Валетные махінації. Найпопулярніший вид шахрайства серед дворян в XIX в

Діти збіднілих дворян у другій половині XIX ст. займалися шахрайством і дрібними аферами у банді Червоних валетів.

На початку лютого 1877 року в Московському окружному суді почався гучний процес, пише Дмитро Громов у №24 журналу Корреспондент від 19 червня 2015 року. На лаві підсудних 48 чоловік, 36 з них – дворяни і люди інших вищих станів, деякі досить відомі. Наприклад, письменник і журналіст, князь Всеволод Долгоруков, купець і фотограф, потомствений почесний громадянин Москви Олексій Мазурін, колезький радник і професор історії, родич письменника Федора Достоєвського Олександр Неофітів.

Група з майже півсотні людей проходила за фактом 56 злочинів – в основному шахрайство і підроблення, скоєних в період 1867-1875 років. Слідство йшло довгі шість років, накопичивши до фіналу 60 томів.

Злочинне співтовариство, чий склад в різний час змінювався, газетярі охрестили Клубом Червоних валетів – за назвою однієї з книг популярного в ХІХвеке кримінально-авантюрного циклу шахрая Рокамболе французького письменника Пьерыа Алексіса Понсон дю Террая.

Молоді марнотратники життя, нащадки розорилися дворянських династій у пошуках коштів для солодкого життя налагоджували зв’язки з такими ж, як вони, охочими до розваг легковажними багатіями, а потім обманом оббирали їх, підробляли банківські квитки, здійснювали економічні афери. В основному шахраї фабрикували не забезпечені нічим векселя, оплачували ними цінні товари, а часом і дрібну нерухомість, потім швидко реалізовуючи їх за половину, а то й третину ціни.

Заподіяну Валетами збиток, розмір якого вдалося встановити слідству, склав 280 тис. руб. Сума на ті часи чимала, хоча і не дуже велика в порівнянні з станами тодішніх великих поміщиків. Тим не менш вона була лише вершиною айсберга. Значні суми довго не затримувалися в руках Валетів – вони змарнували їх на готелі, ресторани, жінок і вино.

Разом з тим завдяки гучній суду і зусиллям журналістів навколо Червоних валетів виник романтичний флер. Зокрема, до цього доклав перо і знаменитий автор книги ” буття Москви Володимир Гіляровський.

Шахраї з родоводу були характерним явищем того часу. Багато молоді нащадки поміщицьких династій залишилися без спадщини. Однак вони з дитинства виховувалися в розкоші, а бажанням йти на службу не горіли

Втім, шахраї з родоводу були характерним явищем того часу. Коли з середини xix століття кріпосне право в Російській імперії стало економічно деградувати, а дворянські пологи розорятися, багато молоді нащадки поміщицьких династій залишилися без спадщини. Однак вони з дитинства виховувалися в розкоші, а бажанням йти на службу не горіли. Саме такі люди і склали кістяк Клубу Червоних валетів.

Обмиті гроші

До 1871 року Червоні валети не були організованою групою – вони скоювали дрібні афери кожен сам по собі в різних містах, але вже тоді у них було багато спільного, що скоро їх і зблизило.

Молодому столичному купцеві Клавдію Єремеєву влітку 1871-го, після смерті батька дісталося понад 150 тис. руб. спадщини. Ця сума буквально звела з розуму юнака, і без того схильного до слабкостям, зокрема пристрасті до алкоголю. Кинувши будинок молоду дружину, Єремєєв пустився у всі тяжкі, соря по московських кабаках грошима. Там-то його й запримітили охочі до наживи – дворяни Іван Давидовський, Володимир Ануфрієв і Олександр Протопопов, а також колезький реєстратор Павло Шпейер і губернський секретар Дмитро Массарі.

Ця компанія жила і гуляла у фешенебельному районі мебльованих дохідних будинків на Тверській. Десь там тодішній кістяк Червоних валетів і затягнув у свою орбіту за допомогою чарки легковажного магната. В круговороті безпробудного розгулу за «сприяння» нових приятелів Єремєєв почав швидко витрачати свій стан. У п’яному тумані, а то і в нестямі він в якості розплати за гульня навыдавал шахраям боргових розписок на суму близько 60 тис. руб.

Векселі Єремєєва, вигідно продані Валетами, розійшлися по всій Москві. При цьому аферисти продовжували підтримувати купця в стані «тулуба», поки той не досяг білої гарячки. Коли під час пригод Єремєєв потрапляв у поліцію, шахраї «співчутливо» звільняли його під заставу, але лише для продовження банкету з векселями.

До своєї махінації вони залучили нотаріуса Олексія Подковщикова, у якого зазвичай Єремєєв обслуговувався. Той запевняв розписки та інші папери завідомо сильно п’яного, а тому неадекватного купця. Лише завдяки втручанню подружжя Єремєєва аферисти залишили її чоловіка в спокої, проте поліції не вдалося зібрати достатньо доказів проти злочинців. Єремєєв був розорений і незабаром помер.

Між тим Валети лише починали входити у смак.

«Ще далеко не всі вони були між собою добре знайомі, але вже були один з одним пов’язані одним загальним положенням – безгрошів’ям з одного боку і разгульными епікурейськими смаками з іншого», – зазначав в обвинувальній промові на процесі товариш прокурора Микола Муравйов, 27-річний юрист, згодом дослужився до міністра юстиції Російської імперії.

Жирна принада

Валетам жилося весело і безтурботно, але, щоб підтримувати оргії і гулянки, потрібно постійно добувати гроші, і робити це спільно було набагато зручніше. У загальний злочинний промисел кожен вносив свою лепту у міру сил і вміння – хто виявляв артистичні здібності, хто юридичні пізнання, хто користувався високим званням.

Так, Долгоруков видавав себе за дуже багатої людини, що володіє великими маєтками. Для більшого лиску в своїх московських апартаментах він містив карлика, одягненого в червону ліврею. Деколи аферист представлявся племінником московського генерал-губернатора Володимира Долгорукова.

За допомогою трьох спільників, поперемінно зображали його керуючих, Долгоруков брав позики, видаючи нічим не підкріплені векселя, привласнював нерухомість під виглядом купівлі в кредит. Спілкуючись з партнерами по операціях, шахрай використовував для солідності друковані бланки з різними шапками в стилі Головна контора князя Всеволода Олексійовича Долгорукова. На них велося ділове листування і писалися фіктивні депеші Долгорукову від «менеджерів» його неіснуючої контори.

До цього трюку вдався далеко не один Долгоруков. Знявши дорогі апартаменти в столиці, член Клубу валетів входив у роль пана – носив дорогі костюми, давав щедрі чайові і замовляв дорогі страви й вина в ресторанах. Спільники в цей час зображали свиту – приходили до нього на доповідь у готель, слали ділові записки, словом, створювали ілюзію бурхливої ділового життя.

Як-то в компанію потрапив новий учасник – також дворянин Протопопов. Напередодні з-за загального розладу справ поміщик продав свої два великі маєтки в Орловській та Тульській губерніях, залишив службу в Тульському окружному суді і вирушив до Москви.

У номерах на Тверській, де він зупинився, Протопопов познайомився з Давидовским і Массарі, які, дізнавшись про його вкрай нестабільному положенні, запропонували йому участь в аферах як подсадного барина. Протопопов в Москві чоловік новий, і його буде легко видати за магната, який приїхав у столицю продати або закласти своє майно, міркував Давидовський.

При пасивному участі слабохарактерного Протопопова шахраї всюди розповідали, що у нього є винокурний завод в Тульській, а також маєток і конезавод в Тамбовській губерніях. Легенда підтверджувалася сфабрикованими документами на це майно, з допомогою яких Давидівський робив позики, змушуючи Протопопова видавати безгрошові векселі і після їх обналичивая.

Так, одному купцеві він продав два векселі на 4 тис. руб. кожен за 800 руб., а також торгував спиртом з винокурного заводу Протопопова, який насправді належав зовсім іншим особам. Новий пасивний гравець Клубу служив хорошою приманкою для лихварів та інших людей, охочих нажитися на видачу грошей у борг.

Книга поштою

У кінці серпня 1874 року з Нижнього Новгорода до Смоленська вирушили два місця товару з готовим білизною на суму 950 руб. і з Нижнього у Санкт-Петербург – два контейнера хутрових товару на суму 830 руб. Оскільки за товаром ніхто не з’явився, поштова служба розкрила посилки. У них виявилося замість білизни 11, а замість міхів -10 порожніх замкнених дерев’яних скринь, вкладених один в іншій і прибитих один до одного нижніми дошками. Через кілька днів фокус з уявною хутром і порожніми скринями повторився, але вже на суму 2.350 руб.

Відправниками товару у всіх трьох випадках були Червоні валети. Вони ж отримали при відправці від поштового та страхового оператора – Російського товариства морського, річкового, сухопутного страхування і транспортування поклаж – квитанції, а також подтоварные розписки на гербовому папері. У той час ці документи мали значення векселів, які охоче приймали в заставу багато люди та установи, які займалися видачею позичок.

Так, що став до того часу активним членом Клубу Протопопов заклав квитанцію на суму 950 руб. сина купця Султан-Шаха за 600 руб., а найдорожчу, на 2 тис., віддав практично за безцінь, за 280 руб., купцеві Олександру Смирнову. Третю, на 830 руб., Массарі вручив в якості застави при покупці в Нижньому Новгороді у астраханського купця Івана Федорова 200 тис. штук оселедців по 17,5 руб. за 1 тис.

Подібну аферу Протопопов та Массарі провернули спільно з «діловими партнерами» з Києва, зокрема якимось євреєм Цетлиным, якого слідству так і не вдалося розшукати. Цетлин виявився ще великим жартівником, ніж його московські колеги. Від свого імені він відправив з Москви до Вітебська під виглядом галантерейного товару на суму 274 руб. контейнер, в якому при розтині виявили лише обрізки сукна, паперу та рогожі.

А з Петербурга в Нижній і Вітебськ дійшли ящики з цінним товаром на суму 3.775 руб., однак замість нього всередині виявилися акуратно складені 4 тис. примірників брошури Спогад про імператриці Катерині II з нагоди відкриття їй пам’ятника загальною вартістю 8,5 руб.

Стріляти так стріляти

Протопопов, який увійшов в роль багатого поміщика, згодом сам став генерувати ідеї. Він дав у Відомостях московської міської поліції оголошення про вакансії конторника на вже вигаданий для нього винокурний завод. При цьому, щоб отримати посаду, потрібно внести заставу 400 руб. Це була поширена практика найму на посади, пов’язані з великою матеріальною відповідальністю.

Зібравши побільше таких застав, Валети деякий час годували кандидатів на посаду «сніданками» – мовляв, що скоро нового співробітника відправлять до місця роботи, проте через якийсь час зникли з зібраними грошима.

Аферу з розігруванням образу багатія шахраї експлуатували в самих різних варіаціях. Так, Долгоруков одного разу зізнався своєму новому, поки ні про що не підозрює молодому знайомому Миколі Адамчевскому, що він одружується на багатій купчисі, і послав його в московський магазин хутра Бєлкіна, щоб купити в кредит декількох дорогих речей.

Адамчевский, не торгуючись, узяв дві шубки на 300 руб., попросивши відправити їх князю Долгорукову, племіннику московського генерал-губернатора. Прикажчик доставив товар в багатий будинок на Страсному бульварі. Вийшов до нього Долгоруков, навіть не дивлячись на речі, підписав представлений рахунок і не терпить заперечень тоном заявив, що сплатить його через два дні.

Через два дні в будинку на Страсному бульварі Белкину і його прикажчика повідомили, що Долгоруков з’їхав, а в поліції, куди вони звернулися з заявою, що обдурив їх клієнт зовсім не племінник генерал-губернатора, а член розшукуваної шахрайської шайки.

Подібну махінацію, але вже з купівлею зброї Валети здійснили в Санкт-Петербурзі. В збройовий магазин Дріссена увійшов невідомий, представившись керівником князя Долгорукова, має свій будинок на Англійській набережній, який він бажає прикрасити дорогою зброєю. Коли Дріссена особисто доставив Долгорукову товар на суму 1.250 руб., князь справив на нього враження багатої людини.

Князь вальяжно повернув продавцю одне рушницю вартістю 200 руб. як не підійшло, вийшов у сусідню кімнату і там голосно запитав у когось, прислали йому з маєтку 4 тис. руб. Отримавши таку ж чітку відповідь, що гроші прибудуть днями, шахрай повернувся до Дриссену і самовпевнено заявив йому, що зброя залишить у себе, а розплатиться незабаром. Той, не підозрюючи обману, погодився. Зброя спіткала та ж доля, що і хутра.

Середа заїла

За час своєї діяльності багато Червоні валети, наприклад Долгоруков, а також дворяни Аркадій Верещагін і Леонід Плеханов, потрапляли у в’язницю, потім виходили з неї, до групи приєднуються нові учасники. До речі, аферисти не припиняли кримінальну діяльність, навіть потрапивши в Бутирку. В її стінах вони поставили на потік переробку і підробку банкових квитків, які потім переправляли на волю для збуту.

Валети в різних формах продовжували існування до тих пір, поки на їх розрізнені кримінальні справи не звернув увагу високопоставлений однофамілець Долгорукова, чиє прізвище він використовував, – московський генерал-губернатор. Той пропісочив столичного обер-поліцмейстера Миколи Арапова і наказав негайно закрити всю зграю.

Слідчі почали старанно рити землю, спішно доводити до розуму незакінчені справи, залучати все нових свідків – їх число досягло 300. Безліч епізодів, які розслідували протягом декількох років, слідство об’єднало в одне велике діло.

На думку експертів як того, так і нинішнього часу, Червоні валети, всупереч легенді, не представляли собою класичного організованого злочинного співтовариства. Тобто не мали спільності інтересів, планів, єдиного керівництва, «общака»

На думку експертів як того, так і нинішнього часу, Червоні валети, всупереч легенді, не представляли собою класичного організованого злочинного співтовариства. Тобто не мали спільності інтересів, планів, єдиного керівництва, «общака». Зв’язок між аферистами, звичайно, була, але тільки як звичайне знайомство.

Ймовірно, тому адвокати підсудних робили упор на те, що вину кожного члена уявної банди треба оцінювати окремо від інших і судити різними судами. Знаменитий адвокат Федір Плевако, який виступав захисником Мазуріна, навіть зміг домогтися виправдання для свого підзахисного.

«Він — ласа жертва в руках тих, хто, подібно стародавньої розпущеної римської черні, за хліб і насолода поступаються усіма правами та обов’язками, поступаються тим легше, чим вони приносять у жертву не свої, а чужі права, не свої, а чужі кишені», – сказав адвокат на суді.

Неоднозначну характеристику учасникам групи давав і обвинувач Мурах. На його думку, багато з них були втягнуті у злочинну діяльність, як Мазурін.

«В ньому, як мені здається, нестримно говорить щирий жаль про те, що нещасно сформовані обставини і його власна необережність втягнули його в невластиву йому середу», – зазначав Мурах.

Разом з тим по відношенню до Долгорукову звинувачення було непохитно. Ключ до формування в ньому злочинної натури Мурах знайшов у біографії князя. Отримавши досить поверхневе освіта, послуживши юнкером у флоті, Долгоруков вийшов у відставку. Відсутність коштів змусило його думати про пошук яких-небудь занять, і він присвятив себе наприкінці 1860-х дрібному літературної праці.

Моральний стан Долгорукова і навколишня його обстановка, на думку Муравйова, добре описує фраза з листа князя: «Відчуваю, як все більш і більш навколишнє середовище починає давити мене, відчуваю, як все більш і більш слабшає мої найкращі помисли».

Дворянські покоління, що передували появі таких персонажів, як Долгоруков, жили весело і на широку ногу. Якщо вони і йшли на службу, то з міркувань честолюбства, а не доходу, який вони отримували зі своїх маєтків.

Дійсно, дворянські покоління, що передували появі таких персонажів, як Долгоруков, жили весело і на широку ногу, не соромлячись у витратах і не думаючи про майбутнє. Якщо вони і йшли на службу, то з міркувань честолюбства, а не доходу, який вони отримували зі своїх маєтків. До того ж вони завжди могли розраховувати на хороший спадок і вигідну одруження на наречених свого кола і не відчувати матеріальних труднощів протягом усього життя.

Інша справа їх нащадки, чия молодість припала на середину і другу половину вікторіанського століття. Кормившая їх система поміщицького землеволодіння стала розвалюватися через економічну неефективність і скасування кріпосного права, почалося масове розорення маєтків, які йшли з молотка. Майно розпродували, а дворяни змушені були йти служити вже не заради слави, а заради шматка хліба.

Однак багато хто не бажали працювати або не вміли заробити на той розкішний спосіб життя, до якого звикли, і позбутися від звички марнотратства. Вони й ставали такими «червонными валетами», як знаменита московська зграя.

Незважаючи на гучний процес, 19 з 48 обвинувачених виправдали, а з визнаних винними жоден не потрапив на каторгу. Частина з них були заслані в Сибір без права до кінця життя повертатися в західну частину імперії.

***

Цей матеріал опубліковано в №24 журналу Корреспондент від 19 червня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися .