«З кожним днем була все важче»: мешканка блокадного Ленінграда — про війну, голод і патріотизм

27 січня настає 76-я річниця повного зняття блокади Ленінграда, яка тривала 872 дні. Її жертвами, за різними оцінками, стали від 641 тис. до мільйона мирних громадян, які загинули від голоду і обстрілів. Для майже трьох мільйонів ленінградців і мешканців передмість найважчими стали кілька місяців холодної зими 1941-42 року, коли добова пайка хліба для деяких категорій опускалася до 125 грамів. В цих умовах населення міста було сформовано десять дивізій народного ополчення, в загони протиповітряної оборони входили 300 тис. городян. Орденами і медалями нагороджені 350 тис. військовослужбовців Ленінградського фронту. Півтора мільйонам людей вручена медаль «За оборону Ленінграда». В інтерв’ю RT ветеран Великої Вітчизняної, блокадніца Зоя Романенко, якій на момент початку війни було 16 років, розповіла про героїзм захисників міста і пережите за ці роки.

— Зоя Павлівна, розкажіть, будь ласка, як для вас почалася війна? Де ви перебували 22 червня 1941 року?

— Я була в місті Ломоносова, в Оранієнбаумі. Ми там жили. Були вдома. І раптом по радіо лунає голос Левітана. Я до сих пір пам’ятаю, його голос чую, як він оголосив війну. Моя мама, Наталія Іванівна, заплакала і каже татові: «Павлушенька, тільки що Фінська війна, у нас в будинку загинули двоє чоловіків»… Тато їй каже: «Наталочко, все буде добре, все нормально».

— Що відбувалося далі, в перші місяці війни?

— З кожним днем була все гірше і гірше, все важче. 23-го січня, в шість годин вечора, я погодувала тата юшкою. Він дві-три ложки з’їв та й каже: «Зоенька, я не можу більше, не хочу, я на все життя наївся». Він ледве дійшов до ліжка. І я всю ніч біля нього сиділа, і в шість годин ранку він помер від голоду.

Ходили ми за хлібом в магазин — 125 грамів було. І доводилося чекати, тримати руки, щоб хтось зі сторони не вихопив хліб. Один раз я зі своєю подружкою пішла за картками в магазин. Теж в Ломоносові. Ми йшли через поле, плац був великий. І раптом летить літак, і бачимо: падає бомба. А нас так вчили: якщо бомба летить, то не тікайте, а вперед біжіть, назустріч їй, бо її забирає. І ми побігли, пройшли, знову побігли. І ми йдемо разом з подружкою, і раптом я йду, а її немає. Вона до паркану відійшла, я підходжу, а вона висить на ньому мертва. Якісь люди допомогли її віднести додому…

115 років тому народився видатний радянський полководець, двічі Герой Радянського Союзу маршал Кошовий Петро. Дивізії і корпусу, якими…

Ми рили окопи. В них жили, ховалися по ночах, тому що там німці-розвідники ходили. До війни садили город в Иликах, таке містечко під Ломоносовим. Врожай збирали, капусту… Але з початку війни вони зрізали все це, а кочережки залишалися. І ми пішли їх збирати, ріжемо їх, і раптом летить літак низько-низько. Льотчик дивиться, кулемет виставив. Ми бачимо, він сміється весело, кулемет тримає, але не стріляє. А тут канава. І ми в цю канаву стрибнули і прийшли додому всі мокрі. Зате принесли кочережки додому.

— Батьки їжу, хліб віддавали дітям?

— Звичайно. Тато з мамою, вони все поділили… Я не пам’ятаю, щоб вони взагалі колись їли. Ось, якусь з борошна юшку робили ріденьку. Вони нас годували всіх.

— Яка була обстановка в початку блокади? Як все відбувалося?

— Пам’ятаю, коней приводили поранених на початку війни, які ледве ходили. Пропонували, заберіть, але все якось сміялися. Їх закопували у верхньому парку, а коли почалося це все, їх стали викопувати. І черга стояла, щоб взяти шматочок м’яса від цих вже викопаних коней, які пролежали в ямі якийсь термін. Я пам’ятаю, що мій тато теж викопував їх.

Коли папу ховала, був дуже сильний мороз — 36 чи 38 градусів. Спасибі сусіда — він зробив труну, на тачку поставив, і ми повезли його на кладовищі — це в Ломоносові, там, де Катальная гірка… Там каплиця була. Мертвих тіл було вище її даху. Досі, коли я приїжджаю туди, я бачу цих людей. Я бачу мертві тіла. Туди, виявляється, звозили всіх, кого не встигали ховати. Потім я дивувалася, як же тата все-таки поховали. Дядько Федір сказав, що для цього він підірвав могилу.

— Як ви самі почали брати участь у війні?

— Як тата поховала, я пішла добровольцем. Всього нас було п’ять чоловік таких. А перед цим ми закінчували курси Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. У Лебяжьем формувався військово-польовий госпіталь, і нас туди послали. Був там доктор Сенкевич, провідний хірург, батько Юри Сенкевича. Нас вишикували всіх. Так як ми були всі дуже виснажені, трьох прийняли, а двох — немає, в тому числі мене. Сказали: ми її візьмемо, а вона помре. І вони пішли на нараду, а коли повернулися, Сенкевич і каже: ось цю дівчинку в зеленому платті давайте залишимо. Якщо ми її відправимо — вона помре відразу. А другий лікар, хірург теж, і каже: тоді і другу давай залишимо. І всіх нас залишили в цьому госпіталі.

Так почалася моя служба. Тільки сказали: покласти цих двох в палату, і годувати їх через дві години понемножечку. Інакше вони не виживуть. І нас відгодували. Через два місяці приходять в палату: «Де-то у нас тут дистрофіки лежали»? А Сенкевич каже: «Та ні, тут, крім здобних булочок, нікого немає». І мене потім призначили палатної сестри. Спочатку я трохи працювала санітаркою. Потім організували курси медичних сестер, на які я стала ходити. Тоді я була в званні солдата.

Потім мене взяли в операційну. Старша операційна сестра Буся Теліна була. Вона і каже: я хочу тебе навчити. І всю війну я пропрацювала потім операційною сестрою в цьому госпіталі. Ось так почалася моя військова служба.

75 років тому радянські війська повністю зняли тривала майже два з половиною роки блокаду Ленінграда. За цю перемогу Радянський Союз…

— Як склалася доля ваших рідних?

— Я з госпіталю відпросилася відвідати маму. А звідти поїзди ходили один раз на добу. Я звідти приїхала у Ломоносов. Мама лежить — вона вже була ніяка. І три сестри мої, Клава, Шура, Ірина. Мама сказала мені: «Не кидай дівчаток. Не виходь рано заміж і не обрізай коси». А мені вісім годин треба було повертатися назад в госпіталь в Леб’яже. Потяги не ходили. І я пішла пішки. А мама залишилася.

Я пішла, а через годину вона померла. Приходжу на заставу перед Лебединим, там служив мій брат, і кажу: «Викличте мені Водовозова Миколи…» Моє прізвище тоді була не Романенко, Водовозова. Йде начальник застави — він знав нас, приходив, коли мама з татом були живі. Він каже: «Зоя, вони три доби тому повинні були повернутися з розвідки, але їх немає. Не знаємо, де вони». І тоді він довіз мене на машині до госпіталю. Залишалося чотири кілометри. А 22 кілометри я пройшла пішки. Виявилося, що через годину повернувся брат з полоненим генералом. Вони ховалися в землянках, щоб їх там німці не виявили. І їх тоді всіх нагородили. А у мене лікар, Тетяна Михайлівна, хірург, запитує: «Зоя, як там»? Я їй розповіла. Вона каже: «Я завтра поговорю з начальником госпіталю, може бути, ми зберемо які-небудь продукти і відправимо мамі». А мама моя вже померла…

— А що було з братом, з сестрами?

— Брат служив. У прикордонних військах. В розвідку ходив. Полонених, приводили. Ось як генерала тоді. Він потім служив у Хрущова, всю війну. Після війни в Києві був, а після Києва — в Москві.

— А як сестри?

— Я спочатку вдома була, за ними доглядала. А потім віддала їх в дитбудинок. Звідти їх відправляли на катерах… в Семеново, Горьковская область. І між Петергофом і Мартышкиным їх катери розбомбили. І діти почали тонути. Моряки якимось чином їх рятували. Потім мені написали, що молодша з моїх сестер потонула нібито. Але виявилося, що її виловили і на інший якийсь катер посадовили. Їх потім привезли в Горьківську область. А мої лікарі якимось чином пайок збирали і відсилали в дитячий будинок. Я цього не знала. Потім мені написали звідти: «Спасибі, Зоя, ось так і так». Лікарі, які в шпиталі працювали, навіть під час війни в дитячий будинок посилали пайок.

— Це всім дітям в дитячому будинку?

— Так. Усім дітям, не тільки моїм. Просто посилали туди пайок.

— Чому, по-вашому, люди вели себе так, не здали Ленінград?

— Тому що це наша Батьківщина. Як могли люди здати Ленінград? Стільки було патріотів. Лежить у госпіталі поранений, і мало його підлікували, а він вже каже: випишіть мене, мої друзі воюють там, гинуть, а я тут лежу. Я хочу воювати за Батьківщину, за Сталіна, за Росію, за Радянський Союз. Ось такі були.