Соня Кошкіна: Журналістів атакують для того, щоб вони зійшли з розуму

6 червня – день журналіста в Україні. Спеціально до цієї дати «Факти» поспілкувалися з відомими журналістами, для яких робота – це одночасно і любов, і відповідальність, і життя. Зараз журналісти стали справжнім «нервом» суспільства. Про те, як це – по-чесному говорити від імені народу, розповідає Соня Кошкіна, Юрій Романенко і Оксана Соколова.

«Добрий день, це Соня» – шеф-редактор LB.ua про журналістику як про кисні, необхідному для життя

Коли Ксенія Василенко, шеф-редактор видання «Lb.ua», стала Сонею Кошкіною, вона думала, що це ненадовго. Але немає нічого більш постійного, ніж тимчасове – саме це ім’я стало брендом якісної політичної журналістики.

Вона почала працювати в 15 років і вважає – просто добре виконувати свою роботу недостатньо. Нею треба жити. Ми поговорили з Сонею про те, як будь-яку загрозу можна перетворити можливість, як писати про конфлікт і як написати книгу, про яку всі будуть говорити.

«Недостатньо просто добре виконувати свою роботу»

Якщо ти приходиш в професію, то повинен хотіти бути кращим. Принаймні у мене це була одна з головних мотивацій. Безперечно, просто добре виконувати свою роботу – недостатньо.

Ми дуже цінуємо ініціативність у молодих журналістів, які з’являються в редакції. Якщо людина дійсно хоче себе проявити, йому не треба давати ніяких завдань, він сам прийде і запропонує 25 тем на вибір і відпрацює 40 контактів.

В кінці 2003-го і першої половині 2004-го, коли я працювала в газеті «День», був етап партійних з’їздів (враховуючи підготовку до президентських перегонів 2004-го). З’їзди зазвичай проводилися по вихідних, всі їх треба було «відписувати». Коли редактор «летючці» напередодні питав, хто хоче піти на той чи інший з’їзд – бажаючі рідко перебували. Воно й зрозуміло: люди, в основному, сімейні, весь тиждень працювали, а тут ще – вихідні. І тільки я завжди була «бажає». Іноді намагалася взяти відразу кілька завдань, хоча мені говорили: «Ти вже йдеш на один захід, заспокойся».

Якщо ти дійсно «хворієш» роботою, то не можеш заспокоїтися ні на хвилину, – звичайно, це буде впливати на кінцевий результат. Інтернет, до речі, дуже стимулює – ось ти здав газету, або сюжет випустив, все, можеш іти собі гуляти, тоді як в Інтернеті все нон-стоп. Працюєш 24 години на добу.

Потрібно працювати, не покладаючи рук, от і все. Всі, хто дійсно хоче себе проявити – виявляють.

Коли професія – повітря

Я з самого початку знала, що хочу досягти успіху в журналістиці. Коли стала Сонею Кошкіною, зрозуміла, що колись настане день – я буду дзвонити комусь і просто говорити «Здрастуйте, це Соня». І все! Співрозмовник відразу ж, без уточнення прізвища, зрозуміє, хто це. Така невелика лакмусовий папірець успіху. Повинна сказати, що сьогодні так воно і є.

Звичайно, я не відразу навчилася писати, хоча працювала з п’ятнадцяти років. У мене не все виходило, якісь тексти я переробляла. За це величезне спасибі редактору «Дня» Мар’яна Олійник, вона дуже багато дала мені в професійному плані, передусім своїм прикладом і допомогою.

Я жодного разу не замислювалася про можливу зміну професії. Хоча мені багато разів пропонували піти в політику, але, по-перше, у мене немає ілюзій з цього приводу, а, по-друге, журналістику я щиро вважаю кращою в світі професією. Не уявляю, як її можна на щось проміняти.

До 2006-го, до «Оглядача» я писала для кількох видань відразу. По-перше – для досвіду, по-друге – для грошей. Я рано почала самостійне життя, тому для мене фінансове питання було актуальним. На останньому році школи попалася мені «халтура». Тоді якраз почали масово з’являтися ділові ЗМІ і одне з них регулярно виходило з тематичними «вкладки». Матеріали збиралися на англійській, їх треба було переводити і перетворювати в читабельні тексти. Я на все життя запам’ятала одну з тем, над якою працювала тоді для них – «Ринок лакофарбових в Україні». Ще раз: зібрати фактаж англійською, перевести оформити в тексти. Сказати, що мені було цікаво писати про лакофарбових – це, звичайно, сильно збрехати. Але я ніякої роботи не уникала.

 Я ніколи не намагалася займатися «соціалкою», не «ліз» в культуру. Не тому, що мені це не цікаво, просто це не «моє».

Важливо, щоб у тому місці, де ти хочеш працювати, був «старший колега», який би спрямовував, підказував і навчав. Якщо у тебе є такий – це велике щастя.

Влада і ЗМІ, 2015 рік

Після 2014 року спілкуватися з владою стало набагато простіше. Раніше, якщо комусь не подобався опублікований матеріал, вам швидко приїжджала податкова чи міліція, чи прокурорські. Так, в 2012-му ми розповідали про корупцію Валерія Хорошковського, тоді – першого віце-прем’єра. З «легкої руки» Валерія Івановича нас було заведено кримінальну справу.

А зараз, якщо виникають питання, тобі просто телефонують. Ви розмовляєте, дискутуєте і завжди можна знайти точки дотику.

Крім того, зараз якісно інша реакція на журналістські розслідування, резонансні матеріали. Два-три роки тому ти міг чи не щодня писати про корупцію, скажімо, у Кабміні, однак правоохоронні органи вперто робили вигляд, що їх це не стосується. Сьогодні ситуація, звичайно, не ідеальна, але тиск журналістів і суспільства на владу стало значно відчутніше.

Я спілкувалася під влади з тими людьми, хто приймає рішення, так і спілкуюся. Це – моя особиста журналістська «спеціалізація».

Коли власні джерела «не договорюють»

Не договорюють часто. Тут завжди діє просте правило, яке ніхто не скасовував – перевіряти інформацію за трьома джерелами. Останній приклад: смерть молодшого Віктора Януковича. Вперше я про це почула від людини з Москви, який, м’яко кажучи, не дуже любить цю сім’ю. Звичайно, навіть думки не допускала, що з такими речами не можна жартувати, але я не збиралася робити новину з посиланням лише на один московський джерело. Почала перевіряти, і поки не знайшла чотири джерела – тому що в цьому випадку мова йшла про дуже серйозну справу, – новина не давала. В тих джерелах, на які я посилався, впевнена на 100 відсотків.

Як правило, джерела – це одні і ті ж люди на протязі довгого часу. І якщо у вас на якомусь етапі в комунікацію закрадається дисбаланс, то ти вже не зможеш нічого у нього запитати, і він нічого тобі розповідати не буде. Такого, щоб мої джерела брехали, не буває. А джерела і люди, які хочуть тобі щось «злити» – це різні речі. Звичайно, мені намагалися «зливати» інформацію, коли я була менш досвідченою. Але такі речі я навчилася відсікати.

Facebook і політики

Facebook – це майданчик, температура по палаті, але не більше того. І не можна сприймати дуже серйозно те, що там відбувається. Точніше, так: слід розуміти, що онлайн і оффлайн – дві самостійні площини, які не завжди перетинаються.

Є люди, яким подобається, що у них багато передплатників, і в певний момент вони ловлять «зірку», всерйоз вважаючи себе володарями дум.

«Загрозу завжди можна перетворити в можливість»

Як вже казала, в 2012 році «LB.ua» проти мене, головного редактора Олега Базара і нашого фотографа Максима Левіна, порушили кримінальну справу. У той же час на різних «зливних бачках» почали з’являтися замовні публікації, які дискредитували мене особисто, так як основним спікером кампанії нашої захист виступала я.

Спочатку Шевченківський районний суд визнав відсутність новизни моєї дисертації, на підставі чого мене позбавили наукового ступеня. Ймовірно, я – єдина людина в світі, в чиїй дисертації суд розбирався, чи є там наукова новизна. Звичайно, до права це не мало ніякого відношення, але такі тоді були часи. До речі, в публічній площині усі було представлено так, ніби наукового ступеня я позбавлена за плагіат власного батька, але той же суд довів, що жодного плагіату не було.

Словом, весела була історія. За першою хвилею дискредитують публікацій пішла друга. Грошей на це тоді витратили чимало. Загалом, такого роду атаки переслідують тільки одну мету – щоб жертва зійшла з розуму.

Якщо жертва не замкнулася в собі, не припинила професійну діяльність, не викинулася з балкона, то можна вважати – мета досягнута не була.

Будь-яку загрозу завжди можна перетворити в можливість. Питання в тому – як ти на це реагуєш. Якщо ти піддаєшся і починаєш страждати – будеш морально знищений. Ти не зможеш працювати, якийсь час спілкуватися з людьми. Але я їм тоді не зробила такий подарунок. Вистояла. Можливо, таким чином, навіть комусь подала приклад.

Журналісти і війна

До минулого року у нас в країні не було системного досвіду військової журналістики. Лише кілька осіб мали таку спеціалізацію, але працювали вони в основному на чужих війнах. Коли війна прийшла в нашу рідну країну, всім довелося вчитися з нуля. Пам’ятаю перші поїздки в зону АТО. Про найпростіші правила безпеки, навички поводження з аптечкою, якісь елементарні речі, які повинен знати кожен журналіст чи волонтер, або будь-який, хто туди їде, ми не знали – цим знанням було нізвідки з’являтися.

За рік багато що змінилося. Постійної тільки є неможливість працювати «з тієї» сторони.

В минулому році наш колега Павло Канигін з російської «Нової газети» потрапив у підвал СБУ в Донецьку – російський журналіст, з російським паспортом, з московської акредитацією. Бойовики на це подивилися «прогуглили» його, і перший результат, який вони побачили передрук матеріалу Павла на нашому сайті. Звичайно, там було посилання на «НГ», але бойовиків це вже не сильно хвилювало, адже вони побачили «жидобандеровский» сайт. Якби на місці Канигіна був би наш співробітник, він би з того підвалу просто не вийшов.

Як писати про конфлікт: Майдан і Донбас

Герої моєї книги «Майдан. Нерозказана історія» – люди, які приймали рішення і з одного, і з іншого боку барикад. Що стосується конфлікту на Донбасі, то я не можу сказати, що Бородай, наприклад, приймає рішення. Це смішно, тому що він маріонетка Москви. Тому, якщо писати про конфлікт на Донбасі в такому ж ключі, як я писала книгу про Майдані, то треба відновлювати логіку подій московських чиновників, які займалися цим питанням. Власне, я як раз зараз на цьому і сконцентрована. Звичайно, не в тому сенсі, щоб представити їх точку зору, але щоб довести причинно-наслідковий зв’язок вчиненого ними злочину – по Криму, по організації «Російської весни» на Донбасі.

Зараз я можу з упевненістю сказати: російська агресія не була випадковістю, від першого ж дня – чіткий сценарій. Більше того, на сьогодні я практично впевнена, що восени 2013 року Віктор Янукович вже знав про те, що Крим буде анексований.

«Майдан. Нерозказана історія»

За 2 місяці продажу було реалізовано 24 тис. примірників, російською та українською мовами.

Це не збірка фейсбук-постів, фотографій, це навіть не збірка статей, які виходили на LB.ua протягом того історичного періоду. Так, деякі друкувалися, але це були вже фрагменти книги. Сама книга – велика документальна робота. З максимально докладним, настільки, наскільки це було можливо на момент публікації, – відтворенням «закулісся» Майдану.

Звичайно, коли минув час, у мене з’являються якісь нові факти.

Наприклад, я перша написала про те, що під час Майдану в Київ тричі приїжджали фахівці російського ФСБ.

У мене вже були їхні прізвища, я знала, яким складом вони прибули, хто з вищого керівництва СБУ їх тут розселяв, веселив, водив… Але на той момент я ще не знала, що вони були пов’язані з Сурковим. Сьогодні – знаю. І один матеріал про діяльність «сірого кардинала» Кремля на Lb.ua вже опубліковано. Зараз готуються ще кілька.

Також після виходу книги мені подзвонили ще кілька людей, які захотіли трохи «дорассказать», з’явилася нова інформація, тому я думаю, що рано чи пізно ми з видавцем підготуємо «апгрейд».

Реакція на книгу

Як сказав один мій колега, «книгу про Майдані хотіли написати все, а зробила тільки Соня». Так що певний негатив зсередини професійного середовища був запрограмований. Заздрість – прогнозована реакція.

Реакції Facebook, про яку часто запитують, то вона була не на книгу, а на презентацію. Я навіть не впевнена, що ті, хто старанно поливав мене брудом, книгу взагалі планували читати, їм важливий був сам «процес» висловлювання в соцмережі. Не про всіх, звичайно, мова, але багатьох.

Щодо першої презентації, висловлювалася вже багато разів, повторюся ще раз. Туди були запрошені люди, які давали інтерв’ю для книги. Зрозуміло, що Олександр Турчинов, Арсен Аваков, Володимир Гройсман, Віталій Кличко, численні міністри, керівники фракцій, депутати не могли приїхати на виставу в книжковий магазин. По-перше, вони б там просто фізично не помістилися. По-друге, держохорона мене б за це вбила. Тому спеціально для них був організований спеціальний формат. Це було в Музеї Шевченка – на 180 запрошених гостей я нарахувала аж вісім колишніх регіоналів. Так, вони були там тому, що, повторюю, давали інтерв’ю для книги. Смішно, коли хтось каже мені: «вони повинні сидіти у в’язниці». Так, можливо. Але, погодьтеся, я – не суд, не мені це вирішувати. Я – журналіст, моя робота – подавати всебічну картину, а «3D» неможливо без того, щоб збирати свідоцтва опонентів.

Якщо ти дійсно хочеш розібратися в тому, що сталося – то будеш це робити. Якщо ні – будеш сидіти в «Facebook» і обурюватися.

фото з особистого облікового запису Соні Кошкіній в Facebook

Аліна Швидко