«Допомагало свідомість, що за мною велика країна»: Вишинський — про переслідування, звільнення та свободу слова в Україні

Глава РІА Новини Україна Кирило Вишинський, який повернувся в Москву в рамках обміну утримуваними особами між Україною і Росією, дав інтерв’ю RT. Журналіст розповів про кримінальну справу проти нього і про час, проведений у в’язниці. Крім того, Вишинський оцінив ситуацію зі свободою слова в Україні, а також повідомив, які кроки, на його думку, має зробити нове керівництво України, щоб відновити авторитет країни.

— Більше 15 місяців ви провели в ув’язненні. Що стало для вас найскладнішим випробуванням?

— Найскладнішим на початку був побут. Тому що це, звичайно, шок, коли людина потрапляє у в’язницю. У мене в руках були тільки маленька косметичка, зубна щітка, паста. А другий складний момент — пережити шок від того, що зі мною відбувається. Тому що я розумів, що в цьому немає нічого, пов’язаного з правом. Я розумів, що це абсолютно політична історія, придумана Порошенко і його оточенням. І я розумів, що в рамках права у мене немає ніякої можливості себе захистити. І тоді ти просто безсилий, тому що це величезна машина, яка на тебе тисне. Усвідомлення цих двох речей — чисто побутові дрібниці і давить думка, що в правовому полі все це не вирішується. Суди приймають і штампують рішення.

— Що допомагало триматися на плаву?

— Допомагало свідомість того, що за мною люди, велика країна. Що ці люди і країна точно роблять все для того, щоб я звідти вийшов. Я знаю, що це за люди, — це були мої колеги, це були мої друзі. Я знав, хто представляє велику країну, я розумів, що це величезні зусилля МЗС.

Я розумів, що це питання, яке обговорюють Путін з Меркель. Тобто я розумів, що це глава країни обговорював з головою іншої країни питання, що стосується мене, і я розумів, що це розмова вже між країнами, а не між політиками, між юристами або ще кимось. Що моя доля — це питання великих політичних взаємин, раз це обговорюють лідери двох країн.

— Але в чотирьох стінах сиділи ви, і втрачали, може бути, навіть усвідомлення реальності саме ви.

— Так, я сидів. Але я розумів, що за мене борються. І для мене це було дуже важливо, мене це багато в чому підтримував. Я розумів, що це і далі буде мене сильно підтримувати.

— Ви, я бачу, дуже емоційно сприйняли це питання.

— Розумієте, це нелегко згадувати, нелегко туди повертатися. Та й взагалі, останні три дні — такі суцільні емоційні гойдалки. Оскільки я зустрічаюся з рідними, близькими людьми, з людьми, які доклали величезну кількість зусиль для того, щоб мене звільнити. Скажімо так, у в’язниці таких емоційних навантажень не було. Хоча я розумію, що зараз мені ці навантаження переносити набагато приємніше, ніж якщо б я їх переносив у в’язниці.

— Так, зараз ви, напевно, зовсім по-іншому оцінюєте той досвід. Я вже багато чула про те, що ви говорили про свою справу, про свій процесі, про те, що це не співвідноситься з правовими нормами. Але все ж цього можна було уникнути? Чи це була запланована акція і ви нічого не могли зробити?

— Ні, я міг цього уникнути тільки одним способом — якщо б я до того моменту, коли прийшли мене заарештовувати вранці 15 травня, не було б на Україні. Ось тоді я б міг якось уникнути. А так, по-перше, я нічого не робив для того, щоб мене заарештовували. Я не збирався нічого уникати, тому що я був твердо впевнений, я вже це казав, що мене захищає професія. Я працюю за канонами, за стандартами. Раз я чітко виконую всі правила, які приписані журналісту, значить, мене не було за що затримувати, засуджувати, депортувати і так далі.

Виявилося, що є за що, бо це було питання великої політичної історії, яку придумав Порошенко і його адміністрація, і право до цього не мав ніякого відношення. Відповідно, від цього вже не застрахуєшся. Що у них в головах там, в адміністрації президента Порошенком, було в той момент? Я не знаю. Але їм кров з носу потрібна була якась перемога. Придумана ними операція «Обмін» виглядала б як перемога. Але я відмовився брати в цьому участь. І напевно, вони в чомусь в цьому сенсі програли.

