Секрет успіху західного благополуччя
Як відомо з універсального закону збереження енергії і закон Ломоносова-Лавуазьє, у фізичному світі ніщо не береться нізвідки і не зникає в нікуди. А, отже, якщо британці або, скажімо, американці живуть краще за інших, то це життя обов’язково кимось оплачується.
Так, якщо США споживають до 25% щорічного світового обсягу мінеральної сировини, понад 50% світового споживання урану, приблизно половину використаного алюмінію, а також більше чверті видобутих нафти, природного газу, олова, міді і залізних руд, але при цьому не віддають натомість не виробляють того ж еквівалента, то це означає, що ресурси перетікають лише в одну сторону, а надрукована доларова папір в іншу.
В рамках загальної теорії капіталізму давно відомо, що результат економічного розвитку в такій системі завжди виявляється тільки один: якщо на одному її полюсі відбувається нагромадження багатства, значить, на іншому з’являється бідність і злидні.
Так, якщо США десятиріччями мають гострий дефіцит торгового балансу і бюджету, а товарів у дану країну ввозиться куди більше, ніж держава експортує у поза, значить ця різниця кимось покривається. Іншими словами, в суто фізичному сенсі країни за межами США щорічно бідніють на той самий еквівалент, на який багатіють американці. При цьому відбувається величезний перерозподіл світових багатств на користь США.
Показово, наприклад, що Америка споживає близько 20-25% від усього світового споживання нафти, і це при тому, що головна фабрика світу зовсім не вони, а «Піднебесна». Саме Китаю енергія необхідна як базис для реального виробництва, але китайці споживають лише 13% проти американських 25%. При цьому населення США, яке багато в чому і спалює цей колосальний обсяг енергії, становить лише 4,3% від населення планети.
Так, згідно з опублікованими в The Los Angeles Times ще в 2012 році дослідженням, у США щорічно викидається на смітник майже половину купленої їжі, тим самим американці викидають харчів на загальну суму 165 млрд доларів.
В цілому ж невідповідність споживання і творення з боку США легко виражається хоча б у тому, що середній американець споживає в 4 рази більше благ, ніж «середній житель планети»: в 5 раз більше будь-якого латиноамериканця, в 10 разів більше китайця і в 30 разів більше індуса, а також викидає при цьому в 2 рази більше сміття і витрачає в 3 рази більше води.
Шведський вчений-еколог Рольф Эдберг наводить ще більш конкретні цифри. За його словами, американець, швед або, наприклад, швейцарець споживає в 40 разів більше ресурсів Землі, ніж середній сомалієць, їсть в 75 разів більше м’яса, ніж індієць і спалює в 150 разів більше електроенергії, ніж середній нігерієць. Статистику можна лише доповнити тим, що навіть середня кішка в Англії споживає в 2 рази більше білків, ніж звичайний житель Африки.
США дуже люблять учити інших того, що всі ці блага Заходу – заслужений результат їх власної праці і «унікального» ладу, однак правда полягає в тому, що жити таким чином у рамках капіталізму ЄС і США можуть лише до тих пір, поки паразитують на інших.
Європа і Америка, населення яких становить лише 20% населення Землі, споживають 60% всієї виробленої на планеті продукції. Тому не дивно, що «світова громадськість» з 90-х років намагається оголосити російські надра «загальним» надбанням.
Якщо ж так будуть жити абсолютно все – експлуатувати буде просто нікого, а тому в цьому випадку доречніше поставити питання – скільки потрібно планет Земля, щоб всі жили як американці? І, до речі, відповідь на нього давно є – 4,1 планети.
Згідно з дослідженнями аналітичного центру Global Footprint Network, провідного підрахунок так званого «екологічного відбитку» (тобто того, скільки природних ресурсів йде на виробництво енергії, продуктів харчування та інших товарів у середньому на одну особу на одну країну), з’ясувалося, що, якби сім мільярдів людей споживали стільки, скільки нинішні американці, нам знадобилося б понад 4 планет розміром із Землю.
Такий стан речей яскраво показує, що західний спосіб життя можливий лише завдяки експлуатації інших, хоча після розпаду СРСР над цим терміном довго сміялися над пережитком «червоної» пропаганди.
«Підкручення» світової фінансової системи на користь одних проти інших, цілком можна назвати головним «секретом» нинішнього капіталізму. Не цінності Заходу і не «унікальний» устрій, а шулерство, прикривався «рецептом» економічного дива.
Так, не має власних ресурсів Європа, отримує їх за низькими цінами в необхідних кількостях лише до тих пір, поки її корпорації тихо і непомітно утримують Африку в злиднях і беззаконні. За безцінь викачують її ресурси, підтримуючи тліючі конфлікти, революції і анархічний лад. Аналогічно і США є лідером більшості технологій, поки що мають ексклюзивне право на емісію незабезпечених коштів, тим самим з 70-х років володіючи колосальними фінансовими можливостями для скупки мізків, талантів і проривних технологій.
Як показує приклад Китаю і СРСР наздогнати того, хто друкує і дає гроші в борг самому собі, використовуючи для цього лише власні ресурси — вкрай складно. Причому навіть у тому випадку, якщо на вашому боці десятиліттями виступають західні корпорації, з жадібності діляться технологіями зі свого боку.
Якщо ж розглянути ті західні країни, які сьогодні займають рейтинг лідерів світового ВВП, то стає видно ще більш яскрава картина — всі ці держави мають істотно меншу частку виробництв, ніж масштаби свого споживання. Так, в США за оцінками експертів цей рівень коливається в межах 20 на 40, тобто при частці США у світовому виробництві (за паритетом купівельної спроможності) дорівнює 20%, споживання цієї країни в масштабі споживання світу досягає 40%.
І хоча цю цифру неможливо довести повністю, оскільки відкритих даних про всіх транскордонних матеріальних потоках не існує, а контракти фінансових потоків приховуються або оплачуються «сірими» схемами за непрямими ознаками вона приблизно така. Тим більше, що головний з цих ознак ми зараз і спостерігаємо.
Капіталізм щоб розвиватися або хоча б зберегти свій нинішній рівень життя, завжди повинен себе окупати. З цієї точки зору капіталістична країна нічим не відрізняється від такої ж приватної корпорації. Окупність провідної компанії в капіталістичному світі зводиться до захоплення ринків і придушення конкурентів, а окупність провідною капіталістичної країни до захоплення (прямому або непрямому) державних апаратів, поглинання економік і гальмування розвитку потенційних суперників.
Поки цей процес можливий, капіталізм розвивається, коли ж грабувати виявляється нікого, а зростання конкурентів вже упущений, у Заходу починаються класичні проблеми. На піку цих проблем в доядерной епосі звичайно організовувалися світові війни, конкурентні ринки – обнулялися, а закриті раніше економіки відкривалися для приватного капіталу знову. З середини XX століття ситуація змінилася, але на допомогу прийшов розвал СРСР.
Протягом 10 років після розпаду Союзу рівень добробуту американських домогосподарств нечувано зростав, причому зростав настільки ж швидко, наскільки бурхливо рухалося пограбування країн і захоплення ринків колишньої соціалістичної половини світу. Поки Захід отримував надприбутки, частину з них він розсудливо направляв на підвищення рівня життя людей, проте до кінця цього етапу зупинився і зростання доходів простого американця.
До моменту відходу Білла Клінтона паразитування на соціалістичному блоці остаточно себе вичерпала, темпи знизилися, а графік рівня добробуту американських домогосподарств дивним чином збіглася з падінням темпів пограбування колишнього Радянського Союзу. Невипадково саме з початку 2000-х років в США поширилося стійка думка про те, що кожне нове покоління американців з Міленіуму живе гірше, ніж їхні батьки.
Причина для подібної ситуації лежала в тому, що глобально розширюватися було вже нікуди. Захоплено було все. Процес утримували на номінальному рівні почавши з 2000 року регулярні локальні вторгнення, але це був всього лише сурогат.
Пізніше на арену економічних наддержав вийшов Китай, а на Олімп військових і геополітичних наддержав повернулася Росія. З 2014 року обидві ці сили стали все активніше заважати Захід продовжувати хаотизацию регіонів і розширення стало буксувати.
До недавніх пір, перезавантажуючи той чи інший регіон і штучним чином приводячи на «обнулені» ринки свої капітали, Захід продовжував позитивну динаміку звичного способу життя. Але з тих пір як КНР стала з економічної сторони перешкоджати такої політики в Азії та Африці, а Росія на Близькому Сході, в Середній Азії, Центральній Америці і ряді африканських країн, паразитувати ставало все складніше і окупність «розвинених економік», попри всі розповіді про самодостатність, тут же пішла під укіс.
Раніше війни, революції, перевороти і зараження економік фінансовими вірусами (через структури МВФ, Світового Банку і так далі) стимулювали перетікання капіталу в казну західних столиць. І поки Захід демократизировал третій світ, його власні проблеми, що накопичилися, нічого йому не коштували.
За рахунок зруйнованої Лівії та Іраку, Гаїті, Афганістану, Сомалі, Ємен і так далі, обслуговувався колосальний американський держборг, містилися армії НАТО, а західний спосіб життя підтримувався на належному рівні. Однак, як тільки в потоці прибутку почався перебій, за багато речей довелося розплачуватися самостійно. Тут то і з’ясувалося наскільки власні можливості Заходу не відповідають його поточним апетитам.
Звідси і виникає аудит зовнішньої політики США, вимушено розпочатий з приходом Дональда Трампа. Мета його полягає в тому, щоб хоч якось скоротити витрати і виграти час, поки нинішню ситуацію з Китаєм і Росією не вдасться розв’язати. Програма-максимум – це переворот у Москві або гальмування зростання Пекіна, хоча в загальному-то Вашингтон не соромлячись працює і в тому, і в іншому ключі.
Після цього Білий дім розраховує повторити надійну схему, що добре зарекомендувала себе з розвалом СРСР. Тоді до початку 70-х років економічне становище США знаходилося на межі колапсу, а зовні стабільна економіка, за словами американських же нобелівських лауреатів була на межі майбутньої долі СРСР.
Проте керівництво Радянського Союзу в силу вікових, освітніх та інших причин не бачило всієї картини світових процесів, а в 80-х роках і зовсім свідомо здало ідеологічні та економічні позиції країни. Момент був упущений і після скасування золотого стандарту перемога США стала питанням часу. Було цілком очевидно, що рано чи пізно спроба СРСР змагатися з США власними ресурсами, при тому, що американці тепер друкували кошти у необмежених масштабах, приречена на провал. США вимагалося лише тягнути час.
Іронічно, але сьогодні намагаючись тягнути час знову, Вашингтон надходить аналогічним чином. Здійснюючи спроби пограбувати інших і обтяжити союзників своїми проблемами, США намагаються хоч якось залатати дірки – продовжити нинішній стан речей до рішення китайського і російського питань.
Проблема полягає лише в тому, що союзники і самі не в кращому положенні. Москва і Пекін не дають організовувати нові вторгнення, а наявний ринок вже звузився до того, що провокує торгові війни всередині Заходу. США вимагають гроші від Європи, європейські країни одна від одної і так по довгому ланцюжку.
Італія на сьогоднішній день має обсяг боргу в 148% ВВП, Португалія 128%, Бельгія 106%, Франція 99%, Іспанія в 98%, Британія 88%, Німеччина у 66% і так далі. Причому це стосується всіх лідерів «цивілізованого світу» – Японія на 1 січня 2019 року мала борг у 251% до ВВП, США на 107%, Сінгапур 97%, Канада в 91% та інші за списком. Росія займає за цим показником одне з найбільш виграшних місць – 175 позицію, маючи борг всього в 19.43% від ВВП.
Аналогічні явища ми спостерігаємо і на світовій арені. Неважливо, чим підтримується експлуатація тих чи інших країн з боку Заходу, військовими погрозами як з Німеччиною і Японією або кредитної зашморгом як з Україною або Грецією. Головне, що у нинішньої капіталістичної парадигмі рівень західного благополуччя без конфліктного співіснування народів зберегти не можна. А Росія і Китай цим конфліктам, надзвичайно сильно заважають…
Thanks!
Our editors are notified.