Евакуація сербів під час спецоперації хорватів “Буря”
Розпад Югославії виявилося кривавим. У серії публікацій про світових міжнаціональних конфліктах Факти ICTV вже писали про Боснії і Герцеговині та Дейтонської угоди, а також про Косово. Сьогодні заключна стаття з Югославії – про сепаратизм в Хорватії.
Записано зі слів Максима Кам’янецького, доцента Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т. Шевченка, експерта по військових конфліктів на Балканах.
Війна в Сирії: кого бомбить Росія і нова Османська імперія Ердогана
Розпад Югославії і Дейтонські угоди: примус до миру, або Бомба уповільненої дії
Війна у Нагірному Карабасі: несподівана ескалація не на користь Росії і Туреччини
Війна Ефіопії та Еритреї: перша російсько-українська
Війна і незалежність Косово: розвінчані міфи, якими прикривалася Путін
Максим Кам’янецький в Загребі на тлі резиденції президента Хорватії.
Що пішло не так
На тлі економічних і соціальних проблем у Югославії почали відновлюватися т. н. “національні ідеології”, які виступили замінником громадянського суспільства в окремих республіках. Особливо помітним національний стрижень виявився складовою ідеології впливової частини сербського керівництва, зокрема Слободана Мілошевича. Саме ця частина – тодішні ще комуністи – взяли на озброєння войовничий націоналізм і, доповнивши його популізмом, застосували, як цементуючий свідомість сербів по всій Югославії фактор своєї політики.
Знадобилися тези про “історичну роль”, “героїчне минуле”, “антифашизм”, “об’єднавчою силою всієї федерації”, “православ’ї, яке об’єднує з російськими братами”. Помітною була і концепція “ворожої змови Заходу”.
Такі тези у програмах центральних телеканалів, радіо та друкованих ЗМІ з Белграда, полилися у вуха і голови сербів по всій Югославії. У відповідь в республіках почався процес розвитку національної самосвідомості.
У другій половині 80-х рр. були перші зіткнення на національному грунті між сербами і хорватами – між футбольними фанатами.
Конфлікт у Хорватії розпочався на етапі розпаду Югославії – 1989-1990 рр.., коли в країні стала набирати популярність партія Хорватське демократичне співтовариство (ХДС). Її націоналістична риторика викликала обурення серед приблизно 12-14% сербського населення, що компактно проживає в Хорватії на кордонах з Боснією і Герцеговиною та Сербією.
Після того, як у 1990 році пройшли перші багатопартійні вибори і ХДС отримало провідні позиції в парламенті, серби почали виступати проти дій керівників ХДС.
30 травня 1990 р. на першому засіданні нового складу Сабора (парламенту) Хорватії Ф. Туджман, лідер партії, що перемогла на виборах, був обраний головою президії Республіки Хорватія.
На засіданні Сабора Хорватії, яке відбулося 25-26 липня 1990 року, були прийняті важливі поправки до республіканської конституції. З її назви було вилучено назва “соціалістична”, а п’ятикутна червона зірка на прапорі замінена на національний історичний герб. Посаду голови президії республіки реформована на пост президента, яку автоматично зайняв Ф. Туджман, голова Виконавчого віча Сабора став головою уряду, а республіканські комітети та їх голови перетворилися в міністерства і міністрів.
Прийняття таких змін до конституції призвело до загострення міжнаціональних відносин. Сербським населенням, які компактно проживають у Хорватії переважно вздовж кордонів з Боснією і Герцеговиною та Сербією, 10 громадах, де серби мали більшість, був проведений місцевий референдум з приводу їх автономії. Сербські райони в Хорватії проголосили утворення т. н. САО – Сербської автономної області зі столицею в р. Кнін.
Автономія, а потім незалежність сербів
Сербська сторона, пояснюючи своє небажання існувати в одній державі разом з хорватами, посилалася на арешти активістів організованого в 1989 р. культурного товариства “Зора”, спроби негайного введення хорватської державної символіки, діловодства на хорватській мові.
22 грудня 1990 Сабор Хорватії оголосив про прийняття нової конституції республіки. Серби не погодилися зі статусом національної меншини в межах Хорватії і з прагненням нового керівництва республіки до виходу Хорватії зі складу Югославії.
Спочатку сербське опір політиці нової хорватської влади було відносно мирним. З літа 1990 воно виглядало т. н. “балван-революцією” або “революцією надовби”, коли місцеві жителі блокували дороги, що ведуть в глиб їх території і не пускали туди хорватську поліцію і державних службовців.
Але 29 березня 1991 року на території національного парку Плітвіцькі озера (на фото знизу) відбулося скоординований напад місцевих сербів на колону поліції із застосуванням стрілецької зброї і гранатометів.
Події 29-31 березня 1991 в історії Хорватії отримали назву “Кривавої Великодня” і стали відправною точкою не лише війни в Хорватії, але і в історії Європи. Вони сценарно практично повністю повторилися 13 квітня 2014 під Слов’янському з спецпродразделением “Альфа” і для України стали тим же, що і для Хорватії події на Плітвіцьких озерах. У Хорватії фактично почався збройний конфлікт – перший великий конфлікт кінця ХХ ст. на Балканах.
1 квітня 1991 в Книне було проголошено створення незалежної від Хорватії Республіки Сербска Країна (РСК).
19 травня цього ж року в Хорватії відбувся референдум, на якому населення республіки, в основному хорватське, 95% голосів підтвердило бажання вийти зі складу Югославії. РСК бойкотувала референдум. Офіційні дані про підсумки референдуму були вперше оголошені в ході візиту Ф. Туджмана у Київ 20-21 травня 1991 року. Я особисто був свідком шаленого емоційного піднесення, якому піддався Ф. Туджман, отримавши ці дані.
Серби в Книне утворили конституційне збори, що 19 грудня 1991 року, прийняв конституцію РСК. За пізнішими даними (у 1993 р.), населення РСК становила 430 тис., з яких 91% становили серби, 7% – хорвати, 2% – представники інших націй. Площа, яку займала РСК, становила близько 20% території Хорватії. Цікаві відомості представлені у збройних силах РСК. Якщо істиною є кількість особового складу – близько 50 тис. чол., це означало, що в армії РСК перебувало 11,5% всього населення – тобто, кожен дев’ятий житель.
Республіка Сербска Країна на карті тих часів.
Паралелі з Україною
Але наскільки можна порівнювати початкові умови в яких була Хорватія і зараз Україна?
Подібності:
1. Пропаганда і маніпуляції історичними і політичними тезами;
2. Мовне питання. У Хорватії серби протиставлялися впровадження хорватської мови державною. Хоча мовні відмінності у них значно менше, ніж у нас;
3. Збройний характер протистояння між центральною владою і місцевими елітами;
4. Формування квазідержавних утворень на територіях під контролем сепаратистів;
5. Відсутність надійних зовнішніх союзників, які підтримують беззастережно. Міжнародні зусилля спрямовані не на вирішення проблеми, а на її консервацію шляхом усунення військових небезпек.
Відмінності:
1. У Хорватії протистояння засноване на національно-конфесійному ґрунті. В Україні – на те, хто яке телебачення більше дивиться;
2. У Хорватії серед причин сепаратизму не було олігархічної складової;
3. Сепаратизм виник у період розпаду Югославії і формування незалежних країн, на тлі загальних для всієї Югославії невирішених проблем, коли у жодної зі сторін не було досвіду створення держави. В Україні сепаратизм став наслідком системних помилок державної влади в регіональній політиці, які накопичувалися протягом більше 20 років, мовної, інформаційної та освітньої сферах насамперед.
4. Більшість районів, в яких виникла сепаратизм в Хорватії, не межує з Сербією (натхненником проблем), а з Боснією.
5. Міжнародне миротворчість в Хорватії не блокувалося потужним тиском з боку замішаного в конфлікті постійного члена Ради Безпеки ООН. А міжнародна підтримка не гальмувалася через корупцію і небезпеки активного втручання збройних сил наддержави на стороні учасника конфлікту.
Хорватія і р. Кнін на карті (вказаний червоним “маяком”).
Війна і мирний план
Військові стики відбувалися перманентно протягом 1991-1992 рр. Особливо відомі події навколо Вуковара – це хорватська Сталінград. Використовувалося важку зброю, версія Граду, яка була в розпорядженні армії РСК. У 1994 році було підтягнуто важке озброєння, щоб обстріляти околиці Загреба.
“Гаряча” фаза конфлікту тривала в 1991-1993 рр. А далі військові дії затихли зразок сьогоднішньої ситуації в Україні. Серби організували державність з усіма атрибутами – своя поліція, адміністрація. Столиця була в місті Кнін (до речі, в колишній Югославії це місто був побратимом Запоріжжя). По телевізору співали пісні, що “Сербська Країна – це горіх, про який хорвати поламають зуби, але ніколи не здолають”…
Хорватія готувала своє військо, проводячи локальні підготовчі операції проти сил Республіки Сербска Країна.
Були мирні плани, які пропонували міжнародне співтовариство, починаючи з 1991 року. Європейці та американці вважали, що Югославії краще жити разом, оскільки не розуміли, що собою буде представляти окремі республіки. Це схоже на їхню позицію щодо України. Думаю, це універсальна політика будь-яких міжнародних спільнот.
Європейці і американці на рубежі 1989-1990 рр. пропонували Югославії навіть трансформуватися з федерації в конфедерацію. Принаймні для того, щоб зовнішня політика і збройні сили перебували в одних руках.
Безпосередньо Хорватії стосувалися два плану, які створені в ООН – план С. Венса (1992 р.) і план Т. Столтенберга (1995 р.). План С. Венса був прийнятий на початку 1992 року і він регулював відносини між Югославією та Хорватією. Передбачав створення в Хорватії трьох UNPA (United Nations Protected Areas) зон у Східній Славонії, Західній Славонії, Країні (Резолюція РБ ООН 762 (1992)). Організовано перебування військ ООН зі штабом в р. Банья Лука (Боснія і Герцеговина), по одному представництву в Белграді і в Загребі. Миротворчі сили ООН складалися з 10 піхотних батальйонів, 100 військових спостерігачів, 500 поліцейських наглядачів (CIVPOL). Разом близько 10 тис. чол.
Напруженість боїв в Хорватії протягом весни 1992 року поступово зменшувалася, а на початку березня, після референдуму про незалежність Боснії і Герцеговини, коли мусульманська і хорватська громади цієї республіки висловилися за її незалежність стало очевидним, що тут може відновитися озброєний сценарій міжетнічного протистояння.
Роль Росії в той момент не була вагомою. Країна ще не була путінської. Вона інертно ставилася до міжнародних загострень до початку 2000-х. Тому коли в Хорватії йшла війна, Кремль був не першим гравцем, хоча його представники входили до складу міжнародних переговірників. Б. Єльцин в 1991 році. пропонував Москву місцем проведення переговорів про майбутнє Югославії, хоча проти таких переговорів виступив Ф. Туджман.
Зрештою, варіанти мирних угод залишилися варіантами. У 1995 році в Женеві відбулися переговори хорватів з представниками Сербської Країни. Хорвати відправили делегацію т. н. внутрішніх яструбів. Вони виставили неприйнятні для сербів вимоги. Наприклад, ліквідувати всі парамілітарні освіти, притягнення до відповідальності всіх, хто брав участь у збройному протистоянні. На цьому переговори закінчилися. А через кілька днів почався наступ хорватів…
Майже Київ – містечко Кийово в колишній РСК (1997 р.)
84 години “Бурі”
Міжнародні зусилля не вирішувала головної проблеми для Хорватії – відновлення державного суверенітету над усією територією. Вони були спрямовані на зниження гостроти конфліктного протистояння, припинення вогню, демілітаризації тощо. Але країні цього було явно недостатньо. Життя в Хорватії з 1991 р. була підпорядкована проблем військового протистояння проти збройних сил країнських сербів і, власне, Сербії. Збройні сили Республіки Хорватія стали відігравати значну і зростаючу роль у політиці країни. Велася робота з озброєння хорватської армії сучасним, насамперед ракетними і артилерійськими системами та засобами радіоелектронної боротьби. Показовим при цьому є парад хорватських збройних сил з нагоди Дня державності 30 травня ключового в нашій розмові – 1995 р., на якому глядачам була продемонстрована сучасна техніка, навіть елементи зенітно-ракетного комплексу С300В.
Навесні 1995 Хорватія заявила про небажання продовжувати мандат миротворчих сил ООН на своїй території. Офіційний Загреб вже давно висловлював невдоволення неефективністю сил UNPROFOR в демілітаризації UNPA зон, нелегальною торгівлею з сербами, яку вели солдати і співробітники ООН, іншими негативними явищами.
Одразу після такого рішення Хорватії, на міжнародній арені вона піддалася тиску з усіх боків, але Рада Безпеки ООН після консультацій вирішив піти на поступки Хорватії шляхом прийняття нового плану – т. зв. плану Т. Столтенберга. Розробка цього плану пов’язана з положеннями резолюції РБ ООН 981 (березень 1995), де викладені деталі мандата сил United Nations Confidence Restoration Operation in Croatia (UNCRO), які повинні були прийти на зміну силам UNPROFOR в Хорватії. Т. Столтенберг запропонував план, який охоплював питання відносин уряду Республіки Хорватія з хорватськими сербами. Він передбачав включення до складу сил UNCRO цивільного персоналу. У травні 1995 р. було заявлено про скорочення особового складу миротворчих сил, активізацію їх участі в переговорному процесі на місцевому рівні та про зміну назви цих сил – замість UNPROFOR і, як здається, на пропозицію Хорватії, вони стали називатися UNCRO.
Але ще протягом першої половини 90-х рр. Хорватія замислювалася над власними можливостями вирішення проблеми окупованих територій. Шляхів у цьому напрямку у країни було тільки два – дипломатичний і військовий в комплексі.
Військовий стосувався оснащення і підготовки своєї армії до активних дій. Ще на початку 90-х хорватські війська кілька разів вдавалися до обмеженим тактичним військовим операціям: у січні 1993 у Масленицкого моста (операція “Масляна”) і в травні 1995 в Західній Славонії у р. Пакрац (операція “Набат”) вони повернули невеликі території Республіки Сербської Країни до складу Республіки Хорватія. Зокрема, першою операцією було розблоковано важливий маршрут, який поєднував континентальну і приморську Хорватію. Можна вважати, що такими акціями ставилися цілі бойового навчання підрозділів і вивчення військово-політичної реакції трьох сторін: країнських сербів, власне Сербії і світового співтовариства. Цікаво, що якщо під час операції “Масляна” керівництво Югославії заявило, що в разі необхідності надасть сербів у Хорватії пряму військову допомогу, то хорватську операцію “Набат” (травень 1995) офіційний Белград майже не помітив.
Дипломатичний шлях включав зовнішньополітичні кроки на підтримку власних силових дій. Безпосередньо перед операцією “Буря”, 22 липня 1995 між керівництвами РХ та Боснії і Герцеговини була укладена т. н. Сплитская декларація, за якою боснійська сторона давала згоду на вступ і перебування на її території контингенту регулярних військ Хорватії. В цілях вдосконалення координації спільних військових операцій і на основі положень Сплитских декларацій, в кінці липня 1995 була проведена операція “Літо 95”, в якій взяли участь підрозділи хорватської армії, Хорватського віче оборони (Боснія і Герцеговина) і військ боснійських мусульман. В результаті цієї операції підрозділу сербські сили витіснили з боснійських міст Босанско Грахова і Гламоч. Таким чином, були створені умови для настання (в рамках “Бурі”) на Кнін з чотирьох сторін.
3 серпня 1995 року в Женеві почалися переговори між делегацією Республіки Хорватія, РСК і Республікою Сербія про мирне вирішення проблеми співіснування між націями в Хорватії та Боснії і Герцеговині. На цю зустріч покладалися надії на остаточне вирішення проблеми мирного реінтеграції території РСК до складу РГ. Про сам хід переговорів немає ніякої інформації, але близько полудня стало відомо про повний провал переговорів і обидві сторони повернулися додому. Слід зазначити, що з хорватської сторони делегацію складали “жорсткі радикали” – керівник Івіч Пашалич, члени – генерали Петар Стіпетіч, Весна Шкаров-Ожболт і начальник служби захисту конституційного ладу (держбезпека) Смелян Релич. Саме В. Пашалич після повернення з Женеви в Загреб заявив, що “конкретні хорватські пропозиції не були почуті і треба констатувати, що Хорватія більше не може терпіти окупацію своєї території”. Було також заявлено, що Хорватія повинна підтримати боснійських мусульман і хорватів, щоб не допустити нових жертв в Боснії. Підтвердженням цього повинні були служити повідомлення про концентрацію частин армії РСК із зазначенням їх номерів і кількості особового складу. Останньою інформацією хорватських ЗМІ перед Бурею” була звістка про те, що райони у Дубровника обстріляні сербської артилерією, в результаті чого три людини загинули та три тяжко поранені.
Таким чином, Хорватія отримала всі передумови для військового шляхи вирішення проблеми Сербської Країни – серби (при нез’ясованих обставинах) відмовилися від мирної реінтеграції, вони продовжували обстрілювати хорватську територію і нібито концентрували свої підрозділи на кордонах РСК. На міжнародній арені Хорватія підкреслювала жах власного становища і нездатність міжнародного співтовариства вплинути на сербів для мирної реінтеграції їх територій.
4 серпня 1995 о 5.00 ранку Хорватія розпочала бойові дії по всьому 700-кілометровому фронту з Республікою Сербска Країна. За повідомленням представників Генштабу хорватів територія РСК була атакована з 17 оперативних напрямків і відразу прорвана в 30 місцях. Вже на початку настання хорватські війська заглибилися на територію противника на 5-15 км. З метою розчленування і оточення як можна великих сил сербів, хорвати зосередили головні удари з чотирьох сторін у напрямку Кнін.
За офіційними хорватськими даними в операції “Буря” з хорватської сторони брало участь більше 150 тис. військовослужбовців, у наступі на Кнін їм допомагали близько 50 тис. військовослужбовців Хорватського віче оборони (військові формування боснійських хорватів), а кількість військ противника оцінювалася в 40-45 тис. осіб.
Значний внесок у визначення напрямків ударів і цілей для хорватської важкої і реактивної артилерії зробило підрозділ дистанційно пілотованих літальних апаратів (ДПЛА), робота над створенням якого тривала з 1993 р. З використанням ізраїльського досвіду. Використовуючи дані аерофото-, радіорозвідки та агентурні дані, хорватська важка і реактивна артилерії придушили вогнем позиції артилерії військ РСК і забезпечили просування своїх військ. Крім цього, загони хорватських підрозділів спеціального призначення МО і МВС висадилися в тилу противника з метою знищення командних пунктів, систем управління військами і найбільших радиоретрансляторов. Вже протягом перших діб операції виявилося, що війська РСК втратили чітке централізоване управління, а особовий склад був деморалізований.
Військові формування Сербської Країни на хорватське наступ відповіли епізодичними обстрілом р. Karlovac, Шибеник, Осієк. Хорватські війська оточили столицю РСК р. Кнін і в ніч на 6 серпня зайняли його. В ході операції “Буря” хорватські урядові війська зайняли всю територію РСК, вийшовши на адміністративні кордони Хорватії, які вона мала в межах Югославії.
Виняток становила частину Східної Славонії вздовж Дунаю з р. Вуковар, яка безпосередньо межує з Сербією, і на яку хорватські війська не нападали, враховуючи реальну можливість військового втручання Сербії. Разом з тим, проблема цієї території Хорватія постійно позиціонувала, як пріоритетну для себе, тому що це вихід країни до судноплавній частині Дунаю. Хорватське керівництво вважало, що ця проблема буде вирішена, коли Сербія офіційно визнає Хорватію в її межах.
Таким чином, протягом операції, яка тривала 84 години, хорватські війська встановили контроль над територією в 11 тис. км. Втрати своєї армії хорватська сторона оцінила в 118 загиблих і 620 поранених. Загинув один данський військовослужбовець і були поранені три польських військовослужбовців сил UNCRO.
Однією з головних складових операції “Буря” була інформаційна кампанія. Найважливішим її моментом стало звернення президента Ф. Туджмана до сербів, оголошене вранці 4 серпня 1995. Позначивши у своєму зверненні всі злочини сербських повстанців і їх керівників, Ф. Туджман, закликав “хорватських громадян сербського походження”, примусово чи добровільно мобілізованих, скласти зброю і здатися іншим військам. Сербське населення в більшості своїй не сприйняло закликів хорватського президента і зібравшись в багатотисячні колони вирушило в напрямку сербських анклавів у Боснії.
В рамках “Бурі”, крім операції на хорватській території, хорватські війська у взаємодії з підрозділами 5 корпусу мусульманської армії розбили сербське оточення навколо боснійського міста бихач саме, знявши таким чином небезпека на стратегічно важливому для себе напрямку. Внаслідок “Бурі” і спираючись на Сплитскую декларацію, хорватські війська отримали можливість спільного з мусульманами наступу на сербські позиції в Боснії. Об’єднаними зусиллями мусульмансько-хорватських військ у серпні 1995 був майже перерізаний т. н. Посавинский коридор – вузька смуга контрольованої сербами території проходить уздовж р. Сави на півночі Боснії, яка пов’язувала східні сербські анклави з західними. Ряд військових поразок змушує боснійських сербів уповноважити 29 серпня 1995 президента Сербії С. Мілошевича представляти їх інтереси на переговорах на міжнародній арені…
Гімн Хорватії українською мовою.
