Нинішній рік має завершитися небувалою подією: вперше в історії лідером за кількістю космічних запусків стане не Росія і навіть не США, а Китай. Кілька років тому таке і уявити було складно, але ось пройшов 2018-й — КНР планувала завершити його на цифру в 35 стартів. А адже ще в 2000 році їх було всього п’ять. Як же вдався Піднебесній цей вражаючий космічний ривок і що китайці шукають там, у холодній глибині?
Нинішній рік має завершитися небувалою подією: вперше в історії лідером за кількістю космічних запусків стане не Росія і навіть не США, а Китай. Кілька років тому таке і уявити було складно, але ось пройшов 2018-й — КНР планувала завершити його на цифру в 35 стартів. А адже ще в 2000 році їх було всього п’ять. Як же вдався Піднебесній цей вражаючий космічний ривок і що китайці шукають там, у холодній глибині?
Михайло Котов
Прийнято вважати, що на космічній гонці Китай приєднався з великим запізненням. Але це не так: національна космічна програма стартувала лише на кілька років пізніше лідерів. Китай досяг навколоземній орбіти ще в 1970 році, однак роботи в цьому напрямку почалися на 15 років раніше, не без допомоги фахівців з СРСР. Під час Корейської війни американці серйозно загрожували Китаю ядерним ударом. Сам Великий керманич доклав величезні зусилля до того, щоб у його країни якомога швидше з’явилося таке зброю і ніхто не міг би надалі безкарно лякати комуністичну республіку.
Для цього 8 жовтня 1956 року була заснована 5-я Академія міністерства оборони, яка проводила розробки, пов’язані з ракетної тематикою, — і саме цю дату в КНР вважають початком своєї космічної програми. Вже в 1958 році китайські фахівці створили свою першу експериментальну ракету, а через два роки з побудованого в пустелях Внутрішньої Монголії космодрому Цзюцюань стартувала повноцінна балістична ракета «Дунфен-1» («Східний вітер»). Звісно, ця робота спиралася на технології, отримані від СРСР, і ракета вийшла майже повною копією радянської Р-2 — але ж і вона, в свою чергу, запозичила багато від німецької «Фау-2»…
Радянські фахівці могли б ще багато чого розповісти Китаю про ракетобудуванні, але трапився тоді криза у відносинах наших країн залишив Піднебесну з цим завданням один на один. Тим не менш секретні документи схильні «витікати», і наступна модель «Дунфен-2» вийшла ну дуже схожою на радянську Р-5. Лише потім китайське ракетобудування початок дійсно самостійний розвиток. Космічною державою країна стала 24 квітня 1970 року, за допомогою ракети «Чанчжен-1» (CZ-1) успішно доставив на орбіту свій перший супутник.
Алеющий схід
Як і наш «Супутник-1», «Дунфан Хун — 1» («Алеет схід») не ніс ніякої корисної навантаження і лише транслював на Землю мелодію однойменної пісні. Тим не менше в загальному заліку Китай став п’ятою країною, яка запустила в космос супутник, прикро пропустивши на четверте місце Японію: розробникам з Піднебесної не вистачило всього декількох тижнів, щоб обійти своїх одвічних суперників. Але поразка було неприємним, і наступні етапи розвитку китайської космічної програми просувалися поганенько: не маючи чіткої мети, розробники, здавалося б, продовжували вдосконалювати носії, запускати апарати, але потроху, один-два на рік. Не можна сказати, що програма не працювала, просто розвиток йшов без поспіху, в зручному Китаю того часу темпі.
По-справжньому серйозна подія відбулася лише в 1990 році, коли відбувся перший комерційний запуск, і ракета CZ-3 доставила на орбіту супутник AsiaSat-1. Всупереч поширеній думці, апарат був створений не Китаєм, а американською компанією Hughes і спочатку називався Westar 6. На старті просто вирішили попіаритися і, перейменувавши його, запустили з Піднебесної. Однак після цієї події китайська космічна програма почала змінюватися. Китай активно вкладається в придбання доступних космічних технологій, у тому числі в Росії та Україні, сповідуючи випробуваний метод — копіювання. Цей Метод відмінно працював і в СРСР, працює і в Росії, так що навряд чи варто дорікати в схильності до запозичень саме Китай.
Українські фахівці допомогли налагодити виробництво двигунів, аналогів радянських РД-120, випускалися на дніпропетровському «Південмаші». Створені на їх базі двигуни YF-100 з тягою 120 т використовуються і в сучасних легких носіях CZ-6. А з 1993 року розвиток китайської космічної програми вийшло на новий рівень: для неї було створено Національне управління по дослідженню космічного простору (CNSA). Головним його завданням на першому етапі стала реалізація пілотованої і місячної програм. Китай почав швидко наздоганяти лідерів.
Тайкунжэни і хантяньюани Китайські космонавти традиційно називаються тайконавтами або тайкунавтами, що можна перевести як «мореплавці порожнечі». Цей термін прижився в усьому світі, однак усередині КНР в залежності від обставин використовують три різних слова. Звичайне «тайкунжэнь» («космічний людина») доповнюється назвою «юйханъюань» («вселенський мореплавець»), яке може застосовуватися до будь-космонавту, будь то Гагарін або Армстронг. В наукових і технічних текстах нерідко трапляється і термін «хантяньюань», «небесний мореплавець».
Сорочий міст
Китайське керівництво вміє планувати надовго, і два обраних ще в 1990-х напряму — освоєння Місяця і пілотовані польоти повинні зійтися після 2020 року, увенчавшись створенням багатомодульним орбітальної станції і висадкою тайконавтів на поверхню супутника. Обидві теми чітко сегментовані, розбиті на три послідовних етапи і якщо керівництво КНР раптом не втратить до них інтерес, будуть реалізовані повністю.
Так, місячна програма підходить до завершення другого етапу: у травні 2018 року в точку Лагранжа L2, 61 500 км над зворотною стороною Місяця, відправився ретрансляционный супутник «Цюе-цяо». Тут тяжіння супутника Землі врівноважують один одного і дозволяють космічним апаратам зберігати положення, не витрачаючи на це палива. «Цюе-цяо» — «Сорочий міст» — буде використовуватися для управління роботою спускного модуля і наступного китайського місяцеходу (перший апарат, «Юйту», здійснив посадку на супутник у 2013-му). Їх запуск запланований на кінець 2018 — початок 2019 року. Після завершення цього етапу Китай почне працювати над доставкою місячного реголіту на Землю. Передбачається, що на це буде потрібно не більше пари років, після чого розпочнеться реалізація нової програми, яка повинна увінчатися висадкою на Місяці тайконавтів.
Саме з цього моменту повинні злитися два базових напрями роботи CNSA — місячне і пилотируемое. Тим більше, що реалізація «Проекту 921», як називається програма розвитку пілотованих польотів, також триває за планом. Його перша частина була запущена в 1992 році і завершилася польотами пілотованих кораблів «Шеньчжоу» («Чарівний човен»). Зараз закінчується реалізація другої, присвяченій технологіям роботи космічних станцій і стикування на орбіті.
Нефритовий заєць та інші
Як і багато масштабні проекти, для Китаю підкорення космосу — явище майже легендарне, тому для більшості космічних апаратів КНР беруть назви з національної міфології. Місячні зонди нагадують про богині Місяця Чан’е, а місяцеходи — про нефритовому зайця Юйту, що живе в її палаці. Чи не єдине, але знаменна виняток із цієї традиції — ракети-носії «Чанчжен» («Великий похід», CZ), названі на честь знаменитого переходу загонів китайських комуністів 1934-1935 років, який був пов’язаний з майже епічними труднощами, але допоміг врятувати армію і в кінцевому підсумку перемогти.
Позначення китайських ракет гідні окремого пояснення. Так, цифри в назвах важких носіїв «Чанчжен» (наприклад, CZ-2A або CZ-1C) не вказують на порядковий номер модифікації, а співвідносяться з метафізичними «небесними стволами» давньокитайського календарного циклу. У Китаї їх нерідко використовують в якості деякого аналога римських цифр з нашої практики — і в назвах ракет, і в нумерації релізів програмного забезпечення.
Небесний палац
Кораблі «Шеньчжоу» дивно схожі на російські пілотовані «Союзи». Збігаються і їх розміри, і компонування, і сама логіка конструкторських рішень. І ті і інші складаються з трьох відсіків (приладно-агрегатний, спусковий та побутовий), причому відрізнити їх спускаються блоки після посадки можуть хіба що професіонали. Недарма російську космічну галузь то і справа трусять скандали і кримінальні справи, пов’язані з передачею технологій східному сусідові. Справа 2005 року, коли за ґратами опинився директор «Цндімаш-Експорт» Ігор Штахетин, пов’язано як раз з документацією, використаної Китаєм при проектуванні і будівництві «Шеньчжоу».
Так чи інакше, Китай провів вже шість пілотованих польотів, починаючи від виведення першого тайконавта на орбіту в 2003 році і закінчуючи стиковками з космічною лабораторією «Тяньгун-2» («Небесний палац») і роботою екіпажу на орбіті протягом 32 доби. Часто доводиться чути, що в даний час пілотована програма Китаю знаходиться на рівні радянської 1970-х, часів станції «Салют». Це не зовсім справедливо: у КНР чітко бачать свою головну мету і можуть пропускати непотрібні або безперспективні напрямки роботи. Так, китайська космонавтика пропустила етап створення багаторазових човників зразок американських Space Shuttle або радянських «Буранів» і переходить до створення багатомодульним орбітальної станції «Тяньгун-3».
Будівництво її має розпочатися в 2020 році, і окремі модулі вже знаходяться у виробництві. Станція буде розрахована на десять років і стане третьою в світі після «Світу» і МКС. Спочатку фахівці з КНР розраховували на досить скромний проект, проте з часом стали більш впевнені у власних силах, і у вересні 2018 року на проведеному в Німеччині Міжнародному конгресі астронавтики китайська делегація повідомила про плановане збільшення розмірів станції. Передбачається, що «Небесний палац» буде складатися з більш ніж десяти модулів загальною масою близько 150 т — більш ніж двократне зростання відносно початкового плану.
Непотрібні партнери
Керівництво «Роскосмосу» з постійністю, гідною кращого застосування, повідомляє про плани співпраці з Китаєм за програмою створення багатомодульним космічної станції. На жаль, це більше розмови, ніж реальні проекти. Причин тому кілька, і головна з них — нахилення орбіти майбутнього «Палацу». За рахунок більш південного розташування космодромів орбіта «Тяньгун-3» буде відхилена від екватора менше, ніж у МКС. Для більш північних точок старту-це велика проблема. Космічний корабель, запущений, наприклад, з Байконура, зажадає для зближення зі станцією неабияких додаткових витрат палива і зможе доставити на станцію не кілька тонн корисного навантаження, а лічені кілограми. Не можна забувати і про зрозумілі побоювання нових технологічних витоків в Китай, так і про цілком реальну здатність країни реалізувати такий проект повністю самостійно. Взагалі, в CNSA не поспішають запрошувати кого-небудь в повноцінні партнери, хоча висловлюють готовність до спільної роботи над окремими не настільки масштабними темами.
Великий похід
Головний плюс китайської космічної програми в її послідовності. На відміну від США, де кожен другий президент коригує цілі NASA, від Росії, де космонавтику просто штормить і кидає з боку в бік, в Китаї ці роботи проводяться чітко за планом. Так, нам не завжди зрозумілі кінцеві цілі. Так, у CNSA не люблять давати настільки детальну інформацію про своїх проектах, як це роблять американці. Але вже реалізованим місій видно, як невблаганно — лавіруючи і обходячи вже виявлені країнами-першопрохідцями «вузькі місця» — космічна програма Піднебесної просувається вперед. Нам залишається лише спостерігати за тим, як стартує все більше «Великих походів», на орбіті Землі з’являються станції з червоним зірчастим прапором, а за Місяці знову починають їздити місяцеходи. І якщо комусь доведеться тримати парі про те, хто опиниться на Місяці раніше за інших, космонавти, астронавти або тайконавты, то найбільші шанси, мабуть, має саме Китай. Зі свого «шлях у тисячу лі» східний гігант пройшов вже більше половини — і зупинятися не збирається.
Стаття «Вихід дракона» опублікована в журналі «Популярна механіка»
(№12, Грудень 2018).
Thanks!
Our editors are notified.