У проміжку між обстрілами. Як виживає Донецьк і околиці

Оповістити про артобстріл заздалегідь неможливо. Тому жителі Донецька покладаються на долю. А ще на соціальні мережі.

Мій будинок в Донецьку стоїть на вул. Червонопрапорної, а «прилітає» постійно поруч – на Червону, Грекова, Маршала Жукова, пише донецький журналіст Раміль Замдыханов в №23 журналу Корреспондент від 12 червня 2015 року.

Нещодавно потрапили і за Червонопрапорної, але виявилося, що від мене все ж неблизько — в парі кварталів. Хоча спочатку, коли побачив назву вулиці у зведеннях, що нервово кольнуло всередині. Придивився, номер постраждалого будинку двозначний, а біля мого будинку — тризначний. Втім, все одно я там зараз не живу. Небезпечно.

Обстріл району селища Жовтневий – щільні, такі, як минулого літа, – почалися порівняно недавно, пару тижнів тому або близько того. Або, може бути, місяць. До цього здавалося, що практика знищують артилерійських ударів по житлових кварталах залишилася в минулому і до неї вже не повернуться. У самому справі, яка від неї користь? Тільки обозление і смерть, а так більше ніякого сенсу і немає. Але, мабуть, стріляючий сторона вважає інакше.

Ні, звичайно, абсолютного перемир’я не було ніколи, час від часу щось обов’язково відбувалося. На лінії фронту, там, де дві протиборчі сили дивляться один на одного через приціли, обстріли і сутички траплялися щодня після перемир’я, але в свідомості це чомусь не викликало тривоги. Зрозуміло ж, що війну ніхто не скасував, їй просто прибрали гучність, ніби звук на телевізорі. Війні заборонили кричати, а все інше залишилося без змін. І те, що люди в камуфляжі стріляють один по одному, загалом-то нормально – це їхня професія. Важливо, щоб мирні не страждали. І здавалося, що так і відбувається.

Якийсь час майже не падало» в міських кварталах, можна було безбоязно відправитися у своїх справах по місту і не побоюватися випадкового обстрілу. Адже начебто домовилися. І, здається, до пори до часу дотримувалися.

Правда, скептики засмучувалися, що по обидві сторони від лінії протистояння кількість зброї не зменшується, а тільки збільшується. Що вся важка артилерія, всі ці Гради і Смерчі зовсім не відведені за обумовлені лінії, а всього лише приховані до пори до часу, і тому, враховуючи постійно зростаючий арсенал, час Ч настане ось-ось.

Воно і сталося.

Перший гучний ексцес стався на початку травня. Як і слід було очікувати, постраждав район Путиловки, що межує з найзнаменитішим місцем Донецька — колишнім аеропортом. Снаряди вдарили в житлові будинки вночі, проломили стіни, зруйнували магазин. Здається, тоді обійшлося без жертв, що зрозуміло: велика частина жителів давно покинули той район від гріха подалі. Тому уламками цегли та штукатуркою з утворився пролом в порожній квартирі засипало порожню дитячу ліжечко. Бог відвів.

Як і слід було очікувати, обстріл призвів до сплеску активності авторів аматорських «балістичних експертиз», як зазвичай, не змогли уникнути спокуси обілити «своїх» і покласти всю повноту відповідальності на «чужих». Після їх перепалок настала відносна тиша, в яку, втім, вірили вже все менше і менше.

Через якийсь час лідирувати в новинних зведеннях настала черга Горлівки. До неї від Донецька всього-то 40 км, а от ситуація там завжди була на порядок гірше. Місто регулярно опиняється під артилерійським вогнем, жити в ньому стає все більш нестерпним.

«Мій будинок знаходиться на пагорбі, тому мені відразу видно, коли починається обстріл», — говорить житель Горлівки Микола, людина рідкісної професії — майстер по світлу. До війни його запрошували на зйомки рекламних кліпів або «корпоративного відео». Зараз таких замовлень немає: гуркочуть гармати – музи, як водиться, мовчать. «Раніше, поки не звикли, після початку обстрілу народ масово біг в підвали, — продовжує Микола. — Тільки й чуєш: гуркіт пострілів і шум ніг на сходовому майданчику — люди біжать вниз. А тепер втомилися. Лише виходять на балкони і криють матом всіх, хто стріляє: «За…!». Гуркіт вибухів і мат. Гуркіт — і мат».

Виявляється, що страх теж вимагає зусиль. І в якийсь момент боятися просто втомлюються. До того ж від біди не завжди встигаєш втекти

Така легковажність може дорого коштувати. Це розуміють всі. Але виявляється, що страх теж вимагає зусиль. І в якийсь момент боятися просто втомлюються. До того ж від біди не завжди встигаєш втекти.

На початку червня в Донецьку три дні поспіль вили сирени повітряної тривоги. Перший раз — в пам’ять про дні, коли почалися бойові дії в аеропорту, в третій день — у пам’ять про загиблих від недавнього обстрілу, до речі, в тій же Горлівці. Між цими подіями систему оповіщення ще навіщо-то перевіряли, хоча й так було зрозуміло: працює справно.

«А донеччан попереджають сиренами про загрозу?» — часто запитують жителів міста. Не попереджають. Повідомити заздалегідь про артилерійському обстрілі неможливо — снаряд летить лічені миті, за цей час засікти його, дати команду включити систему тривоги і встигнути втекти сховатися неможливо. Тому покладаються на долю. А ще на соціальні мережі.

В інтернеті ближче до вечора, в той час, коли обстріл Донецька чомусь особливо посилюються, починається перегук — відписуються про «вхідних» і «вихідних», напрямках, звідки чути канонада. Не завжди мова йде про артилерії, інколи пишуть і про автоматних або кулеметних черг. Порівняно з минулим літом рідше повідомляють про Граді, а от інші зведення часом на колишньому рівні. У спілкуванні такого роду не надто багато практичного сенсу, прагнення поділитися новиною про почуте – радше спосіб психологічного захисту. Подолання боязні залишитися один на один з можливою бідою. Напишеш: «Текстильник, чути сильні бахи з боку Петрівки», побачиш лайки під постом – вже легше, можна жити.

Петрівці і Текстильнику, які дивляться на Мар’їнку і Курахове, особливо сильно дісталося під час останніх подій в тому напрямку. Тоді вицвіла значна частина знаходиться в цьому районі ринку Сокіл, із-за пошкоджень припинив мовлення розташований там же радіотелевізійний передавальний центр, виявилися знеструмленими ряд водорозподільних вузлів, в результаті чого третина міста на якийсь час залишилася без води. Щоправда, досить швидко аварії були ліквідовані і водопостачання відновили. Так зазвичай і відбувається. Звикли. Але дратує. І навіть злить.

Донецьк умовно можна розділити на відносно безпечні і зовсім екстремальні райони. А ще є селище Жовтневе, впритул примикає до руїн аеропорту. До того ж і до Пісок звідси рукою подати — у мирний час пішки ходили, через поле 20 хвилин. Зараз бажаючих повторити мирний маршрут трохи: не пристрелять, так подорвешься на міні. Потрібно розуміти — навіть не межа, лінія фронту. Але в самому Жовтневому люди живуть. Їх мало, але вони є.

Що тримає людей в тих краях — питання виключно з області екзистенціальної філософії. Напевно, вже давно треба було попрощатися з думкою, що найближчим часом той район може вважатися придатним для життя і варто відправитися шукати щастя в іншому місці, але не у всіх це виходить.

Важко махнути рукою на все нажите, навіть коли тобі від 20 до 40, але наскільки складніше зробити те ж саме, коли вік за 60. Коли інший місто здається страшнішим, ніж інший світ, а тут, на рідній вулиці, поки ще все своє, знайоме і близьке до зрадницького пощипування в носі. І це все кидати? Чому? Тому що можуть потрапити? Так адже не потрапили до цих пір! Може, і далі не потраплять?..

У Сергія на вул. Грекова свій будинок. Свій — це значить побудований своїми руками від фундаменту до даху. І таких будинків там багато — сучасні технології будівництва дозволяли досить економно звести власне затишне житло. Абсолютно цілих будинків в районі майже не залишилося. Сьогодні і житло Сергія поранено — дві стіни пробиті наскрізь одним уламком, а другий гострою скалкою стирчить на даху. «Витягувати не можна, — усміхається господар. — Дах потече. Потім извлеку, коли з’являться гроші на ремонт. Нічого страшного. Це все можна полагодити».

Для Сергія його будинок — як власна дитина, він водить гостей по кімнатах двоповерхового особняка, розповідаючи про те, як хитро і продумано там все влаштовано і зроблено. Так батьки вихваляються досягненнями своїх нащадків – кубками, медалями та грамотами. «Цей будинок для мене все, — каже Сергій. — Я його не кину. Якщо що, помру разом з ним». Сказав – і доторкнувся до одвірка, немов бажаючи заспокоїти своє житло, злякано вздрогнувшее від чергового близького пострілу.

***

Цей матеріал опубліковано в №23 журналу Корреспондент від 12 червня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися .