будь-який хід погіршує становище. Ось така доля-лиходійка, створена наполегливою працею власних пустотливих ручок.
P. S. 1.
Часто доводиться читати саркастичні коментарі, що, мовляв, на Україні запанувала справжня демократія, недоступна Росії з її незмінюваній кремлівською владою. Відзначився навіть несменяемый «гуру» ліберального ТБ Ст. Познер:
«Володимир Зеленський – це шостий президент України за неповних 28 років, нічого подібного немає ні в одній колишній радянській республіці… це значить, що там є якась демократія, що народ міняє свого керівника, чого не можна сказати про деяких інших республіках».
Тобто, мірилом «якоїсь» демократії, на думку громадянина США і Франції, є 6 президентів за 28 років. Задається питання: а якщо більше президентів за той же термін, значить демократії більше? А якщо, відповідно, менше, то і демократія прагне в мінус?
Ось, приміром, у США за ті ж 28 років, починаючи навіть з Буша-старшого, всього 5 президентів. А в Німеччині — всього 3 федерального канцлера (три, Карл!), також як і в Росії – 3 президента. У Франції – 5 президентів, також як в Англії 5 прем’єрів.
Тобто, скрізь у «цивілізованому» світі демократії менше, ніж на Україні, яка, тим не менш, продемонструвала, на думку громадянина світу, лише «якусь» демократію, недоступну, мабуть, навіть в такому урізаному вигляді нікому, крім Італії (11 прем’єрів!), де єдиною мотивацією до частої зміни влади є гучні корупційні скандали.
А вам не здається, громадянин Познер, що «якась» демократія українського розливу призвела лише до одного, хоча і закономірного результату, що повторюється з разу в раз на всьому просторі, куди дотяглася кістлява демократична рука Заходу: деіндустріалізації, що супроводжується зубожінням разбегающегося населення?
P. S. 2.
Сильно сумніваюся, що сказав щось нове, особливо для тих, хто на Заході активно ратує за експорт демократичних цінностей на пострадянський простір. Також жодного разу не сумніваюся, що їм абсолютно все одно, яке прізвище у нового президента України і яким шляхом він видерся на київський трон.
Відчуваю лише слабку надію на розуміння сусідів, коли вони в недалекому майбутньому усвідомлюють, що їх у черговий раз обдурили демократичними печивом. Особливо в ситуації, коли з Києва можливо поллється нібито примирна риторика, ретельно маскує незмінні антиросійські мети.
Втім, Росія, здається, не мала ні найменших ілюзій і почала діяти превентивно, як і личить відповідальної держави в ситуації крайньої невизначеності: заборонені поставки нафти і нафтопродуктів на Україну і підписаний довгоочікуваний президентський указ про спрощену видачу російських паспортів громадянам ЛДНР за «абхазько-осетинському» сценарієм. З усіма витікаючими наслідками. В тому числі, наприклад, і для «негромадян» Прибалтики.
Так що, хто тут кіт, а хто миші, ще подивимося. Імперія остаточно переходить в наступ. Всім удачі.
Thanks!
Our editors are notified.