Оксана Соколова: керованої пропагандистської машини в Україні не існує

6 червня в Україні відзначають День журналіста. Сайт «Факти» підготував цикл інтерв’ю з відомими журналістами. Оксана Соколова, Юрій Романенко, Соня Кошкіна – з ними «Факти» говорили про стандарти професії, пропаганді, епатаж, блогерстве, а також про помилки в роботі, телебачення і відповідальність журналістів перед суспільством.

Соня Кошкіна: Журналістів атакують для того, щоб вони зійшли з розуму

Юрій Романенко: Журналісти прищепили українцям «пупоцентризм»

Сьогодні до вашої уваги – інтерв’ю з відомою телеведучою програми «Факти тижня», журналістом і продюсером Оксаною Соколовою.

Журналіст чи патріот?

 Останнім часом я все більше чую: «інформаційний фронт», «наша відповідь російській пропаганді». І це дуже мене турбує. Тому що журналістика не повинна воювати. Журналістика – над подіями, над процесами. Вона лише дзеркало. Це стандарт. Питання в тому, як його дотримуватися. Адже рік тому на нашу країну напали, наплювавши на будь-які стандарти. І потоки брехні, які линули з російських ЗМІ, насправді, викликали великий спокуса. Спокуса дати здачі. Якщо у тебе в руках такий потужний інструмент, як випуск новин або навіть просто репортаж – адже його теж можна використовувати як зброю у відповідь? І, будемо чесними, більшість з нас таки використала, називаючи це громадянською позицією. Навіть питання виник такий дивний: ти журналіст чи патріот?

Я вважаю, що це добре, коли журналіст є патріотом. Але це не повинно впливати на стандарти його роботи. Звичайно, є проекти, де потрібна авторська позиція. Але її дуже багато стало навіть в інформаційних програмах – більшість новинних випусків пофарбовані в той чи інший колір. Де-то це позиція власників каналу, десь самих журналістів. Мені здається, що виправдовувати це війною далі не можна. Час першого шоку минув. Ми видихнули. І далі повинні не уподібнитися російській пропаганді.

Чим «годувати» глядача?

Ми давно перестали розглядати наш проект – «Факти тижня» – як класичну підсумкову програму. У нас немає завдання охопити все, що сталося за тиждень. Ми для себе визначили пріоритети, і з ними працюємо. Намагаємося не втрачати подій, які впливають на зміни в суспільстві, в житті людей. В інших темах орієнтуємося на запити нашого глядача. ICTV – комерційний канал, тому думаємо про рейтинги. А вони є, якщо ми вгадуємо, що саме зараз нашого глядача цікавить.

Мені здається, що я все-таки знаю його непогано. Не тільки вік-стать-місце проживання. Ні, все набагато глибше. Я намагаюся зрозуміти, як він думає, які ідеї підтримує. Але головне, не піти, так би мовити «на приводу». Ось наш глядач дуже проукраїнський. І дуже радикально налаштований в питанні «Що далі робити з Донбасом?». Думаю, він однозначно скаже: відрізати, самі винні… Але ми не можемо потурати… Я впевнена, що ось саме в таких питаннях ми повинні залишатися насамперед журналістами. Відстороненими, объективнимы, переконливими.

У правди завжди дві сторони

 «Факти тижня» конфлікт на Донбасі називають війною. Тому що існують певні стандарти: якщо є більше, ніж тисяча жертв з однієї й іншої сторони, це вже не просто конфлікт. Крім того, подивіться, світові експерти говорять про «гібридну війну», а не про гібридному конфлікті або гібридної АТО. Цей термін вже увійшов в новітні підручники. Тобто, це війна.

Як її показувати? Звичайно, є світовий стандарт військової журналістики. Зброю в руки не брати, на одну або іншу сторону не ставати. Але нам тут складніше, ніж журналістам BBC або CNN. Тому що це наша війна. Неможливо бути відстороненим зовсім. Це ж нашу країну намагаються розірвати. Але ми точно не повинні перетворюватися на воїнів.

Я думаю, що треба виходити з того, що Донбас поки Україна. І там живуть громадяни України. Так, вони думають не зовсім так, як жителі Києва. Але давайте залишимо дискусію про причини цього на інший матеріал. Вони перш за все люди. І що стосується перш за все мирних жителів, ми можемо показувати їх життя і проблеми. Інша справа, як це зробити? Я можу стверджувати, що в українських журналістів немає можливості поїхати на Донбас і зробити чесний матеріал. Тому що для цього треба так чи інакше домовлятися з місцевими «ватажками». Вони категорично не зацікавлені в об’єктивних репортажах. Ми перевірили це на досвіді проекту «Інсайдер». Кілька разів намагалися зробити великий матеріал з окупованих територій. З ким тільки не вели розмови – від заступників Плотницого до прямих помічникам Захарченко. Вони всі обіцяють, але тільки доходить до справи – все зривається. Дозволяють знімати тільки тим, хто робить сюжети з урахуванням їх позиції.

Після всіх цих переговорів у мене виникло відчуття, що нам пропонують з’їздити в прес-тур «ЛНР» і «ДНР», показати, як там добре живеться. Я не готова до таких кроків. Навіть, якщо це принесе хороші рейтинги.

Віримо своїм джерел

Суспільство втомилося від війни, але теми Донбасу люди все одно дивляться, тому що вони безпосередньо пов’язані з майбутнім нашого суспільства. За великим рахунком, це тема виживання.

Звідки ми черпаємо дані про ситуацію на умовній лінії розмежування? По різному. По-перше, опираємося на власні джерела та інформацію, яку добули на передовій наші власні військові кореспонденти.

Ми ніколи не користуємося виключно даними спікерів АТО, РНБО, СБУ. На жаль, якість інформаційного сектора в силових відомствах невисока. Досі трапляється, що інформація одного відомства суперечить іншому. Або взагалі за кілька днів після публікації виявляється, що заявлене не зовсім відповідає реальності.

На жаль, ми навчені гірким досвідом. Того ж Іловайська. Коли офіційні представники говорили одне, а наші репортери привозили зовсім інші дані. Причому не усні. Це було відео з пораненими, загиблими, з людьми, які виходили з котла … Це були два різних світу: те, що ми бачили, і те, що говорилося офіційно.

 «Українська пропаганда»

Сказати чесно, українська пропаганда російської навіть в підметки на годиться». Там це потужна державна машина, яка будувалася впродовж останніх 15 років. А в Україні – це по-перше, стихійні руху. Викликані в основному бажанням щось довести у відповідь. По-друге, це дуже локальні акції, розроблені або якимось інститутом влади, або власниками каналу, або взагалі групою журналістів. Цілісної, керованої пропагандистькой машини в Україні просто не існує. Навіть у тих випадках, коли вона може і була б потрібна. Говорити про українську пропаганду, коли у нас працюють телеканали з таким різним політичним забарвленням, просто смішно.

Журналісти – двигуни прогресу

Роль журналістів в українському суспільстві дуже велика. Я переконана, що глобальні соціальні і політичні зміни – ще з моменту Помаранчевої революції – відбувалися багато в чому завдяки журналістам. Можливо подекуди вони були тільки провідникам чужих ідей. Але без них багато чого не сталось би.

Так що можна сказати, що в Україні журналісти – двигуни прогресу. Тому активна громадянська позиція у нас часто цінується більше, ніж професіоналізм.