— Не шкодуєте про це?

— Звичайно, не шкодую. Просто я все це вже зробив. Я вже це не переусвідомлюю. Я вчинив так, як я вчинив. Я не купив собі свободу тією ціною, яку мені пропонували. Чи я правий чи неправий в цій ситуації? Хтось, напевно, вважатиме, що неправий, бо міг би раніше опинитися на волі. З іншого боку, ціна була надто високою. Я би взяв на себе провину за те, чого я не вчиняв. Я б зрадив би тих, хто мені довіряв, хто в мене вірив. На таких простих вагах це не зважується.

— Однозначно. Ви говорили про адміністрацію Порошенко. Зараз інша адміністрація в Києві. Як ви оцінюєте її дії? Ви вийшли багато в чому завдяки цим змінам.

— Звичайно. Ще раз повторю, нерозумно було б заперечувати, що все це — якийсь політичний процес. Все, що пов’язано з моїм звільненням. Він почався тоді, буквально з перших же заяв, в тому числі і прес-служби президента Російської Федерації Путіна, про те, що це недозволено — заарештовувати журналіста, виконує свій професійний обов’язок. Потім заява Путіна на «Прямій лінії», що він теж вважає це обурливим — коли арештовують людину за виконання професійних обов’язків. І ясна річ, нерозумно сьогодні заперечувати, що цей політичний процес закінчився моїм звільненням. І зрозуміло, що він закінчився так, тому що змінилася адміністрація. Тому що я знав: скільки буде Порошенка у владі, стільки я буду сидіти.

Росія і Україна провели обмін утримуваними особами за формулою «35 до 35». Як заявила уповноважений з прав людини в РФ Тетяна…

— Я розумію, що ми не політики, ми журналісти. Але тим не менш логічне запитання: це початок якогось, як ви сказали, тектонічного зсуву?

— Я не знаю.

— Або поки рано радіти?

— Ні, я не знаю. Тому що я розумію, що їм далі слід робити інші кроки. Потрібно звільняти інших людей. Потрібно визнати ті помилки і ті злочини, які вчинив Порошенко. А я впевнений, що там є що визнавати. Визнати в тому сенсі, що дати цьому якусь правову оцінку. Не те що там Зеленський повинен вийти і посипати голову попелом, немає. Це має зробити держава, у якого сьогодні нове керівництво.

Попереду багато кроків, які вимагають і політичної волі і політичної мужності від нинішньої адміністрації та від Зеленського особисто. Я сподіваюся, що це мужність у нього є. Що те, що він декларував перед виборами, він збирається робити. Те, що пов’язано зі мною, з ще тридцять з гаком людьми, які опинилися на волі. Треба дати зрозуміти, що це не разова піар-акція, тому що потрібно було отримати українських військовослужбовців, які прилетіли в Київ. А що це добра воля, і це план подальшої нормалізації відносин між двома країнами, між двома народами, які вийшли з одного кореня. Це моє глибоке переконання.

— У вас колосальний досвід роботи на Україні, і ви в динаміці можете простежити ситуацію зі свободою слова там.

— Не можу оцінити, оскільки останні рік з гаком стежив за свободою слова з дуже специфічного місця. Я просто прекрасно розумію, що постріл з гранатомета по телеканалу — це точно не прояв свободи слова. Це серйозна проблема, яка змушує замислитися. Я прекрасно розумію, що утримання, у тому числі під домашнім арештом, мого колеги Васі Муравицького, якого заарештували приблизно на півроку раніше, ніж мене, і зовсім поганенько йде суд у його справі з тієї ж 111-ї статті — це теж не плюс до опису свободи слова на Україні. Тому проблем дуже багато. Ще раз повторюся: потрібно політичну мужність нової адміністрації, нової команди для того, щоб ці проблеми вирішувати, щоб визнати їх існування, в першу чергу, а потім вже їх вирішувати.

— Ви вийшли іншою людиною?

— А будь-хто, хто виходить з в’язниці виходить звідти іншою людиною. Ясна річ, якщо перебування там не двоє-троє діб, не якесь кінцеве число днів у межах двох-трьох тижнів, а досить серйозний час, ти не можеш вийти звідти тим же, ким ти туди увійшов. Тому що ти про що думав весь цей час ти зустрічався і розмовляв з іншими людьми. Ти просто пройшов через новий досвід. А він, новий досвід, звичайно, змінить. Когось більше, когось менше. Але не «іншим» вийти з в’язниці неможливо. Тому, звичайно, я інший.

— Ви втратили віру у те, у що раніше твердо вірили? В якісь журналістські принципи, людські?

— Ні, віру я не втрачав. У мене є якесь розчарування. Це розчарування, насамперед, в якихось конкретних людей, про яких я був кращої думки. От і все. Віра — ні. Це надто серйозно — провести рік у в’язниці і втратити віру. Тоді, значить, в’язниця повинна була зруйнувати тебе до підстави. А я себе таким не відчуваю. Тому — ні. Розчарування, жалість по відношенню до тих, хто це все придумав. Тому що це такий крок був від безсилля, як мені здається. Так вже хотілося на другий термін, що пішли на цю історію.

Зіпсували репутацію країни. Заробили купу проблем. Я ж кажу — не тільки зі мною, з іншими заарештованими журналістами, моїми колегами. З тим же самим Васею Муравицьким, з Василенка та Данильцем. З багатьма-багатьма. Та так сильно зіпсували імідж України, з моєї точки зору, у світі, що нижче тільки вже як би плінтус. І, ще раз кажу, я в цьому сенсі офісу Зеленського не заздрю, тому що йому доведеться відповідати, доведеться щось з цим робити. Якщо для цього буде політична воля.

— Ви переживаєте за Україну?

— Неможливо не переживати. Розумієте, я народився і виріс на Україні. Тоді вона була частиною Радянського Союзу. Потім вона стала незалежною державою. Тобто я практично півжиття прожив там. Зараз мені 52 роки, значить, 27 років я прожив в незалежній Україні, а 25 я прожив в Україні, яка входила до складу Радянського Союзу. Але все одно я жив на Україні, якщо правильно, по-російськи, я жив на Україні. Це моя країна. Це моя батьківщина. Хоча я розумію, що моя батьківщина — Росія. Тому що вітчизну за мене боролося. Тобто це якась друга частина мене. І я не можу не переживати за Україну, природно. Тому я кажу те, що кажу.

Президент Росії Володимир Путін і його український колега Володимир Зеленський провели телефонні переговори. Бесіда відбулася за…

— Мені дуже сподобалося, як ви проаналізували той контингент, який сходив з трапа українського літака. Якщо у нас були жінки, старі, діти, там були…

— Дітей не було.

— Ну, умовно.

— З цієї тріади були жінки, люди похилого віку. А з українського трапа спускалися військові і чоловіки призовного віку.

— Що це значить?

— Слухайте, військовий — це людина, яка усвідомлює, що він робить, куди він іде, чим він займається. Усвідомлює всі ризики. А ось жінки і люди похилого віку, які опинилися у в’язниці, — мені здається, що це принизливо для країни.

Розумієте, поруч зі мною в Херсонському СІЗО сиділа дівчина на шостому місяці вагітності, яка брала участь в організації референдуму. Кримського, 2014 року. Її за це й посадили. Я подивився на це — якось це все не по-чоловічому. Розумієте, ганьбить країну. Люди зробили свій вибір, цей вибір був таким, і ви їх за це садите у в’язницю.

А найголовніше, що ви б’єте по слабким. Вагітна жінка на шостому місяці… Це негарно, дуже негарно.

— Я розумію, що вибір у вас великий, але що було найприємнішим, що ви зробили на волі?

— Та все було приємно. Просто вийшов на свободу — коли ти не озираєшся на свої рухи, коли ти робиш те, що хочеш, йдеш куди хочеш, розмовляєш з ким хочеш, їж що хочеш, п’єш що хочеш… Це свобода, і цим все сказано. Вона складається з дрібниць, з якихось таких дрібних і великих речей. Але це свобода. Ця свобода — після в’язниці, — вона, звичайно, зовсім по-іншому сприймається, ніж до в’язниці. Це смак життя.