8 березня було оголошено вихідним днем в 1965 році. СРСР відзначив 20-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні указом, який, зокрема, присвятив цей свято героїзму і самовідданості жінок на фронті Другої світової і в тилу. Ким були ці жінки, і що становило їх життя в ті трагічні чотири роки — у статті проекту RT #СтраницыПобеды.
У різні роки Великої Вітчизняної війни в лавах Червоної армії боролися, за різними оцінками, від 490 тис. до 1 млн жінок. Серед них були і спочатку військовозобов’язані (медики, службовці цивільної авіації та інші), і ті, кого мобілізували після величезних втрат 1941-1942 років.
Хоча жінки зустрічалися і у військах інших країн, тільки в СРСР вони брали участь у бойових діях на масовій основі: пікірували на бомбардувальниках, водили танки, створювали вогняну завісу в ППО, ходили в розвідку, були моряками і снайперами. 80 тис. з них стали офіцерами. Близько 100 жінок отримали звання Героя Радянського Союзу, більшість посмертно.
#Правда45 “Три льотчиці представлені до високого звання Героя Радянського Союзу посмертно” pic.twitter.com/HmWCuqgi83
— Радінформбюро (@InformBuro_1945) February 26, 2020
Коли почалася війна, мало не кожна друга добровольча заявка була подана жінкою. Але масовий призов розпочався тільки навесні 1942 року. Початковою метою добровільної мобілізації було замінити чоловіків на тих місцях, де їх можна замінити (наприклад, зв’язківці, механіки, водії), щоб ті, в свою чергу, змогли вирушити на полі бою.
До жінок, за словами автора низки книг, доктора історичних наук Ніни Петрової, пред’являлися більш суворі вимоги: здоров’я, вік, відсутність дітей, членство в комсомолі, освіта не нижче п’яти класів. Михайло Калінін, голова президії Верховної ради СРСР, писав: «Чоловіків не вибирали, закидали невід і мобілізовували всіх, всіх забирали… Я думаю, що краща частина нашої жіночої молоді пішла на фронт».
З’явилися унікальні бойові формування: жіноча добровольча стрілецька бригада, жіноча рота моряків і багато інших. У їх числі знаменитий 46-й гвардійський нічний бомбардувальний полк, створений легендарної Мариною Раскової, у якому всі посади: від механіків і техніків до штурманів і пілотів — були зайняті жінками.
Німці прозвали 46-й гвардійський «нічними відьмами»: всі бойові вильоти проводились після заходу, і для подальшої маскування заходять на мета пілоти вимикали мотори своїх По-2. Шум планує біплана асоціювався з «шурхотом відьминої мітли».
При цьому По-2, пилотировавшийся і в інших частинах, був класичним кукурудзником, в який не завжди містився парашут, і багато пілоти, потрапивши під вогонь противника, згорали в ньому живцем.
Катерина Дмитрієва, внучка пілота Катерини Федотової з 125-го гвардійського бомбардувального, теж створеного Раскової, розповіла проектом #СтраницыПобеды, що, щоб потрапити в полк, дівчатам треба було мати 1 тис. годин нальоту. Одного разу Федотової довелося саджати літак, у якого відмовив двигун і була скинута бомба. Про те, як пройшла ця посадка, ви можете послухати в нашому подкасті.
Під час війни була створена Центральна жіноча школа снайперської підготовки, яка провела сім випусків, підготувала 1061 снайпера і 407 інструкторів снайперської справи. Багато жінок, втім, навчилися снайперському справі прямо на фронті, як Людмила Павличенко, яка стала легендою ще за життя: вважається, що вона знищила понад 300 бійців противника.
#КрЗвезда45 За останні десять днів відважні радянські дівчата винищили понад 80 гітлерівців і знищили кулеметну точку ворога. pic.twitter.com/reJtyvVsqp
— Радінформбюро (@InformBuro_1945) March 6, 2020
Шлях снайпера часто був короткий. Олена Саєнко закінчила школу снайперів в червні 1943 року, а загинула у жовтні того ж року, встигнувши за цей час довести свій особистий снайперський рахунок до 48. Їй було 19 років.
Зазвичай натхненна та енергійна, в одному листі до матері вона все-таки проговорилася: «Я зараз спала, але, прокинувшись, я дізнаюся, що я уві сні так плакала, що от протягом усього листи досі болить груди, але ти не подумай, що я наяву насправді плачу. Ні, іноді таке моральний стан людини буває, що чорт знає куди й подівся б».
Бути на фронті означало не тільки брати участь у бойових діях. Війська зв’язку, побутові загони, водії та медичні працівники ризикували не менше. Ті ж госпіталі представляли собою регулярні мішені для військ супротивника, навіть якщо шпиталь знаходився за лінією дотику. Збереглося таке лист, написаний в 1945 році медсестрою своїй сестрі Тетяні:
«Снаряд влучив прямо в польовий госпіталь-намет. Хірурга і пораненого солдата вбило відразу. Мене з пораненням в живіт і без ноги підібрали санітари. Зараз готують до операції. Не знаю, чи виживу. Ти не плач про мене, я щаслива, що як хірургічна сестра врятувала від смерті багато бійців. Вітаю тебе з перемогою, тепер вже зовсім швидкої. Може, мій лист отримаєш в день Перемоги. Прощавай, рідна! Більше писати не можу, страшна біль. Прощай. Твоя Нюра».
Всього по лінії Червоного Хреста, як пише Ніна Петрова, на санітарну службу Червоної армії прийшли 300 тис. медичних сестер, 300 тис. санітарок, понад 500 тис. сандружинниц місцевої протиповітряної оборони. До 41% всіх лікарів на фронті становили жінки.
Складно висвітлити всі сторони, в яких жінки проявили себе на фронті, у тому числі в партизанських і підпільних загонах, що діяли на окупованих територіях. Не можна забувати і про тих, кого забрали на примусові роботи в Німеччину та інші країни.
Але також важливо пам’ятати, що вдома, в тилу, жінки замінили пішли на фронт чоловіків на складних і важких роботах: виготовлення боєприпасів, лісоповал, навіть видобуток вугілля і багато що інше. В сільському господарстві практично працювали одні тільки жінки. Доводилося виживати в умовах нескінченного дефіциту, інфляції, найчастіше ручної праці: «Все для фронту!»
Ніна Петрова зазначає, що більш-менш повне визнання подвигу тилу відбулося не раніше 1965 року: «Готувалися урочисто відзначати 20-річчя Перемоги, і Леонід Брежнєв зробив урочистий доповідь. У ньому він сказав, що якщо на одну шальку терезів покласти подвиг чоловіків на війні, а на іншу — працю жінок на фронті і в тилу, то ці чаші врівноважилися б. Це була висока оцінка. Всі ЗМІ надихнулися, почали відшукувати забуті героїнь, запрошувати виступати, той рік став переломним».
І все ж жінки, де б вони не знаходилися і яку б важку роботу не виконували, завжди думали в першу чергу про своїх улюблених: чекали додому і ненавиділи війну.
View this post on Instagram
Приєднуйтесь до #СтраницамПобеды в Facebook, YouTube, Instagram, у «ВКонтакте» і слідкуйте за погодинною хронікою останніх місяців війни в Twitter. Також ви можете написати лист ветеранам у проекті #ПочтаПобеды.
Thanks!
Our editors are notified.