115 років тому президент США Теодор Рузвельт у своєму щорічному посланні до конгресу проголосив розширене тлумачення Доктрини Монро. Прикриваючись турботою про стабільність і процвітання держав Західної півкулі, американський лідер заявив, що Сполучені Штати володіють правом вдиратися на їх територію з метою припинення порушень законності». За словами експертів, це стало черговим етапом на шляху перетворення Вашингтона «світового поліцейського», який застосовує силу тоді, коли цього вимагають його економічні інтереси. Історики відзначають, що зовнішня політика Білого дому по відношенню до суверенних латиноамериканським державам в той період часу практично не відрізнялася від тієї, що проводили європейські держави в своїх колоніях.
Рівно 115 років тому, 6 грудня 1904 року, президент США Теодор Рузвельт, виступаючи перед конгресом, дав власне розширене тлумачення Доктрини Монро. Цю інтерпретацію стали називати «поправкою Рузвельта», а також «політикою великого кийка». Згідно з нею визнавалося законним і виправданим втручання США у внутрішні справи країн Латинської Америки, якщо вони не будуть здатні самостійно впоратися зі своїми проблемами або ж будуть вчиняти дії, які можуть призвести до залучення європейських держав у політичні процеси на Американському континенті.
Доктрина Монро
Варто зазначити, що вже в 1820-х роках незалежність знайшла велика частина колоній Іспанії і Португалії в Латинській Америці. У 1820 році Іспанію охопила революція. Два роки потому влада Франції, незадоволені заворушеннями на своїх кордонах, звернулися до провідним європейським державам з проханням про підтримку вторгнення на Піренейський півострів.
У жовтні—грудні 1822 року відбувся Веронський конгрес, на якому лідери Священного союзу схвалили вторгнення Франції в Іспанію. Навесні наступного року французькі війська вступили на територію цієї країни.
195 років тому президент США Джеймс Монро у своєму щорічному посланні до конгресу закликав не допустити тиску європейських держав на…
Однак в оцінках «параду суверенітетів» у колишніх латиноамериканських колоніях європейські держави розійшлися в думці. Австрія, Пруссія і Росія виступали за відновлення суверенітету Іспанії над колишніми володіннями в Латинській Америці. Проте це не влаштовувало Великобританію, яка вела торгівлю на латиноамериканських ринках і побоювалася посилення конкуренції. У результаті рішення щодо колишніх колоній в ході Веронського конгресу так і не було прийнято.
Пізніше британці запропонували Сполученим Штатам разом виступити за політичний поділ Нового і Старого світла. Однак Вашингтон вважав за краще зробити власну заяву.
2 грудня 1823 року президент США Джеймс Монро в посланні до конгресу закликав розділити світ на європейську та американську системи державного устрою. На його думку, Вашингтон не повинен був втручатися у справи Європи, а європейські країни — в справи Латинської Америки.
На думку істориків, Сполучені Штати, прикриваючись захистом свободи вибору латиноамериканських народів, що прагнули самі вершити долю Західного півкулі.
«Поліцейська держава»
В кінці XIX — початку XX століття експансіонізм США став більш агресивним.
«Корпорації США, в тому числі аграрні, заходили на територію латиноамериканських держав і отримували там надприбутки, які не збиралися ділитися з народами цих країн», — розповів в інтерв’ю RT генеральний директор Латиноамериканського центру імені Уго Чавеса Єгор Lidovskoj.
У 1901 році від поранення, отриманого під час замаху помер президент США Вільям Мак-Кінлі. Країну очолив віце-президент Теодор Рузвельт. За словами істориків, при ньому Сполучені Штати продовжили курс на перетворення в імперіалістичну державу, вплив якої поширювався далеко за її межі.
6 грудня 1904 року Теодор Рузвельт у своєму зверненні до конгресу дав нове тлумачення Доктрині Монро. Він заявив, що Сполучені Штати нібито хочуть бачити сусідні країни «стабільними, впорядкованими і процвітаючими» і для досягнення цього можуть застосовувати проти них силу.
«У зверненні йшлося про те, що латиноамериканські держави можуть користуватися своєю незалежністю, проте тільки якщо розпоряджаються нею «правильно» з точки зору Вашингтона. А якщо вони щось роблять не так, тоді з’являється привід для втручання з боку великої цивілізованої держави», — зазначив Єгор Lidovskoj.
«У Західному півкулі дотримання Сполученими Штатами Доктрині Монро може змусити їх, можливо, і проти своєї волі, в кричущих випадках порушень законності або прояви безсилля до виконання обов’язків міжнародної поліцейської держави», — заявив Рузвельт у своєму зверненні до конгресу.
На думку Єгора Лидовского, тоді президент фактично дав зрозуміти, що Сполучені Штати можуть вільно проникати на територію інших держав.
«Потрібно розуміти, що ніякого різкого розвороту в політиці США після заяви Рузвельта не сталося. Це було закономірним розвитком того курсу, якого Сполучені Штати дотримувалися і раніше. У середині XIX століття Вашингтон анексував майже половину території Мексики, потім зайняв острова біля східного узбережжя Америки, що раніше знаходилися під контролем Іспанії. У 1902-1903 роках США втрутилися в кризу, що виник із-за того, що влада Венесуели брали примусові позики у європейських комерсантів», — підкреслив Lidovskoj.
За словами експерта Центру дослідження проблем безпеки РАН Костянтина Блохіна, заяву Рузвельта не перетворило США відразу у світову державу, але стало серйозним кроком у цьому напрямку.
«Піку свого впливу Сполучені Штати досягли вже після Другої світової війни, але тези 1904 року і наступні події — це важливий етап у перетворенні США в «міжнародного поліцейського», — підкреслив він.
Позиція Рузвельта з латиноамериканських питань отримала неофіційну назву «політика великого кийка» на честь улюбленої приказки американського президента, нагадав Єгор Lidovskoj.
«Рузвельту завжди подобалася нібито африканська приказка «Говори м’яко, але тримай у руках велику палицю, і ти далеко підеш». Викладених в ній принципів він і дотримувався в політиці США на території Латинської Америки», — пояснив Lidovskoj.
«Панувало право сильного»
Ініціатива Рузвельта не була офіційно оформлена в закон США, проте влада країни фактично взяли її на озброєння при вирішенні міжнародних питань. Армія перетворилася на один з ключових інструментів зовнішньополітичного відомства.
90 років тому в колумбійському місті Сьенага відбулися події, відомі як «бананова різанина». Тисячі працівників американської компанії…
На початку ХХ століття Сполучені Штати зробили кілька інтервенцій на Кубу, переводячи її час від часу під своє пряме управління. У 1909 році в Нікарагуа стався проамериканський переворот, ще через три роки країна була окупована американськими військами. У 1910-1919 роках розгорівся прикордонний конфлікт між США і Мексикою, що вилився в окупацію Веракруса. Крім того, американці окупували Гаїті і Домініканської республіки.
«Прикриваючись гуманітарною риторикою, влада США використали армію для просування своїх економічних інтересів і встановлення підконтрольних Вашингтону режимів», — підкреслив Єгор Lidovskoj.
За словами експертів, політика США в Латинській Америці мала мало спільного з принципами міжнародного права.
«Однак в умовах відсутності працездатних міжнародних інститутів міжнародне право тоді мало кого цікавило. В американській зовнішній політиці панувало право сильного», — заявив Костянтин Блохін.
На його думку, як Доктрина Монро, так і її розширене тлумачення Теодором Рузвельтом стали сигналами світу про те, що США вважають Західну півкулю своєю вотчиною.
«Латиноамериканські країни вважалися суверенними, але те, як вели себе на їх території Сполучені Штати, мало відрізнялося від колоніальної політики європейських держав в Азії та Африці», — підсумував Костянтин Блохін.
Thanks!
Our editors are notified.