«Бажаю прожити не менше, ніж я»: в День Перемоги ветеран ВВВ відзначає 100-річчя

Ветеран ВВВ Василь Матвійович Іванченко 9 травня відзначає не тільки День Перемоги, але й своє 100-річчя. До війни він встиг поступити в інститут, а потім пішов добровольцем на фронт. Був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня та медаллю «За оборону Ленінграда». У свої 100 років Василь Матвійович досі працює, читає книги і пише вірші. RT привітав ветерана з річницею Перемоги та днем народження.

Василь Матвійович Іванченко народився в Білорусії. Закінчивши школу в 16 років, він поїхав в Ленінград, щоб поступити в інститут. Але знань, отриманих у сільській школі, для вступу у вуз не вистачало.

«Я пішов спочатку вчитися на робітфак, так званий робочий факультет. Там я надолужив все, що не отримав в школі. Потім зміг поступити в Ленінградський військово-механічний інститут», — згадує ветеран.

Навчання у вузі Василю Матвійовичу доводилось поєднувати з роботою на заводі. Саме на робочому місці він і дізнався про початок війни.

«Я відразу побіг в інститут і записався в армію. Потрапив в 2-ю дивізію народного ополчення, і незабаром ми вже опинилися на фронті на ділянці Кингисепп — Вириця. Пізніше ми зупинили німців у Ленінграда. Але мене сильно контузило бомбою, вибило щелепу, і я два місяці лежав у госпіталі — не міг розмовляти і є нормально», — згадує Іванченко.

Як розповідає ветеран, у лютому 1942 року він був відкликаний з фронту і демобілізований — Сталін видав наказ про направлення фахівців з озброєння в оборонну промисловість. Ленінград до цього часу вже перебував у блокаді. Машини з заводським устаткуванням і фахівцями йшли по Дорозі життя.

Перша, в якій їхав Іванченко, потрапила під обстріл. В ній майже всі загинули.

«Коли машина приїхала на місце, подумали, що всі пасажири загинули. Тіла, в тому числі і мене, вивантажили в яму, але не закопали, слава богу. Повз проходила бабуся і почула хрипи — вона мене і врятувала. А так би засипали, — згадує Іванченко. — Пасажирам другої машини теж не пощастило. Під обстріл вони не потрапили, але коли приїхали, з голоду з’їли багато їжі. Багато хто помер від завороту кишок».

Після госпіталю в Саратові Іванченко разом з іншими фахівцями виготовляв протитанкові міни. Тут він і дізнався про Перемогу і про закінчення війни.

Міністерство праці та соціального захисту Росії розповів, скільки ветеранів Великої Вітчизняної війни залишилося в країні.

«Після війни очолив економіку Саратовського і Пензенського відділення. Потім Олексій Косигін покликав мене в Москву в Держплан. А вже після я закінчив МГУ ім. Ломоносова і викладав у Саратовському економічному інституті. У 1979 році я навіть став заступник директора інституту по економіці. Я також є академіком Нью-Йоркської академії наук», — з гордістю розповідає ветеран.

Досі Василь Матвійович працює в інституті. Він головний науковий співробітник. Два роки тому він ще допомагав випускникам писати дисертації, а зараз з ним радяться з економічних питань.

За роки роботи Василь Матвійович видав кілька книг з економіки: «XX століття: реформи і планування» в трьох томах, «Планування як історичний феномен життєдіяльності людини та суспільства», «Економіка Росії в умовах конвергенції і цивілізації» та інші. Останній ветеран писав разом з онуком, коли той захищав дисертацію.

А ще Василь Матвійович дуже любить поезію. Він знає напам’ять сонети Шекспіра, вірші Пушкіна, Цвєтаєвої, угорських поетів та інших авторів. Ветеран навіть написав власну збірку віршів.

«Жодного рядка з цієї збірки я не написав будинку. Натхнення приходило до мене в дорозі, на лавочці в парку, але вдома — ніколи. Він тому так і називається — «Сто експромтів у шляху». Вірші написані в період з 1930 по 2004 рік. Зараз я теж пишу вірші, але вночі, коли сняться погані сни. Це допомагає відволіктися», — пояснює Василь Матвійович і читає кілька своїх віршів напам’ять.

Василь Матвійович пережив інфаркт, і саме вірші і допомогли йому відчути себе краще.

«Поки я вчу вірші, я відчуваю себе добре. Але якщо раптом припиняю, здоров’я починає підкошуватися», — зізнається ветеран. Крім того, ветеран любить книги — у нього прекрасний зір, і він читає без окулярів.

У Москві ветеран не сумує. У Василя Матвійовича 11 онуків і правнуків. Вони регулярно відвідують дідуся по черзі і два рази в місяць приходять всі разом пити чай і розмовляти: правнуки приносять малюнки, які Василь Матвійович вішає на стіни в своїй кімнаті.

Сьогодні вся сім’я знову збереться разом, щоб привітати дідуся з днем народження.

«Сьогодні я не буду загадувати бажання. Не люблю це. Я лише можу дякувати богу за кожен прожитий день. Бажати що-то ще мені не треба — у мене все є, я дуже щаслива людина. За все своє життя я не сварився ні з ким — навіть з дружиною за 70 років спільного життя. Може бути, в цьому секрет мого довголіття. Я всім бажаю бути здоровими і щасливими, щоб прожити не менше, ніж я», — каже ветеран.