Повірити в себе. Переселенці досягли перших успіхів у бізнесі

Переселенці з Донбасу та Криму через рік досягли на новому місці успіхів у бізнесі.

У маленькому кафе-кондитерської Love Саке на вул. Горького в Києві наливають смачний домашній лимонад. Атмосфера тут незвично камерна для центру мегаполіса: тихо грає музика, м’яко блимають лампи, стіни – в пастельних тонах. На все це подвійно приємно дивитися, коли дізнаєшся, що заклад створено руками тендітної 26-річної Анастасії Ларкіною з Донецька, пише Юлія Корабльова в №23 журналу Корреспондент від 12 червня 2015 року.

«Спочатку в мене була ідея створити місце, де було б максимально затишно, де тебе завжди зустрічала господиня і куди хотілося б повертатися. Процес йде, і я відчуваю, що у нас все вийде», – зі збентеженою і водночас гордовитою посмішкою власниця кафе розповідає Корреспонденту, як змогла облаштуватися на новому місці.

Ларкіна – одна на мільйон, і це не метафора. За даними Міністерства соцполітики, сьогодні в Україні налічується 1,3 млн так званих внутрішньо переміщених осіб, змушених залишити свої будинки через окупації Криму та АТО на Донбасі. І це лише ті, хто зареєструвався.

Працевлаштування переселенців – головний біль як для них самих, так і для влади. В Держслужбі зайнятості населення кажуть: з початку кримських подій і проведення АТО до них за допомогою звернулися 50,5 тис. біженців. Це крапля в морі порівняно з реальною кількістю тих, кому потрібна робота на новому місці.

На допомогу приїжджим прийшли волонтери, які відкрили школи навчання новим спеціальностям і підприємництва, а також допомогли знайти роботу. Ті переселенці, хто на малій батьківщині вів активний спосіб життя, займався власним справою, через рік після втечі від війни і анексії вже досягли перших успіхів.

Біженці відкрили свої кафе і перукарні, запустили рекламні проекти, домоглися високих посад і з головою пішли в громадську роботу. На першому етапі їм довелося долати труднощі адаптації і звичайні для початку будь-комерції бюрократичні рогатки.

«Головне мати стійку мотивацію», – впевнена Марія Маруженко, координатор роботи зі ЗМІ волонтерського проекту Центр зайнятості вільних людей.

Чебуреки і торти

Біля кримсько-татарської чебуречній Софра (в перекладі з їхньої мови – «накритий стіл») на Подолі не проштовхнутися. Тутешні чебуреки – справжній витвір мистецтва. Саме тому серед відвідувачів закладу можна помітити відомих персон, наприклад, колишнього міністра закордонних справ Андрія Дещицу.

Кафе прикрашене української та кримсько-татарської символікою, а частина доходу йде на допомогу бійцям АТО. Сім’я Буджуровых, яка не прийняла анексію Криму і переїхала на материк, у своєму кафе намагається хоч трохи відновити атмосферу батьківщини, пригощаючи відвідувачів неперевершеними чебуреками і аныками – аналогами перше, тільки печеними на сухій поверхні, а не смаженими у фритюрі.

Ескендер Буджуров, глава сім’ї, на півострові працював керуючим готелем, планує в додаток до Софре відкрити мережу закусочних по Києву, в тому числі і дитячих – з східними солодощами.

Фото Дмитра Ніконорова

Ескендер Буджуров (праворуч), перебравшись з Криму, відкрив у Києві сімейний бізнес

Ларкіна, на відміну від нього, поки не може похвалитися сотнями відвідувачів, обложників двері її кондитерської. Однак для молодого лікаря-офтальмолога, що робить лише перші кроки в бізнесі, кожен відвідувач – вже маленька перемога.

Ідея відкрити кафе в центрі столиці прийшла до Ларкіною спонтанно. Проїжджаючи повз майбутнього приміщення свого закладу, пропонованого в оренду, вона закохалася в нього з першого погляду.

