На свій ризик. Робота журналіста в Україні не стала легше

Працювати журналістом в Україні простіше не стає. Заважають війна, громадське протистояння і відсутність саморегулювання.

За короткий проміжок часу під прес правоохоронців потрапили кілька журналістів. Влада стверджувала, що шукають підривників і паліїв війни, але критики заговорили про системне переслідування інакомислячих, пише Дмитро Москаленко в №20 журналу Корреспондент від 22 травня 2015 року.

Зокрема, був затриманий і арештований Артем Буян, головний редактор сайту Насправді. Йому інкримінують статтю 110 Кримінального кодексу (посягання на територіальну цілісність держави).

Якщо Буян крім журналістської діяльності вів ще й суспільно-політичну, то у випадку з обшуками і викликом на допит співробітників редакції одеського інтернет-видання Таймер інших приводів, крім журналістської діяльності, не спостерігається. Тим більш видання не приховує свій євроскептицизм і антивоєнні настрої. Крім того, воно належить екс-депутату Ігорю Маркову, лідера проросійської партії Батьківщина.

У підсумку Буян утримується під вартою, а слідчі СБУ шукають на сайті Таймера публікації, в яких є інформація про розташування в області військових об’єктів.

Ворог держави

До цих пір знаходиться під арештом Руслан Коцаба – прикарпатський журналіст, який записав ролик із зверненням до Президента, в якому виступив проти чергового призову в Збройні сили. Цього вистачило, щоб Коцабу звинуватили у спробі зриву мобілізації і дали в загальній складності чотири місяці арешту – утримання під вартою продовжили акурат до Дня журналіста, 6 червня.

Йому інкримінують злочини, вчинені за статтями 111 (державна зрада) і 114-1 (перешкоджання законній діяльності Збройних сил та інших військових формувань).

Але порівнювати справи Коцаби і Таймера некоректно, вважає одеська журналістка Валерія Ивашкина, дослідивши обидва випадки.

«Коцаба не заявляв про своїх політичних уподобаннях, у той час як [главред Таймера] Юрій Ткачов выражалих однозначно: він прихильник федералізму. Людям, які не розуміються в термінологічних тонкощах, може здатися, що федералісти і сепаратисти зроблені з одного тіста. Але федералізм передбачає самостійність регіонів при збереженні держави в існуючих кордонах, у той час як метою сепаратизму є відділення територій від країни. На думку Ткачова, федералізм міг би стати компромісним варіантом розв’язання українського конфлікту», – каже вона, відзначаючи, що Таймер у середовищі патріотичної давно підозрюють у сепаратизмі.

«Тим не менш важливі не підозри, важливо – чи є склад злочину», – додає Івашкіна.

За словами журналістки, вона ознайомилася з постановою на обшук, у якому одне із звинувачень полягає в тому, що Таймер «легалізував думку російських пропагандистів, що влада України бореться не за принципи територіальної цілісності держави, а за промисловий потенціал Донбасу, який «годує всю країну».

«Виходить, що кожен, хто вважає, що війна ведеться за промисловість Донбасу, може підпасти під підозру в сепаратизмі?» – запитує Івашкіна.

Інші претензії правоохоронців настільки великі, що під них можуть потрапити не тільки умовні сепаратисти, але і громадяни, просто ведуть блоги. Зокрема, у клопотанні СБУ говориться наступне: «На сторінках видання відкрито поширюється інформація про місця дислокації військової техніки оборонного характеру на території Одеського регіону, що сприяє розвідок іноземних спецслужб».

Але, за словами колег Ткачова, Таймер писав тільки про те, що знаходиться у відкритому доступі.

«Тобто їдеш по дорозі і бачиш військову техніку. Або стоїш собі на зупинці в центрі Одеси, а повз тебе БТР їде. Про це писав не тільки Таймер, але і багато інших ЗМІ, а також користувачі соцмереж. Говорити про те, що це незаконна публікація відомостей і пособництво іноземним розвідникам нерозумно, тому що пособники у такому випадку – військові, які виставили цю техніку на загальний огляд», – зазначає журналіст, який відмовився назвати Кореспонденту своє прізвище.

Однак не зовсім адекватної реакції на роботу преси можна чекати і від приватних осіб, у тому числі й опозиційних політиків, яким сваритися з медіа, здавалося б, невигідно.

Свіжим прикладом того, що в Україні не все і не всегдапонимают різницю між ЗМІ та знаряддям розправи, став позов екс-депутата і представника колишнього режиму Володимира Олійника до журналісту Юрію Шеляженко і його газеті Правдошукач. Олійник вимагав спростувати інформацію про те, що «закони 16 січня» спровокували народне невдоволення і вуличні сутички. Сума позову склала 100 тис. грн.

Причина настільки суворих вимог до газеті нічим конкретним не мотивувалася. Вона видається невеликим тиражем, її не зустрінеш на розкладках і в кіосках, і, щоб ознайомитися з її змістом, потрібно докласти зусилля.

«Газета просто розсилалася депутатам, лунала», – розповідає Кореспонденту Шеляженко.

Не заперечуючи права екс-депутата і одного з ініціаторів цих самих законів на судовий захист, слід все ж відзначити, що в очі впадає неадекватність розміру позову і можливостей самого видання. Правдошукач завжди издавалсяисключительно силами Шеляженко, їм ж поширюється і є некомерційним, неприбутковим виданням. Тобто має місце звичайне нерозуміння реальної ситуації на ринку.

В результаті сам Олійник і його представник просто перестали ходити на засідання, і суд залишив позов без розгляду.

А судді хто?

Дуже сильно на сприйняття ролі журналіста у суспільстві вплинули події Евромайдана і конфлікт на сході: медійник вже мало чим відрізняється на війні від людини з автоматом. Це відбилося і на статистикою – в 2014 році в Україні загинули вісім журналістів. Притому що за всі роки незалежності загинули 63 представника масмедіа.

«За 2014-й в Україні загинули вісім журналістів, як українських, так і іноземних. Кілька працівників ЗМІ загинули в цьому році. Більшість з них пішли з життя на території проведення неоголошеної війни на Донбасі. За рік протистояння понад 40 медійників побували в полоні. Кілька журналістів знаходяться там і зараз», – йдеться в повідомленні Незалежної медіапрофспілки.

В даному випадку мова йде про переслідування журналістів в зоні АТО, насамперед, незгодних з порядками, установленими владою «республік». Але об’єктами переслідування ставали не тільки українські прокиевские журналісти, але і їх зарубіжні колеги, зокрема росіяни і працюють на російські ЗМІ іноземні громадяни. Наприклад, британець Грехем Філіпс, який співпрацює з телеканалом Росія сьогодні незважаючи на заборону СБУ у в’їзді на територію України.

Київські події 2004 року активно підтримував 5 Канал. В 2013-2014-му революція відбулася завдяки соціальним мережам. У проміжку ЗМІ ставали учасниками найрізноманітніших політичних розборок. За цей час сформувалося і зміцніло таке явище, як «джинса» – публікації однобокого змісту, розміщені на платній основі з метою дискредитації тієї або іншої персони.

У професійному середовищі в принципі відсутнє поняття арбітражу, який міг би взяти на себе судове рішення питань про етичну сторону роботи тих або інших представників ЗМІ

Оцінку діям журналіста може дати тільки суд, що загрожує матеріальними проблемами для видання, втратою репутації і, як бачимо, кримінальним переслідуванням. У професійному середовищі в принципі відсутнє поняття арбітражу, який міг би взяти на себе судове рішення питань про етичну сторону роботи тих або інших представників ЗМІ.

Поки найбільш успішною спробою самостійного регулювання спорів є Комісія з журналістської етики. Вона була заснована в 2001 році, у річницю зникнення Георгія Гонгадзе, чиє зникнення пов’язують саме з свавіллям щодо журналістів. Офіційно комісія запрацювала через два роки, але останньою інстанцією так і не стала. Лише рідкісні медійники зверталися до неї за допомогою. Найбільш відомий випадок – інцидент між співробітницею СТБ Ольгою Черваковою і екс-спікером Олександром Ткаченком у 2009-м.

В інших випадках діставалося й самим журналістам. Наприклад, комісія засуджувала дії програми Максимум і її ведучого Олександра Ільїних. Дісталося свого часу і Кореспонденту. У 2010 році комісія виявила порушення журналістської етики» в критичній публікації про торгівлю дипломами в Інституті журналістики.

«Не завжди професіонали можуть давати адекватні оцінки професійної діяльності колегам. Але справа тут швидше не в професіоналізмі (точніше, не тільки в ньому), але і в заангажованості, – каже журналіст Володимир Богун.

Для наочності він наводить приклад Коцаби.

«Більш ніж впевнений, що якби за справу взялися журналісти, то не факт, що він отримав би менш суворе покарання, ніж те, яке, гадаю, чекає його за підсумками суду, – вважає Богун. – Хоча рішення медійних спорів некомерційного характеру шляхом свого роду позасудового арбітражу особисто мені бачиться найбільш перспективним і необхідним».

Самому Богуну в 2011 році комісія винесла «громадський осуд». Журналіст критикував «феноменальні здібності Андрія Слюсарчука, що видавав себе за нейрохірурга і який стверджував, що він володіє феноменальною пам’яттю. Члени комісії вважали, що автор статей місцями спотворив факти. Але через якийсь час дії Слюсарчука поставили під сумнів уже і правоохоронці.

Єдиним способом уникнути в майбутньому неправового поводження з журналістами і інакомислячими є законодавче забезпечення. В тому числі і позасудовим шляхом

Єдиним способом уникнути в майбутньому неправового поводження з журналістами і інакомислячими є законодавче забезпечення. В тому числі і позасудовим шляхом. Це цілком могло б лягти в програму тих реформ, які обіцяли для України. Наприклад, конкретно цими змінами могло б зайнятися новостворене Міністерство інформаційної політики. Але, схоже, з-за невеликого штату відомство не має такої можливості.

«Навіщо законопроект для подібної комісії? Це ж саморегулюючий орган. Не плануємо [займатися цим питанням]», – сказав Кореспонденту заступник міністра інформаційної політики Артем Біденко.

Тому перспективи діяльності ЗМІ в Україні найближчим часом не дають приводів для оптимізму. Вона все ще залишиться непростою. І кожен раз, приймаючи рішення, журналістам доводиться діяти на свій страх і ризик.

***

Цей матеріал опубліковано в №20 журналу Корреспондент від 22 травня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися .