«Рідну мати ніким не заміниш», «без матері дитина — сирота» та багато інших розхожі фрази з дитинства вчать нас тому, що саме мама — головний батько у житті дитини, «головне слово в кожній долі». На Заході активно вкорінюється традиція відповідального батьківства. Росіяни ж історично вважають виховання дітей справою в першу чергу матері. Таку ж позицію часто займають суди, органи опіки та інші інстанції. Між тим у деяких ситуаціях такий вибір виправданий — і в питаннях, з ким залишаться діти після розлучення, і у разі призначення опікуна. Але навіть в тих випадках, коли дитині об’єктивно було б краще з кровним батьком або чоловіком-усиновлювачем, держава все одно частіше схиляється на користь матерів. Чому так відбувається, розбирався кореспондент RT.
Свою майбутню дружину Микола Вінницький зустрів в Пермі. Крім різниці у віці — Євгенія на дев’ять років молодший за нього — у пари були й інші, в першу чергу соціальні відмінності.
Микола — кваліфікований фахівець із небагатої, але освіченою і міцної сім’ї, у нього свій невеликий бізнес. У Євгенії ж всього шість класів освіти, вона втекла з дому в 14 років, у 17 завагітніла першою дитиною. Народилася дівчинка Ліза. Буквально через рік Євгену позбавила батьківських прав власна мати. Як пояснює Микола, — за те, що практично відразу після пологів дівчина повернулася до «вільного» способу життя і не проявляла уваги до дочки. Миколі та його рідним Євгена представила дівчинку як свою сестру.
На момент зустрічі з Миколою у дівчини було ще двоє дітей: Карина 2010 року народження і Жанна 2011-го. Карина жила з мамою, її молодша сестра — в родині батька.
Коли Євгенія завагітніла їх спільним з Миколою дитиною, пара переїхала в 35-тисячну Чорнушку, містечко на півдні Пермського краю. Тут живе мама Миколи Тамара Іванівна, і подружжя незабаром переїхали до неї.
У травні 2017 року народився син Платон. Практично тоді ж батька дівчаток від першого шлюбу, за словами Миколи і його матері, депортували на батьківщину — у Вірменію. Євгенія забрала в Чорнушку і свою молодшу дочку Жанну.
«Стали жити вшістьох, бідно, але дружно. Дівчат віддали в школу і дитячий сад, водили їх по гурткам, будинки займалися, — розповідає Тамара Іванівна. — Перші місяці після народження сина Євгена сиділа в декреті, але в кінці 2017-го влаштувалася офіціанткою в місцеве кафе. І як-то раз не повернулася з роботи додому».
«Прийшла на ранок у важкому стані. Потім стала пропадати все частіше, вже кілька ночей», — згадує свекруха жінки.
Незабаром після цього Євгенія подала на розлучення, і в травні 2018-го пішла від Миколи, забравши двох дочок, їх спільний син залишився жити з татом і бабусею.
Євгенія ж оселилася в кімнаті в гуртожитку, але фактично проживала в одній з квартир у п’ятиповерхівці неподалік.
«Там був справжній притон, дорослі з Женею постійно пили, були і бійки. А дівчата спали в одязі і взутті на одному ліжку», — розповідає Тамара Іванівна.
Дізнавшись про це, вони з Миколою вирішили забрати Карину і Жанну до себе. За їх словами, мати дітей навіть не намагалася оскаржити це рішення. Майже весь наступний рік дівчатка жили з ними.
Сироти при живому батькові
«Ось тут — улюблені книги Карини, а тут — Жанни, — розповідає Тамара Іванівна, обводячи довгі ряди книжкових полиць з незліченними томами «Енциклопедії тварин» та серії «Пізнаємо світ». З гордістю показує малюнки онучок, грамоти та дипломи з різних конкурсів. — У нас в місті дуже гарна художня школа, дівчатка ходили туди на кераміку, малювання, ліплення».
Після фактичного самоусунення матері долі дочок Тамара Іванівна з Миколою стали новою сім’єю для Карини і Жанни. Дівчатка зустрічно прив’язалися до них, називали виключно «бабуся» і «тато». Все скінчилося в один день, 26 березня 2019-го.
З школи, куди ходила Карина, надійшло повідомлення: дівчинка і її молодша сестра проживають у «чужих людей», без законного представника.
До Миколи та його матері прийшли представник органу опіки і інспектор у справах неповнолітніх. У той же день стурбовані батько і бабуся звернулися в опіку, щоб законно удочерити Карину і Жанну. Але дочекатися відповіді не встигли: вже 2 квітня дівчаток забрали прямо зі шкіл.
«Жанну фактично викрали. Прийшли за нею, як раз коли я вела Карину в школу», — згадує Тамара Іванівна. У школі Карини її з дівчинкою теж чекали, забрали прямо з рук.
Дівчаток розмістили у Центрі допомоги дітям (ЦПД) міста Чайковського в сусідньому районі, закладі для дітей, які залишилися без піклування батьків. Потім їх перевезли у так звану село опікунів, де живуть одразу декілька опікунських сімей. В тій, куди спочатку потрапили дівчата, вже було шестеро дітей.
«Ми ними займалися, розвивали їх, вкладали в них душу, — розповідає Тамара Іванівна. — А в селі вони цілими днями на вулиці пропадали, ні гуртків, ні додаткової освіти. Навіть у школу їх за 10 км возили».
Дівчатка, за словами жінки, одні ходили в ліс, а нові опікуни зовсім не приділяли уваги їх здоров’ю, якщо діти хворіли — лікували самі, навіть не возили до лікаря. За минулі з моменту вилучення місяці дівчинки встигли змінити вже дві такі села — спершу Козьмяш, потім Дійна. Але і звідти дівчаток забрали, і де вони нині — невідомо.
«Їм з самого початку не давали зідзвонюватися з нами», — пояснюють Микола з матір’ю.
Не зупинила співробітників опіки і те, що сестер фактично розлучили з рідним братом, Платоном (це суперечить законодавству).
«Вони його дуже любили, няньчилися з ним, грали», — згадує Микола.
Вилучення «було необхідно»
5 квітня прийшла відповідь з органів опіки та піклування за спільною заявою Миколи і його матері на оформлення опіки над дівчатками. Їм відмовили, заявивши, що спершу потрібно зібрати необхідний пакет документів. При цьому про можливості тимчасової опіки, для якої потрібен тільки паспорт і заяву, Миколи з мамою навіть не повідомили.
Коли ж усі документи на постійну опіку були зібрані, Микола відучився в школі прийомних батьків, установа висунуло нові вимоги: надати диплом про освіту, звітність по ІП чоловіки і оплатити борг по комуналці, 60 тис. рублів.
«І якщо з боргом ми майже розібралися, то звітність адже здається раз в рік все, чекати ще кілька місяців!» — обурюється Тамара Іванівна.
У міжрайонному територіальному управлінні Мінсоцрозвитку Пермського краю №4 по Чернушинскому району заявили RT, що вилучення дітей «було необхідно», оскільки у них «не було статусу». Це означає, що діти офіційно не вважалися залишилися без піклування, хоча жили без матері, і для оформлення опіки родиною Миколи повинні були спершу перейти в цей статус.
«Ми спробували зв’язатися з матір’ю дівчаток, так як в їх випадку вона — єдиний законний представник, батька в документах про народження немає, — розповідає начальник відділу соцрозвитку адміністрації Чорнушки Ірина Зудова. — Повідомили їй про вилучення дітей, вона спочатку обіцяла, що скоро приїде, буде співпрацювати з органами опіки і забере їх».
Але потім Євгена просто перестала виходити на зв’язок, і опіка звернулася в суд з позовом про обмеження її в батьківських правах.
«Ось тому, до того моменту, як мати права обмежать, дівчатка і були поміщені в установу, поки вирішувалося їх статус», — пояснює порядок чиновниця.
Однак Євгену обмежили в правах на дочок ще в липні 2019-го, а отже, всі наступні місяці вони вважаються залишилися без піклування, їх можна всиновити або взяти під опіку. Але чиновники не поспішають йти назустріч Миколі. Він і Тамара Іванівна неодноразово зверталися в опіку з проханням дозволити їм зустрічі з дівчатками і хоча б повідомити їх розташування, але нічого з цього так і не було зроблено. На всі благання Миколи чиновники відповідають чергове вами не надано докази родинних зв’язків з дітьми».
Непрості діти
У разі Миколи каменем спотикання стало відсутність кровного споріднення. Опіки вчепилися саме за те, що для нього Карина і Жанна — не рідні діти. Але зустрічаються і більш безглузді причини, по яким чоловікам-усиновителям відмовляють у законному праві стати прийомним батьком.
Так сталося з 33-річним москвичем Артемом (тут і далі імена героїв історії змінено). В кінці нульових він зустрічався з дівчиною Надією, через кілька років пара розлучилася, але підтримувала зв’язок до 2012 року. У цей період у його колишньої подруги народився син Леонід, Артем кілька разів спілкувався з хлопчиком.
«А минулого літа випадково дізнався від загального з нею знайомого, що Надя померла», — розповідає Артем.
Знайомий також повідомив йому про її сина — 9-річний на той момент Льоня потрапив у дитячий будинок в одній із сусідніх з Московської областей.
«Мене зачепила ця історія, захотілося допомогти хлопчику», — продовжує чоловік.
Артем вирішив усиновити Льоню, восени 2018-го пройшов школу молодих батьків, потім оформив дозвіл на так званий гостьовий режим — форму допомоги дитині без оформлення його постійного проживання в сім’ї.
«Тобто просто щоб спілкуватися з ним, забирати на канікули, — пояснює Артем. — Приїхав до Льоні в дитбудинок, запитав, чи хоче він до мене в гості? Він відповів «так». Так ми стали спілкуватися, заново знайомитися — все-таки, коли я його востаннє бачив, дитині трьох років не було, він мене не особливо пам’ятав».
Артем забрав хлопчика на зимові канікули.
Дитина був непростим — за словами Артема, міг влаштувати скандал або навіть почати бити посуд, якщо йому щось не подобалося.
«Але це нормально для дитбудинківських, там взагалі дітей без психотравми немає», — вважає Артем.
Складності в характері не зупинили чоловіка, і хлопчик зустрічно перейнявся до нього симпатією.
«Сказав, що хоче, щоб я був його татом», — згадує Артем.
Він купував Олені подарунки, намагався приділяти йому якомога більше уваги — «щоб компенсувати те, чого йому так не вистачало в дитинстві».
За словами Артема, до дитбудинку життя дитини теж була не цукор: «З мамою вони жили було нормально, але до тих пір, поки Надя не зійшлася з останнім своїм співмешканцем. Вона стала пити, співмешканець бив її, піднімав руку на дитину. Надя з ним випивала і померла від ускладнень діабету, викликаних, вважаю, в тому числі і такої життям — побиттями, алкоголем».
Тепер же у хлопчика з’явився шанс жити у трикімнатній квартирі в Москві з новими бабусею і батьком (Артем проживає зі своєю матір’ю). Але не тут-то було.
Навіщо вам «поганий» дитина?
«Спочатку все йшло добре, і в спілкуванні з регіональної опікою, і зі столичною», — згадує Артем.
За законом рішення про передачу дитини приймає опіка за його місцем проживання, а рішення про можливість бути усиновлювачем — орган за місцем проживання батька. В обласній опіці і в самому дитбудинку кандидатуру Артема попередньо схвалили, залишилося тільки отримати схвалення московської. І тут почалися проблеми.
«На комісії у Москві мені видали висновок про те, що я можу бути опікуном однієї дитини чоловічої статі у віці п’яти-шести років, без психічних захворювань», — розповідає Артем.
Технічно ніщо не заважало йому забрати Льоню і по цьому папері — в опіці не відмовили, а вказівку за віком носить рекомендаційний характер.
«Але в обласній опіці все одно сприйняли висновок в багнети. А в московській стали говорити мені, що дитина не підходить за віком, по здоров’ю — нібито він «поганий», психічно хворий, і я з ним не впораюся, поверну. Пропонували взяти іншого «хорошого» і молодші. Але мені не потрібен будь-яка дитина, я цього вибрав і в заяві на опіку вказував!» — обурюється москвич.
Керівництво дитбудинку відмовилося видати йому дитину на підставі висновку московської опіки. А через деякий час з’явилися інші кандидати в опікуни Ліні.
«Директору дитбудинку їх кандидатура більше сподобалася, ніж моя. Там повна родина з двома дітьми, хлопчики восьми і двох років», — говорить Артем.
Але ці люди з’явилися декількома місяцями пізніше Артема. «Весь цей час я їздив до Лєни, спілкувався з ним, в кінці літа зібрав його до школи», — згадує він.
У вересні 2019-го дитині заборонили спілкуватися з Артемом, відібрали телефон і навіть смарт-годинник, що той дарував хлопчикові.
«Це сталося напередодні його поїздки до цієї родини», — уточнює Артем.
Яких-небудь причин, за якими кандидатура Артема гірше, з формальної точки зору немає: чоловік працює інженером, у нього стабільний дохід, є всі необхідні побутові умови. За півтора року спроб усиновити Льоню він навіть пройшов професійну перепідготовку, отримавши кваліфікацію психолога і пройшовши спецкурс з посттравматичному стресового розладу.
«Я б в принципі хотів займатися цією темою, допомогою дітям, що залишилися без піклування, розвитком патронату та фостерних сімей в Росії», — говорить Артем.
Страховка від геїв
«Причини відмови обласної опіки видати дитину мені незрозумілі. Кандидатуру чоловіка схвалили, уклали, що всиновлювати йому можна. Є безліч сімей, у яких у висновку написано, що їм рекомендований одна дитина, а їм давали двох. Та іншого віку давали, ніж той, що у висновку вказано, молодше або старше, оскільки ці рекомендації не є обов’язковими до виконання. Але чомусь опіки, особливо в регіонах, дуже сильно спираються на них, намагаються дослівно виконувати», — підсумовує психолог благодійного фонду «Зміни одне життя», багатодітна прийомна мама Олена Мачинська.
Справа може бути ще і в тому, що в останні місяці до одиноким чоловікам, які бажають стати усиновлювачами, з’явилося упереджене і підозріле ставлення.
«У самотніх чоловіків все частіше виникають труднощі при спробі стати опікуном або усиновителем, — вважає лідер всеросійського руху «Здай педофіла» Анна Левченко. — Органи опіки намагаються чинити їм якісь штучні перешкоди, влаштовувати не зовсім законні перевірки, не прописані в законі «Про опіку та піклування».
Левченко вважає, що така дискримінація може бути пов’язана з гучними скандалами, прогремевшими навколо органів опіки у 2019 році: історією з 60-річним чоловіком-опікуном, які опинилися «серійним» педофілом, і з усиновленням дитини парою геїв.
«У разі гомосексуальної пари справа навіть не в толерантності, а в тому, що за підсумками цієї історії на співробітників опіки, що видала хлопчика, завели кримінальну справу. Тепер все опіки перестраховуються і, що називається, дмуть на воду», — говорить Левченко.
Кілька років тому Роман Радыванюк втратив батька, а потім відправився у в’язницю за однією з найважчих статей Кримінального кодексу. Суд…
З нею погоджується і Олена Мачинська: «Є віднедавна таке усне розпорядження опіки — не давати дітей одиноким людям. Ні батькам, ні матерям під різними приводами намагаються не видавати їх. Мабуть, після недавніх скандалів рубають з плеча. До жінок ще м’якше відносяться, а до чоловіків зовсім жорстко».
Але експерти підкреслюють, що така перестраховка запобігання педофілії не допоможе, а от самим дітям зашкодить.
«Від реальних педофілів недопуск самотніх чоловіків до опіки та усиновлення ніяк не врятує. Педофіли вкрай рідко йдуть на таку складну схему, їм простіше в той же дитбудинок влаштуватися працювати. Нещодавні гучні випадки бо і гучні, що відбуваються раз на кілька років. Крім того, і у повних, і в кровних сім’ях батько теж може виявитися педофілом. В результаті у сиріт у закладах опіки — а їх на сьогодні понад 47 тисяч — залишається ще менше шансів на життя в родині», — переконана Ганна Левченко.
Врятувати від рідної мами
І якщо дискримінація чоловіків органами опіки — явище відносно нове, то з дискримінацією при визначенні місця проживання, розміру аліментів та порядку спілкування з дитиною при розлученні чоловіки стикаються вже багато років. У більшості випадків (за різними оцінками, в 90-94%, актуальних статистичних даних нам знайти не вдалося) діти після розлучення залишаються з матір’ю.
«Законодавчо це ніяк не закріплено, за законом батьки мають рівні права на дитину. Але на понятійному рівні в судах керуються принципом, що дитину потрібно залишати саме з матір’ю», — пояснює юрист, спеціаліст по цивільному і сімейному праву Андрій Віленський.
Його довіритель, москвич Олексій Тураєв, став одним з небагатьох винятків з цього принципу. Чоловік більше року бився в суді за те, щоб його чотирирічний син Всеволод жив з ним, а не з мамою.
«Спочатку, коли ми з дружиною розлучилися, я і сам, звичайно, вважав, що дитині краще з матір’ю, а моя справа — бути на підхваті і платити аліменти», — розповідає Тураєв.
Але після розлучення колишня дружина Ольга переїхала в Вязьму і забрала з собою дитину. Перші місяці все йшло нормально, батькові давали спілкуватися з сином, приїжджати до нього і забирати до себе в Москву.
«Але в якийсь момент, коли Оля знову привезла Сівби, я помітив у нього на тілі синці», — згадує Олексій.
Дитина зізнався, що його «били мама і дядько Коля», новий співмешканець Ольги. Рідний батько тут же звернувся спочатку до травмпункту, а потім на психологічну експертизу. В обох установах підтвердили, що хлопчик не бреше і не вигадує — його дійсно систематично піддавали фізичному насильству, били ременем.
«Я вирішив, що не віддам Ользі дитини. Мого сина нікому бити не можна! Змінив місце проживання, знайшов юриста і став готуватися до суду», — згадує Олексій.
До суду звернулася сама мати хлопчика, буквально через кілька днів — наполягала, щоб визначили місце проживання Севи з нею.
Звинувачення в систематичних побої і насильстві жінка з співмешканцем відкидали, намагалися переконати суд, що Олексій хоче оббрехати їх.
Але в ході процесу з’ясувалися нові обставини.
«Тільки тоді я дізнався, в яких умовах насправді проживав мій син все ті кілька місяців з моменту розлучення», — розповідає Олексій.
До цього на зустрічах з сином колишня дружина жодного разу не показувала йому свій новий будинок, а Тураєв не наполягав — не хотів, щоб Ольга запідозрила його у стеженні або переслідування, як це нерідко буває з боку колишніх чоловіків.
«І ось з’ясувалося, що весь цей час вони жили в старій хаті в приватному секторі, з однією кімнатою, задушливої на весь будинок піччю як опалення і туалетом на вулиці. У цьому житлі навіть ванної або душу не було!» — обурюється Тураєв. Колишня дружина, продовжує він, все це приховувала.
«Але найгірше, що Севою зовсім не займалися. У нього сильна затримка мовлення була, йому пророкували корекційну школу. А він навіть в садок не ходив, хоч Ольга і брехала, що ходить», — розповідає Олексій.
Судовий процес зайняв більше року.
«Доводилося неодноразово їздити в Вязьму, до того ж мати дитини наполягла на повторній психологічної експертизи, яка розтягнулася на півроку», — пояснює Андрій Віленський, який представляв інтереси Олексія в суді.
Справу вдалося виграти, і зараз Сівби живе з татом, у власній кімнаті в просторій квартирі. Хлопчик займається в різних секціях, спостерігається у психолога, логопеда та інших спеціалістів. Проблем з мовою у нього майже не залишилося, сім’я планує віддати Сівби в школу олімпійського резерву. Папа підтримує його у всіх починаннях, не пропускає змагання і виступи.
«Я намагаюся робити все, щоб допомогти синові забути ті місяці, що він жив у Вязьмі, як страшний сон», — каже Олексій.
«Але таких випадків, як наш, — одиниці. Можна сказати, статистика винесених на користь батька в таких випадках рішень практично збігається зі статистикою виправдувальних вироків по кримінальних справах — менше одного відсотка», — підсумовує Андрій Віленський.
Thanks!
Our editors are notified.