Здача героїв
Події в Хорватії 1991-1995 рр. стали називати Вітчизняною війною.
Під час фінального настання серби дійсно боялися, що їх уб’ють. Втеча великої кількості сербського населення з районів постійного проживання в Хорватії стала однією з найважливіших причин міжнародної ізоляції Хорватії до 1999 року (смерті президента країни Франьо Туджмана).
Міжнародний суд по колишній Югославії в Гаазі навіть відкрив справи проти хорватів. Близько сотні військових були притягнуті до відповідальності. Гаазький суд засуджував командирів, які давали накази обстрілювати житлові райони. Гаага вимагала карти артилерійських стрільб. Оскільки в 2003 році Хорватія вирішила євроінтегруватися, вона була змушена видавати своїх громадян. Це ще одна з внутрішніх проблем. Далеко не всі ветерани сприймають таку політику щодо Гааги.
До речі, якщо Україна опиниться в кроці від вступу в ЄС, нам теж доведеться пройти цей шлях. На вимогу Гааги Київ буде змушений видати навіть тих, кого ми вважаємо героями, звичайно, якщо буде така необхідність.
Генерал Готовіна – герой Хорватії. У рідному місті в кожному барі – його портрет (це такий місцевий спосіб вшанувати). Делегації ветеранів пішки йшли з Хорватії до Гааги для того, щоб підтримати його в суді. Не допомогло – у 2011 р. він був засуджений до 24 років ув’язнення.
Сьогодні проблема сепаратизму в Хорватії відсутня. Абсолютно нормальні відносини між сербською меншиною і хорватами.
У Хорватії і України була спільна проблема – корупція. Вони з нею боролися системно. Не було ніяких винятків. Колишній прем’єр-міністр Іво Санадер досі у в’язниці. У грудні 2010 р. він був заарештований в австрійському Зальцбурзі і виданий Хорватії. Суд у 2012 р. засудив його на 10 років позбавлення волі за корупцію.
Ускок, як наше НАБУ – одне з найпопулярніших управлінь у жителів країни. Антикорупціонери навіть мера Загреба заарештовували.
Ускок почав працювати в 2001 р. Але особливо активно запрацював з середини 2000-х.
Шлях Хорватії в ЄС тривав 10 років – з 2003 по 2013. Зауважу, ця країна раз в 10 менше України. Весь шлях був складним. Наприклад, Словенія, раніше братська країна, створила великі проблеми – виступила з вимогами корекції території. Словенія накладала вето на рішення про вступ Хорватії в ЄС!..
Конфлікт у Хорватії схожий на український тим, що як у нас, так і у них, сусідня держава навіяло місцевим жителям, що ситуація в країні – помилкова, з нею треба боротися. Плюс момент інтернаціоналізації конфлікту. Міжнародні сили втрутилися в цілях преодаления конфлікту, як їм здавалося потрібно це зробити. Правда, Хорватія сама розібралася.
Серед всіх прикладів військових конфліктів у Югославії, Хорватії поки найбільш потужні позиції. Так, хорватів змусили здати своїх героїв в міжнародні суди. Але це не суди окупанта…
Тому відповідаючи на питання з перших рядків матеріалу можна стверджувати – хорватський досвід ми можемо переглянути, прийняти до уваги, але використовувати не зможемо. Втім, як і чий-небудь інший. Це досвід Хорватії, який може надихнути нас. Але ми повинні працювати над власним способом вирішення наших проблем. І цей наш образ ніхто крім нас не втілить в реальність.
Війна в Сирії: кого бомбить Росія і нова Османська імперія Ердогана
Розпад Югославії і Дейтонські угоди: примус до миру, або Бомба уповільненої дії
Війна у Нагірному Карабасі: несподівана ескалація не на користь Росії і Туреччини
Війна Ефіопії та Еритреї: перша російсько-українська
Війна і незалежність Косово: розвінчані міфи, якими прикривалася Путін
Спілкувався Ростислав Буняк.
Источник: ictv.ua
Thanks!
Our editors are notified.