У прифронтових містах і селах немає ніякої влади, а їх мешканцям все одно, в якій країні жити, – лише б не було війни.
Але поки що все навпаки: війна – це єдине, що тут є, пише Яна Сєдова в №25 журналу Корреспондент від 26 червня 2015 року.
Вздовж доріг в зоні АТО у самій околиці поля цвітуть маки. Коли їдеш мимо на великій швидкості, цей розмитий пейзаж нагадує знамениті Маки Клода Моне, недбало розкидані серед зелені трави. Але в деяких місцях, якщо під’їхати ближче придивитися, можна побачити, що це зовсім не квіти. Це маленькі червоні прапорці, на яких білим написана буква М – попередження про мінних полях. Чим ближче до лінії розмежування, тим більше таких «маків» розкидано вздовж доріг.
По одному з цих полів ми разом з київською групою Волонтерська сотня їдемо в селище Мирне Донецької області. Поряд з изрытой ямами асфальтовою дорогою місцеві жителі давно укатали альтернативну трасу в селище. Місцями грунт занадто м’який, і після минулого тут вночі дощу наш мікроавтобус і позашляховик Patriotто і справа піднімають навколо себе хвилі бруду, ризикуючи забуксувати посеред мінного поля.
Ендрю, водій мікроавтобуса, який встиг за цей рік і повоювати, і демобілізуватися, і вступити до лав волонтерів, каже, що прапорці можуть стояти і не біля хв, а просто для того, щоб відбити охоту у місцевих розширювати путівець.
«Може, десь одна-дві міни стоять, а може, й більше, хто знає», – міркує він, вичавлюючи з свого мікроавтобуса все, на що той здатний, і явно не палаючи бажанням завязнутьна краю поля з лаконічними попередженнями про небезпеку.
А життя триває
Мирне часто виявляється в зоні обстрілу. Поруч з ним – ще українське Гранітне, а далі, буквально за пагорбом, – Тельманове, підконтрольне сепаратистам. За добу до нашого приїзду снаряд потрапив в лінію електропередач і жителі Мирного опинилися без світла.
Волонтери з Сотні приїздять сюди не перший раз. Кажуть, що нещодавно взяли під опіку місцевий будинок престарілих. У двоповерховій будівлі зараз знаходяться 14 осіб, не рахуючи персоналу. Сюди звезли немічних і можуть про себе подбати старичків з довколишніх населених пунктів.
Всередині двоповерхової будівлі чисто, в коридорі стоїть проста, але доглянута м’які меблі, на столику – квіточки у вазі: персонал не приховує, що чекають якусь комісію з перевіркою. Тут є і своя невелика бібліотека – шафа з книжками російською та українською мовами. Про будні закладу можна судити по фотоподборке стінгазети А життя триває.
Двері в кімнати відкриті, в кожній по два мешканця, більша частина – бабусі. Хто лежить, хто сидить, усміхнені і балакучі, на життя вони не скаржаться, хоча у них, як правило, десь неподалік живуть рідні. Старики їх виправдовують: молодь зайнята на роботі і доглядати за лежачими ніяк не може, тому будинок престарілих виявився для них порятунком.
Фото Яни Сєдової
Майже всім мешканцям будинку престарілих дуже важко пересуватися
Переживають хіба що за збереження свого майна, яке довелося кинути. А ще за те, що не можуть вийти на вулицю: спуститися з другого поверху немає сил, а працюють тут жінки теж не помічниці в питанні транспортування і носити старих вгору-вниз не можуть.
Серед пацієнтів – 52-річна Людмила та її син Олександр з важкою формою ДЦП. Олександру 31 рік, його разом з матір’ю привезли в Мирний з Гранітного, після того як в їх будинок влучив снаряд. Тепер жити їм ніде. Як і багато тутешні постояльці, Олександр вже кілька місяців не був на вулиці – спуститися і піднятися на інвалідному візку по щаблях він не може. Так і живе, спостерігаючи за зміною сезонів за вікнами, або проводить час біля телевізора в кімнаті відпочинку. Його мати, розчулившись, дарує нам по маленькій заклеєною у ламінат іконці і, намагаючись приховати нахлинули емоції, швидко ховаються у своїй кімнаті.
В кімнатах тутешніх пацієнтів теж чисто, на підлозі лежать доріжки, на стінах – килими, хоча в ніс б’є непередаваний запах, властивий таким закладам, як не старайся, але відіпрати білизна, матраци, які постійно забруднюють лежачі, вже неможливо.
Волонтери віддають місцевої завідувачки, Світлані, найширша – ліки. Вона скромно просить: якщо можна, в наступний раз привезіть памперси, вологі серветки, пральний порошок, пелюшки і молочну продукцію. На щастя для жителів будинку престарілих, тутешній голова сільради підключив заклад до резервної лінії електропередач, тому світло тут є.
Така самовідданість, зізнатися, дивує, враховуючи той факт, що місцеві працівники не бачили зарплати вже шість місяців
До зими ще далеко, але все – і завідуюча, і її підопічні – вже думають, як і чим будуть опалювати приміщення в холодну пору року. За словами Світлани, минулої зими їм довелося важких хворих перенести в кімнату відпочинку, де встановили буржуйку. Але і це не рятувало – доводилося в ноги лежачим класти пляшки з гарячою водою, щоб не мерзли. Така самовідданість, зізнатися, дивує, враховуючи той факт, що місцеві працівники не бачили зарплати вже шість місяців.
Ми не затримуємося в Мирному – залишатися тут довгий час небезпечно, – тому, віддавши медикаменти, вирушаємо в зворотний шлях, гадаючи, що буде з цими людьми похилого віку та тими, хто про них піклується, якщо одного разу обстріл посиляться. Адже тут немає обладнаного під бомбосховище підвалу, в якому можна пересидіти небезпеку. А якщо б і був, то спуститися туди більшість мешканців будинку престарілих просто не в змозі.
Дайте дві
Значну частину гуманітарки за цю поїздку – близько 4,5 т продуктових наборів – Волонтерська сотня зібрала для жителів Мар’їнки (Донецька обл.), яка ось уже майже два місяці знаходиться під постійними обстрілами.
Перший раз Кореспондент кілька місяців тому. Тоді військові з групи цивільно-військового співробітництва СИМИК (CIMIC – Сivil and military cooperation) намагалися відновити комунікації, полагодити зруйнований обстрілом газопровід та лінію електропередач. Зробити це було непросто: ділянки навколо руйнувань то і справа мінували сепаратисти. І ось коли на початку року військові вже були готові знову запустити газопровід, почалася чергова ескалація, після якої місто вже так і не зміг повернутися до мирного життя.
Чергова драма розігралася в Мар’їнці 3 червня, коли місто спробували захопити бойовики на чолі з російськими військовими. З тих пір рідкісні дні тут обходяться без обстрілу, тому всі українські блокпости часто перекриті, а місцеві жителі, по суті, виявилися заручниками в своїх будинках: виїхати в сусідню Курахове, де багато рятувалися після початку військових дій в минулому році, а потім повернулися, коли закінчилися гроші, марьинцы не можуть.
Наш гуманітарний вантаж зупиняють на крайньому блокпосту на в’їзді в місто. За словами волонтера та виконавчого директорагруппы Наталії Воронкової, зараз потрапити в Мар’їнку й сусідню з нею Красногорівку не так просто, адже обидва населених пункти знаходяться за крайніми блокпостами українських військових.
«За ними нейтральна територія, і їх [чергових на блокпостах] можна зрозуміти, адже немає гарантії, що ці продукти я не відвезу на ту сторону і не віддам сепаратистам, – каже Кореспонденту Воронкова. – З іншого боку, такі волонтери, як ми, вже рік працюють у зоні АТО. Має ж бути і довіру, і якийсь меморандум про взаєморозуміння, плюс нас супроводжують «симики», які за нас відповідають».
Втім, через півгодини добро на проїзд таки дають, і ми їдемо в Мар’їнку в супроводі міліцейського патруля і одного з офіцерів СИМИК. Незважаючи на сонячну погоду, порожні вулиці міста – місцеві воліють не випробовувати долю і далеко від свого будинку і рятівного льоху не йти. Як вдалося з’ясувати волонтерам, в місті зараз проживає 5 тис. осіб, серед них 120 дітей різного віку і 20 людей з інвалідністю, які не ходять.
Ми заїжджаємо на одну з вулиць, Заводську, у двір з четырехэтажками. З під’їздів відразу з’являються люди. В основному це літні марьинцы, але серед них є кілька дітей.
Фото Яни Сєдової
Жителі Мар’їнки шикуються за гуманітарною допомогою
Двір, в якому зупиняються машини волонтерів, здається, мало постраждав від війни: біля під’їздів червоніють троянди, доглянуті клумби, подекуди росте цибуля, вже дозріли вишні на деревах навколо будинків, а в маленькій пісочниці граються дві дівчинки – на вигляд років чотирьох і восьми. Але варто підняти голову, і зяючі обгорілі отвори квартир, куди потрапили снаряди, і побитий цегла фасадів, і забиті фанерою вікна відразу розставляють все на свої місця. Війна тут і не думає ховатися, вона дивиться зверхньо на суетящихся внизу людей, знаючи, що може загнати їх у підвали в будь-який момент.
Звідусіль підтягуються люди, шикуються в чергу за продуктовими наборами, швидко розбирають привезені яблука і груші, качани капусти. На кабачки чомусь особливо не реагують – прискіпливо перебирають і, подумавши, найчастіше кладуть назад.
Ажіотаж викликає роздача ліків. Тут працює принцип «дають – бери, а не дають – проси». Хтось ще намагається знайти в коробках волонтерів аналоги своїх препаратів, які брали в мирний час або могли дістати в неспокійний. Але більшість воліють взяти щось на всякий випадок. В топі найпопулярніших ліків – серцеві, заспокійливі і від застуди.
Діти підземелля
Отримавши свою порцію гуманітарки, марьинцы не розходяться, затримуються на свіжому повітрі. Благо останню добу перед нашим приїздом у місті пройшли відносно спокійно. Пенсіонерки сидять на лавочках, доповнюючи мирну картину, діти грають у пісочниці і проїжджають повз на велосипедах, як ніби намагаючись надихатися, побути на сонці довше, оскільки знають, що в будь-який момент і цього малого можуть втратити, варто тільки початися чергового обстрілу. Ніхто не відмовляється від спілкування з гостями, але деякі просять потім не показувати їх особи і не називають імен, заявляючи, що «звуть мене ніяк».
Одна з місцевих мешканок, яка не побоялася назватися, усміхнена Ганна Юркова, говорить, що вона родом із Західної України, приїхала сюди в молодості, щоб вчитися і працювати, та так і залишилася, вийшла заміж і ось уже 34 роки живе на Донбасі. Вона з готовністю показує свій підвал, розповідає, що там туляться 12 людина – вона з чоловіком та сусіди. Самій маленькій мешканці цього підземелля, Даші, всього три роки.
За словами Юрковой, живуть вони дуже мирно: і від снарядів разом ховаються, і продукти ділять між собою, і готують спільно, і маленьку Дашу відволікають як можуть – то навушники їй надінуть під час обстрілу, то мультфільм поставлять, благо в підвалі є телевізор і приставка. На питання, що дивляться дорослі, вона посміхається: їй подобається дивитися Вікна на СТБ, а чоловіки віддають перевагу бойовикам по російському НТВ.
Юркова нарікає тільки на те, що в їхній двір волонтери приїжджають рідко, а чи будуть в цьому році свої запаси, невідомо. Адже городи розташовані на околиці – як тільки вийдеш, починають стріляти попереджувальними пострілами поверх голови.
«Напевно, хочуть залякати, щоб ми звідси поїхали», – вважає вона.
Місцеві охоче показують нові міські рани – побиті в ході останніх обстрілу фасади будинків. Кажуть, що не знають точно, звідки прилітають снаряди, але запевняють: «Летить з усіх сторін».
Фото Яни Сєдової
В результаті обстрілу В місті пошкоджено багато будинків
Кілька жінок у дворі такого потерпілого нещодавно будинку, бідкаються: «Сидимо кожен день, як на пороховій бочці! Діти в підвалі весь час, мало що почують, відразу запитують: «Що, бабуся, вже бігти [в підвал], вже бомблять?». У нас претензії до нашого Президента і влади – нехай сідають за стіл переговорів і припиняють війну!».
Останні дні тут, правда, хоча б є світло і жителям не доводиться готувати їжу на вогнищах — використовують електроплити, у кого вони є.
Невиїзні
Все керівництво втекло з Мар’їнки ще минулого літа. З тих пір життєдіяльність міста абияк підтримують місцеві активісти, які взяли на себе роль муніципальних чиновників. Та й то багато хто намагаються керувати з Курахова – в сусідніх підвалах, як рядові марьинцы, вони не сидять.
Поки толку від такого управління небагато — хіба що комусь буржуйки для підвалів роздадуть, так ось днями пустили технічну воду в будинку, але за питної як і раніше доводиться йти до найближчого колодязя, ризикуючи життям.
«Стріляють, не стріляють, ми веземо, – зі сльозами на очах каже одна з пенсіонерок, що сидить на лавці з паличкою. – А тут починають бити, і не знаєш, куди з цією тачкою бігти. Стрільбищі непередбачуване!»
Прикро знаєте що? Що нас кинули! Ми нікому не потрібні, навіть якщо захочеш щось запитати, нікого немає
Жителька Мар’їнки
Ще одна зізнається: «Прикро знаєте що? Що нас кинули! Ми нікому не потрібні, навіть якщо захочеш щось запитати, нікого немає».
Жінки кажуть, що за день до приїзду волонтерів у місто повинен був з’явитися особисто новий губернатор Донецької області – Павло Жебрівський, призначений Президентом Петром Порошенком замість відправленого у відставку Олександра Кіхтенка. Марьинцы так зраділи анонсованого візиту, що зібралися біля школи, сподіваючись висловити чиновнику все наболіле. Але за свою безпеку побоявся губернатор, чи то не зміг проїхати через закритий блокпост, але в місті Жебрівський так і не з’явився.
Фото Яни Сєдової
Мешканки вулиці Заводській в Мар’їнці скаржаться на відсутність будь-якої влади, хоча в містечку живе зараз 5 тис. осіб
Марьинцам запропонували на автобусах виїхати в Курахове, де та могла б відбутися зустріч з Кіхтенко, але ніхто не поїхав. Кажуть, що боялися потім не повернутися через хронічно закриті блокпости. Найбільше людей обурила інформація, яку хтось почув з новин: мовляв, у місті немає нікого, Мар’їнка спорожніла в результаті останніх воєнних дій. При цьому тільки в день передбачуваного приїзду губернатора біля школи, за оцінками самих жителів, зібралися не менше 2 тис. осіб.
«Велика проблема, що в нашій Мар’їнці немає ніякого керівництва.Є тільки секретар, тимчасово виконуючий обов’язки мера, але він же в Курахові! Якщо б вони тут сиділи, то переживали б і співчували, а так…– скаржиться одна з жінок, яка не побажала назватися. Вона розчаровано махає рукою. — Навіть ОБСЄ сюди не приїжджають, кричать, що небезпечно. А для людей не небезпечно? Діти живуть — не небезпечно? Шкода, що вони не можуть хоча б тиждень пожити разом з нами».
Всі кажуть — виїжджайте. Люди стільки років наживали, а тепер з зарплатою від 2 тис. грн куди виїжджати? Та й ту не платять!
Жителька Мар’їнки
Одна з молодих марьинчанок обурюється: «Всі говорять — виїжджайте. Люди стільки років наживали, а тепер з зарплатою від 2 тис. грн куди виїжджати? Та й ту не платять!».
Їхні чоловіки, які раніше працювали на шахтах, тепер також вимушені сидіти в обложеному місті.
Якась пенсіонерка похмуро жартує з цього приводу: «Була блокада Ленінграда, потім Сталінграда, а тепер що – блокада Марьинграда?».
Тихо, не на камеру, люди скаржаться на мародерство. Комусь не пощастило, і їх квартира виявилася в районі, куди їх тепер не пускають українські військові.
Одна пенсіонерка просить відійти з нею в сторону і, знизивши голос, розповідає: «Моя квартира на лінії вогню, вона розташована в будівлі колишньої школи-інтернату. Там всього 52 квартири. Зараз нас туди не пускає Нацгвардія, там на підступах все заміновано після 3 червня».
Пенсіонерка каже, що скільки вони просили військових дозволити забрати хоч якісь речі з квартири, їм не дали.
Нацгвардія дуже мародерствує. Ми бачили, як одну машину недавно везли на Бтрі. Кажуть, що возять батареї, залізні ворота, техніку. Таке діється, а ми нічого не можемо добитися
Жителька Мар’їнки
«Сказали – вас застрелять, якщо підете. Нацгвардія дуже мародерствує. Ми бачили, як одну машину недавно везли на Бтрі. Кажуть, що возять батареї, залізні ворота, техніку. Таке діється, а ми нічого не можемо добитися! – розповідає вона. – Я вже і до командира цієї бригади зверталася, але як тільки прийду, відразу така агресія. І поскаржитися не можемо: ще підірвуть і скажуть, що так і було. Ми в такому становищі, все виттям і плачем».
Пенсіонерка каже, що військові в період затишшя могли б вивезти техніку з квартир КамАЗом в якийсь централізоване місце, щоб вони забрали своє майно. Як-то вона разом з чоловіком спробувала за єдиною провідною до школи-інтернату стежинці пробратися додому. На доріжці лежало повалене дерево. Коли вони підняли гілку, побачили розтяжку. Довелося повернутися.
Їх сусідці пощастило менше: вона теж намагалася пройти до будинку і підірвалася, хоча відбулася відносно легко — рваною раною. Жінка раптом згадує, що нещодавно також хотіла потрапити в свою квартиру одна її знайома – 75-річна бабуся. Пішла і не повернулася. Пошуки і заяви в міліцію результату не дали. Чоловік зник, наче й не було його ніколи.
***
Цей матеріал опубліковано в №25 журналу Корреспондент від 26 червня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися .
Источник: korrespondent.net
Thanks!
Our editors are notified.