«Йде злива, я вискакую з машини, бігом записую номер [телефону на двері], – згадує Ларкіна. – Тут заходять якісь чоловіки на перегляд, я подивилася на них і жалібно попросила теж подивитися. І вирішила: кафе буде тут! Мої знайомі кажуть: якщо б я була пропаленій акулою бізнесу, я б навряд чи так поспішно прийняла рішення. Але, може, воно і до кращого».

Новоспечену бізнес-леді на перший погляд можна прийняти за студентку. І це недалеко від істини – влітку 2014 року вона закінчила інтернатуру в Донецькому медінституті. Проте запеклі бої за місцевий аеропорт змусили сім’ю покинути будинок, який знаходився неподалік від місця бойових дій. Останньою краплею став випадок, коли з-за боїв швидка не змогла приїхати до хворого дідуся Ларкіною.

Спочатку сім’я перебралася в Хмельницький, де влаштуватися за фахом Ларкіною не вдалося. І тут ідея кафе, яку вона виношувала ще в Донецьку, раптом знову стала актуальною.

Благодійна організація допомоги біженцям Крим-SOS оголосила конкурс серед переселенців на кращий бізнес-план по відкриттю власного підприємства. Основна ідея – показати, що твоя справа може принести користь таким же, як і ти.

«І тут моя мама мені каже: ну а що ти втрачаєш? І я подумала: ну правда адже – нічого! – сміється дончанка. – Написала бізнес-план відразу під Київ (дуже хотіла сюди переїхати) і в підсумку виграла грант. Правда, грант – це голосно сказано. Грошова допомога не – приз складався з кави-машини та тостера. Але це стало таким собі стусаном долі».

Потім почалися клопоти навколо переїзду в столицю, зупинки на день-два у знайомих, пошук грошей, які допомогли зібрати друзі. Ларкіна разом з сім’єю засукала рукави і самостійно облаштувала весь інтер’єр свого кафе. Нещодавно у кондитерській з’явилася вивіска, ніж її господиня неабияк пишається. Проте визнає: ще багато труднощів.

«У нас немає, наприклад, професійних піарників, які приведуть в кафе знаменитостей», – ділиться підприємниця турботами.

Історії успішної побудови переселенцями бізнесу на новому місці не рідкість, хоча ще і не тренд. Вони опановують різні сфери – від кафе і перукарень до програмування та реклами

Історії успішної побудови переселенцями бізнесу на новому місці не рідкість, хоча ще і не тренд. Вони опановують різні сфери – від кафе і перукарень до програмування та реклами.

Тетяна Ткаченко з Луганська організувала в Києві виробництво делікатесів. Проект називається Гурманьяки і пропонує покупцям кулінарні солі, суміші для глінтвейну і традиційні англійські десертні креми – курди.

Стиліст і візажист з Донецька Ганна Кравченко півроку тому приїхала в Київ з парою суконь і валізкою косметики. Облаштувавшись у столичному ТРЦ Гуллівер, вона стала співзасновницею салону краси Руки-Ножиці і за півроку змогла зібрати на своїх 20 м салону чи не пів-Києва.

Ступінь свободи

Дмитро Острєцов з Луганська, коли Кореспондент заводить із ним розмову про його нового життя в Дніпропетровську, заливається сміхом: «Хто вам сказав, що я найуспішніший? А ну признавайтесь, хто вже мене здав!».

Говорити про себе як про успішне людині Острєцов не хоче, хоча, навіть якщо не брати до уваги історію його переїзду, він все одно потрапляє під це визначення. У Дніпропетровську Острєцов живе рік – разом з родиною залишив Луганськ, коли сили АТО успішно почали відбивати населені пункти у бойовиків.

«Насправді все просто: необхідно чітко розуміти, наскільки тобі вистачить твоєї «фінансової подушки». Та й взагалі, у багатьох вона є? Мені ось за найбільш песимістичними прогнозами вистачило б грошей на пару місяців. Тобто я був би змушений виїхати назад в Луганськ. Тому і довелося ворушитися», – ділиться Острєцов своїм секретом успіху.

Фото з особистого архіву Дмитра Острецова

Дмитро Острєцов, переїхавши з Луганська в Дніпропетровськ, досяг успіху в розвитку свого бізнесу

Вдома залишилося улюблене шкіряне крісло і тільки що куплена ліжко. На новому місці натомість матеріальних цінностей з’явилися духовні – співчуваючі знайомі і необхідність заново облаштовуватися й годувати сім’ю.

Небажання повертатися в Луганськ, який сили АТО так і не відбили, стало хорошою мотивацією. Ще на батьківщині Острєцов почав пробувати працювати на себе – займався програмуванням, маркетингом і рекламою, розробляв інтернет-сайти. У Дніпрі довелося створювати базу заново – не тільки шукати нових замовників, але і купувати дорогі комп’ютер, камеру і інше обладнання.

Зараз йому вистачає грошей не лише на те, щоб постійно оновлювати робоче місце, але і регулярно подорожувати

Зараз йому вистачає грошей не лише на те, щоб постійно оновлювати робоче місце, але і регулярно подорожувати, а також чути від знайомих: «Дімка – найуспішніший з переселенців, яких я знаю».

Основні критерії забезпеченості, квартиру і машину, Острєцов купувати поки не планує, хоча доходи дозволяють.

«Я не збираюся таксувати або здавати в оренду житло. А для душі я краще зводжу сім’ю в Карпати або до моря гайда», – міркує луганчанин.

Перевести бізнес в інше місто – справа важка, клопітка і часто майже нездійсненне, переконався не тільки Острєцов, але і його землячка Ганна Лиферова. В її рідному Красному Лучі залишилося три бізнесу, недавно куплений будинок і машина.

На втечу був рівно годину, згадує Лиферова, – часу вистачило, щоб одягнутися, взяти документи і виїхати на вокзал. Тому, коли в столичному хостелі у неї вкрали єдину пару взуття, порятунком спочатку стали тільки волонтери. А потім ще й гроші, виручені від проданої машини.

Крім підприємництва Лиферова на батьківщині займалася громадською діяльністю – очолювала молодіжну організацію, що займалася соціальною роботою. У Києві вона вирішила продовжити саме цю лінію. Луганчанка займається проблемами переселенців у фонді Схід – Київ – Допомогу, а також стала президентом громадської організації Діти Донбасу. Паралельно вона закінчує магістратуру за спеціальністю теолог.

Фото Дмитра Ніконорова

Багато втративши в рідному Красному Лучі, Ганна Лиферова не опустила руки. Зараз вона допомагає переселенцям

«Звичайно, порівнювати минуле життя і нинішню неможливо. Спочатку було важко, я звикла працювати на себе, а тут довелося згадувати, що таке підпорядкування начальству. Але з цим впораєшся», – розповідає Лиферова.

Її 16-річний син при переїзді показав блискучі результати на іспитах в школі і готує себе до вступу в Києво-Могилянську академію. Мати запевняє: в рідній школі так багато друзів у нього не було.

Злізти з валіз

За минулий рік Держслужбі зайнятості влаштувати на роботу вдалося 11 тис. переселенців, 38 тис. придбали нову спеціальність. Ще 20 тис. продовжують отримувати послуги з професійної переорієнтації.

«Взагалі, якщо говорити відверто, більшість не йдуть у центри зайнятості», – говорить Маруженко з Центру зайнятості вільних людей. Цей волонтерський проект був створений після анексії Криму для допомоги переселенцям у працевлаштуванні.

На даний момент за допомогою в Центр зайнятості вільних людей звернулися понад 5,5 тис. внутрішньо переміщених осіб із зони проведення АТО і Криму. З них 1,5 тис. отримали роботу

На даний момент за допомогою в центр звернулися понад 5,5 тис. внутрішньо переміщених осіб із зони проведення АТО і Криму. З них 1,5 тис. отримали роботу. Найбільш затребуваними у них є вакансії в сфері адміністративного управління, бухгалтерії, роздрібної торгівлі, будівництва.

За словами Маруженко, не останню роль в успішному працевлаштуванні переселенців відіграє позиція роботодавців.

«Не можна сказати, що дискримінації по відношенню до переселенцям не існує зовсім, – зітхає актививстка. – Один час роботодавці були патріотично налаштовані і брали чи не брали фахівців з політичних причин. Але зараз ситуація зрівнялася. Якщо фахівець хороший, то його з руками і ногами заберуть. Тим більше донецькі спеціалісти, як правило, дешевше київських».

Серед роботодавців зараз більше цінується бажання й професіоналізм працівника, а цього у переселенців, як правило, в надлишку

Контент-експерт порталу rabota.ua Тетяна Пашкіна підтверджує: серед роботодавців зараз більше цінується бажання й професіоналізм працівника, а цього у переселенців, як правило, в надлишку.

«До того ж є ще просте і щире бажання допомогти людям, – запевняє експерт. – Є роботодавці, які активно вітають у своїх лавах переселенців, є ті, хто особливо це не афішує».

Втім, не варто уявляти картину занадто райдужною, додає вона. Показово, що на сайті rabota.ua всього 19 резюме, де здобувач вказує той факт, що він переселенець. Пашкіна впевнена: у більшості ще залишився страх, що з-за місця проживання в роботі буде відмовлено.

Тим більше що обґрунтовані ризики у роботодавця є – наприклад, йому невигідно давати переселенцу очолити великий довгостроковий проект, адже невідомо, чи надовго людина затримається в місті.

Однак і в цілому відкривати бізнес в період кризи – велика авантюра, здатна, тим не менш, принести плоди. Конкуренти починають йти з ринку, залишаючи проломи в тих сферах, які раніше були щільно заповнені. При наявності бажання і мобільності справа може піти активно і почати приносити дохід навіть швидше, ніж у спокійні роки, кажуть експерти. А у переселенців є своя перевага – їм нікуди відступати.

«У нас, на жаль, немає обліку людей, які успішно відкрили свою справу, – зазначає Маруженко. – Курси з підприємництва пройшли близько 1,5 тис. чоловік, з них третина пішли працювати за профілем. Я знаю щонайменше сім людей, хто зміг зачепитися в столиці і активно розвиває свій бізнес».

З іншого боку, психологічна адаптація кожному дається по-різному. У кого-то вона триває півтора місяця, у кого-то може, й чотири, пояснює психолог Олексій Васильєв.

«Для людини [переселенця] все нове, і часто його це дратує: повітря не такий, будівлі не такі, – пояснює фахівець. – У цей момент важливо провести внутрішній аналіз – оцінити ситуацію і скласти стратегію, що далі робити. Ти вже не на валізах, ти приїхав на нове місце, де потрібно рухатися вперед».

Маруженко додає: переселенці стикаються з такими ж проблемами при відкритті бізнесу, як і всі інші. Крім того, що всі вони проходять період соціальної адаптації в новому місті, їм доводиться воювати з бюрократичною машиною. І це дуже сильно впливає на просування бізнесу далі ідеї.

Незважаючи на те що війна робить будь-які прогнози на майбутнє сумнівними, експерти бачать у долі переселенців більше позитивних тенденцій, ніж негативних.

«Як мінімум завжди є сезонні роботи, плюс кількість пропозицій з-за кордону також постійно зростає. Та й по містам-мільйонникам ми відзначаємо приріст вакансій. Так що було б бажання», – вважає Пашкіна.

Самі новоспечені бізнесмени тепер впевнені: якщо віддавати собі звіт в тому, що ти починаєш нове життя, то і процес адаптації і становлення на новому місці, пройде максимально швидко. Особливо якщо є підтримка з боку рідних.

«Коли тобі або твоїй родичу хочеться лізти в петлю, потрібно триматися разом. Потрібно постійно один одного підтримувати. Повірте, в нашій ситуації сім’я дійсно рятує і допомагає з усім впоратися», – говорить Ларкіна.

А Острєцов додає, що важливо не розкисати і не жаліти себе.

«Навіть якщо вас з’їли, то все рівно є два виходи, – жартує луганчанин. – А ми-то живі. Так що все буде добре».

***

Цей матеріал опубліковано в №23 журналу Корреспондент від 12 червня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися .