Лихі 20-е. Як радянська влада зробила з підприємців злочинців

У 1920-ті роки радянське керівництво проводило нову економічну політику (неп), дозволивши приватне підприємництво.

Але реформа виявилась половинчатою – нормальних умов для ведення бізнесу підприємці так і не отримали, зате держслужбовці в змові з приватниками не забули «подоїти» бюджет країни, пише Роман Клочко в №30 журналу Корреспондент від 31 липня 2015 року.

У грудні 1923 року В одеському відділенні Укргоспосредника правоохоронці виявили групу службовців, пов’язаних з приватними заготівельниками. Завдяки їм приватники заробляли непогані гроші: за умовами контрактів, за несвоєчасну оплату поставок зерна госконтора повинна була виплачувати штраф в розмірі до 25% від суми замовлення.

Деякі держслужбовці йшли ще далі. Навесні 1924-го Верховний суд УСРР розглядав справу колишнього інженера Луганської державної текстильної фабрики, створив торгове товариство Горзавпром для продажу… фабричного майна під виглядом брухту. Судді оцінили його «старання» десять років в’язниці.

Але через два роки цей випадок затьмарила справа співробітників Українського борошномельного тресту. Від його імені приватні заготівельники здійснювали до 80% всіх хлібозаготівель, та ще й продавали зерно, збільшуючи ціну на 100% і більше. У Кременчуцькому відділенні тресту приватникам видавали величезні суми без всякого контролю, не укладаючи жодних договорів. Завідувач відділенням заявив, що «вірив їм на слово», і поплатився за свою довірливість шістьма роками тюремного ув’язнення.

Справи торгові

Описані випадки були типовими для 20-х років минулого століття. Поки політичні емігранти за кордоном сприймали неп як повернення до старих порядків і сподівалися на якісь зміни, громадяни всередині країни здогадувалися, що це тимчасове явище, і прагнули отримати максимум вигоди.

Радянське законодавство не давало підприємцям ні політичних прав, ні гарантій недоторканності власності. І непмани відповідали державі взаємністю, винаходячи все нові і нові способи відбирання грошей». Звичайно, в подібних аферах брали участь далеко не всі. Але саме такі судові процеси отримували широкого розголосу в пресі і створювали у громадян негативний образ підприємця.

Найбільшою популярністю у тодішніх бізнесменів користувалася торгівля. В цей вид бізнесу не потрібно вкладати особливих грошей, і прибуток можна було отримати набагато швидше, ніж з промислового виробництва, до того ж сильно зруйнованого недавньою війною. Так і вивести кошти з торгівельного підприємства в разі загрози конфіскації можна було швидше.

Вже в 1924 році в Україні приватні торговці помітно потіснили кооперативи і держава. Ними здійснювалося 32,3% всього обороту оптової, 58,2% – в оптово-роздрібній і 94,4% – у роздрібній торгівлі

Саме тому вже в 1924 році в Україні приватні торговці помітно потіснили кооперативи і держава. Ними здійснювалося 32,3% всього обороту оптової, 58,2% – в оптово-роздрібній і 94,4% – в роздрібній торгівлі. Але були і сфери, до яких приватників не підпускали на гарматний постріл, – важка промисловість, зовнішня торгівля, транспорт і банки.

Ринкові відносини з працею приживалися у свідомості можновладців, адже ще нещодавно вони ставились до будь-якого бізнесу як до злочину. Тому в перші місяці непу підприємцям раніше ставили палиці в колеса, створюючи всілякі обмеження при видачі дозвільних документів.

Приміром, у березні 1921-го президія Харківського губвиконкому дозволив займатися торгівлею лише тим, хто не підлягав трудової повинності, – простіше кажучи, лише пролетарям. Така ж ситуація склалася і в Миколаївській області. А постанова НКВС УРСР від 20 травня зобов’язувало тих, хто виявляв бажання зайнятися торгівлею, подати інформацію про своєму соціальному становищі, яку потім перевіряли працівники міліції.

Видача дозволів підприємцям затягувалася на місяці. Бували й випадки, коли місцева влада просто забороняли приватну торгівлю

З-за цього видача дозволів підприємцям затягувалася на місяці. Бували й випадки, коли місцева влада просто забороняли приватну торгівлю. Наприклад, в Харкові за торгівлю морозивом згідно з розпорядженням губвиконкому можна було запросто потрапити у концтабір.

Торгові точки того часу не балували клієнтів особливим затишком. Обстеження магазинів Києва (усіх форм власності), проведене контролюючими органами в 1926 році, показало, що в більшості з них не було навіть елементарних зручностей.

Похвалитися наявністю центрального опалення могли лише 62% закладів, а вентиляцією – і зовсім третину. Через розташування у підвальних приміщеннях в 30% магазинів панували холод і вогкість. Не стежили і за чистотою. Вікна протирали лише два-три рази в рік, а підлоги мили раз в одну-два тижні. Якщо ж торгували борошном або соняшниковою олією, то підлоги взагалі не мили.

О часи, о звичаї

Звичаї непманів багато в чому нагадували «лихі 90-е». На зміну старої буржуазії, у якої була певна професійна етика, прийшли люди, не обтяжені подібними «забобонами».

Один із сучасників, український прозаїк Іван Сенченко писав: «Спекуляція і голос наживи підняли голову. Нова психологія народилася… «Зловили? Прокрався? Дурень, тому що погано кінці сховав», – і ні слова осуду. Кожен на його місці зробив би так».

Випадки злочинної змови непманів з держслужбовцями не були рідкістю. Не особливо церемонилися з конкурентами

Тому випадки злочинної змови непманів з держслужбовцями не були рідкістю. Не особливо церемонилися з конкурентами.

Так, у 1928-му в селищі Шалигіне на Глухівщині (тепер – Сумська обл) підприємці брати Самощенко і Безбаюнный вирішили вижити місцевого торговця Лучинського. Спочатку від нього вимагали виїхати з селища. З його попередником, торговцем Месежниковым, такий номер пройшов – отримавши лист із загрозою кинути бомбу в будинок, той поїхав. В цей раз погрози не подіяли, і бізнесмени підпалили сарай, який орендував Лучинський. За ці «неекономічні методи» підприємці отримали три і п’ять років в’язниці.

У Києві бізнесмени витісняли конкурентів, користуючись зв’язками у фінансовій (податковій) інспекції. Наприклад, фінінспектор Савич, будучи в хороших відносинах великим торговцем Бліндером, обклав його податком у 40 тис. руб., а з його більш слабкого конкурента зібрав втричі більше.

Ясна річ, що в таких умовах вижити могли далеко не всі. Лише за період 1923-1925 років близько 30% приватних підприємств в Україні поміняли власників. Не кращою була ситуація і в подальшому: обстеження, проведене в травні 1927-го Наркоматом фінансів УРСР, показало, що 60% приватних торгових закладів проіснувало не більше півтора років.

Біографії чималої кількості бізнесменів свідчать про те, що за своє життя їм довелося займатися самими різними справами – в тому числі і нелегально. Наприклад, харківський підприємець Майзнер починав як валютний спекулянт, а потім вклав здобуті кошти в капелюшних майстерню.

Інший харківський непман, Навальний, займався візництвом, а пізніше почав торгувати худобою і був притягнутий за нелегальне підприємництво та ухилення від сплати податків. Старобільський підприємець Мачуга торгував мануфактурою, залізним крамом, худобою, пізніше зайнявся торгівлею в Москві, де продавав фрукти з орендованих ним садів на Північному Кавказі. А в 1928-му був засуджений за збут великої партії картоплі в Баку без патенту.

Популярними були і спекуляції валютою. Так, у серпні 1924 року київський окружний відділ ДПУ заарештував 22 валютника, серед яких частина виявилася підприємцями – один, наприклад, співвласником ниткової фабрики. У Харкові валютними спекуляціями займався власник свічкового заводу Дзюба, а в Старобільському окрузі групу валютників очолював господар ковбасної фабрики Рупель, співпрацював з колишніми контрабандистами і місцевими торговцями.

Атмосфера 1920-х створювала сприятливі умови для появи всяких аферистів, які видавали себе за підприємців, кооператорів або представників держпідприємств

Атмосфера 1920-х створювала сприятливі умови для появи всяких аферистів, які видавали себе за підприємців, кооператорів або представників держпідприємств. Рано чи пізно вони потрапляли в руки правоохоронцям, але не менше їх від цього не ставало.

Наприклад, в 1925 році Харківський губернський суд розглядав справу колишнього бухгалтера Олександра Томкевича, який видавав себе за представника центрального управління військових кооперативів. Користуючись підробленими документами, шахрай в 1922-1923-м укладав контракти з різними мыловаренными підприємствами на поставку сировини, брав задатки і зникав у невідомому напрямку. Загальна сума збитку перевищила 1 млрд руб. (постійно знецінювалися совзнаках). За свої витівки колишній бухгалтер отримав три роки позбавлення волі.

У лютому 1926 року в Шепетівці закінчилися «гастролі» афериста Мамацеошвили, привласнив 19 тис. руб. під час завідування місцевої заготконторой. До цього він встиг поїздити по різних регіонах СРСР – від Москви і Ленінграда до Чувашії та Марійської Автономної Республіки, присвоївши близько 26 тис. руб. Суд засудив його до розстрілу.

Були і випадки шахрайства з банківськими кредитами. У Красному Лучі Луганської округи у 1927-1928 роках діяла група з дев’яти чоловік на чолі з Аршаком Акопджанянцем, що відкрила Російсько-Східне промислово-торговельне товариство. Спритні ділки примудрилися набрати кредитів на 60 тис. руб. тільки від Держбанку, після чого швидко зникли з міста.

Чужий елемент

У другій половині 1920-х років радянське керівництво взяло курс на згортання непу. Податкове навантаження на підприємців стала зростати: уже в 1926-1927-м розмір податків, що сплачуються приватниками, в півтора рази перевищив платежі кооперації і в чотири рази – платежі держпідприємств.

Били по непманів і адміністративними обмеженнями. 15 травня 1928 року було прийнято постанову союзного уряду, що забороняла оренду державних підприємств

Били по непманів і адміністративними обмеженнями. 15 травня 1928 року було прийнято постанову союзного уряду, що забороняла оренду державних підприємств. В цих умовах бізнесмени змушені були йти «в тінь» або витрачатися на хабарі посадовим особам, щоб хоч якось вести справу.

Повідомлення про хабарників і їх зв’язки з непманами не сходили з газетних сторінок. У 1928-1930 роках на Україні, як і по інших республіках, прокотилася хвиля гучних судових процесів, наочно продемонструвала рівень корупції в суспільстві.

Особливо яскравими були її прояви у державних установах, які безпосередньо співпрацювали з приватниками, укладаючи з ними договори на поставку товарів і послуг. Так, навесні 1928-го за ґратами опинилися представники будівельного управління Донвугілля, яких звинувачували у розтрати коштів, розбазарюванні будматеріалів, хабарництві і фальсифікації документів. Разом з ними на лаву підсудних потрапили і приватні підрядники.

У 1929 році правоохоронці виявили великі зловживання у Запорізькій, Вінницькій та Дніпропетровській окружних торгах, де чиновники за хабарі постачали дефіцитні товари приватникам, непогано грея на цьому руки. Наприклад, на Дніпропетровщині розмір «подяки» коливався від 500 до 2.000 руб.

У квітні 1930-го відбувся процес над співробітниками Всеукраїнського управління лісами, за яким проходило майже 200 осіб. За «помірну плату» чиновники бракували деревину цінних порід і продавали її підприємцям за ціною бракованої, обчищаючи скарбницю на мільйони рублів. Потрапили під роздачу і представники місцевої влади, помічені в заступництві непманів: за «зв’язок з приватником» тільки в першому кварталі 1928 року були притягнуті до кримінальної відповідальності 56 голів сільрад і 17 членів райвиконкомів.

Своєю опорою в боротьбі з непманами влада вважала податкові органи. Але в умовах постійного зростання податків чиновники при всьому бажанні не могли зібрати всі недоїмки і заборгованості

Своєю опорою в боротьбі з непманами влада вважала податкові органи, до яких тоді ставилися Наркомат фінансів і фінвідділи на місцях. Саме вони, а також створені для збору податків робочі бригади повинні були забезпечити своєчасне наповнення бюджету. Але в умовах постійного зростання податків чиновники при всьому бажанні не могли зібрати всі недоїмки і заборгованості.

Дізнаючись про свою появу в списках боржників, підприємці швидко розпродавали або приховував майно – саме тому списки незабаром просто перестали публікувати. Та й бажання у податківців було далеко не завжди: серед них вистачало людей, які прагнули заробити на хабарах.

Така ситуація зовсім не влаштовувала радянське керівництво взяло курс на позбавлення від підприємців. Тому в 1929-1930 роках за фінустановам прокотилася хвиля чисток і судових процесів. Першими під удар потрапили чиновники з дореволюційним стажем, які ще працювали на держслужбі, і вихідці з «непролетарських» верств населення – в тому числі і вчорашні непмани, що змінили професію.

Найгучнішим стало справу Глухівського окружного фінвідділу, де на хабарі спіймали завідувача, завідувач відділу податків і вісім финработников. З-за їх дій підприємці округу обкладалися податками у п’ять-шість разів меншими, ніж належало за законами. Після арештів картина в окрузі одразу ж змінилася: недоплати зменшилися на 46%, надходження місцевих податків зросли наполовину, а загальнодержавних – на 21,3%. Можна було б тільки радіти такому наповнення бюджету, якщо б разом з ним не розорялися ті, хто його наповнював.

У 1932-му підприємництво на території СРСР було остаточно заборонено. А в свідомості суспільства слово «підприємець» завдяки успішній пропаганді ще довго лишалося синонімом слова «шахрай» або «аферист»

У 1932-му підприємництво на території СРСР було остаточно заборонено. Вчорашні непмани змінили професії, ставши ремісниками, бухгалтерами, продавцями. Їм і їх родинам ще довго доводилося стикатися з обмеженнями в правах при прийомі на роботу або вступі у вузи з-за свого «непролетарського» минулого. А в свідомості суспільства слово «підприємець» завдяки успішній пропаганді ще довго лишалося синонімом слова «шахрай» або «аферист».

***

Цей матеріал опубліковано в №30 журналу Корреспондент від 31 липня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися .