Навчання на виживання. Як навчалися українські студенти 1920-1930-х років

До початку навчального року Кореспондент згадує, якими були будні українських студентів 1920-1930-х років.

Перевірки соціального положення, напівголодне існування, переповнені гуртожитки і постійні відрядження в колгоспи і на заводи – життя студентів у перші десятиліття радянської влади в Україні не була легкою, пише Роман Клочко в №33-34 журналу Корреспондент від 27 серпня 2015 року.

«Тепер у мене не залишилося жодних ілюзій: нами править банда… В цих умовах я все одно жити не можу. Якщо мене не приберуть, то я сам себе порішу» — заявив своєму другові, майбутнього дисидента Петра Григоренка студент Харківського інженерно-будівельного інституту, комсомолець Яків Злочевський, коли в 1933 році його, як і інших студентів, в черговий раз послали на хлібозаготівлі.

Дніпрогес був однією з будівництв, куди примусово звозили студентів

Схожі емоції відчували і багато хто з його товаришів. Наприклад, студенти Харківського геодезичного та Дніпропетровського гірничого інститутів відмовлялися їхати в село, де їм доводилося відбирати останні зерна у селян для виконання плану. А студент Красноградського агротехнікуму Дніпровський після такої поїздки написав лист в райком комсомолу з сумнівами в «правильності лінії партії».

Втім, на позицію влади такі протести анітрохи не впливали. В інститути, як і раніше приходили заявки від партійних органів на «мобілізацію» студентів: то в колгоспи, то на будівництво Дніпрогес, то на видобуток вугілля на Донбасі. Незгодних ж просто виключали з вузів.

Соціальні фільтри

Потрапити в ряди студентів у 20-30-ті роки минулого століття було справою не з легких. З осені 1921 року в виші приймали тільки з рекомендацією партійних, комсомольських, військових і профспілкових організацій або від комітету незаможників (комнезаму). Звертали увагу і на соціальне походження, віддаючи перевагу вихідцям з пролетарського середовища.

Тому абітурієнтам з інших верств населення доводилося йти на різні хитрощі. Перед вступом до вузу вони намагалися придбати робочий стаж (що формально робило їх робочими), а заповнюючи анкети, вони писали про склад сім’ї загальні фрази типу «батько — робітник, мати — домогосподарка».

Необхідні для вступу документи часто діставали за хабар або по знайомству. Студент Харківського технологічного інституту Москвін у своїх спогадах відверто писав: «Поставивши не одну пляшку самогонки сільським вождям, я домігся від них документів, які засвідчували мою бідність, пролетарське походження та інше».

Тому на папері біографія хлопця вийшла просто бездоганною: «Батько — залізничний робітник, інвалід, пенсіонер; я працював у столяра шість років».

Довчитися до отримання заповітного диплома з такими документами вдавалося далеко не всім. У вузах постійно проводилися чистки, в ході яких перевірялося соціальне становище студентів

На практиці ж довчитися до отримання заповітного диплома з такими документами вдавалося далеко не всім. У вузах постійно проводилися чистки, в ході яких перевірялося соціальне становище студентів. За «неправильне» походження відраховували з вузів, причому навіть тих, чиїх батьків вже давно не було в живих.

Наприклад, у грудні 1924 року з Київського медичного інституту вигнали студентку п’ятого курсу Панську, яка стала сиротою в п’ять років, але мала нещастя народитися в сім’ї міщан. Щоправда, комісія забезпечила свою постанову резолюцією Не заперечувати проти вступу в інший навчальний заклад.

От тільки зробити це було дуже складно: списки тих, хто не пройшов «перереєстрацію», розсилалися по відділам освіти після кожної чищення під грифом Секретно. Втім, значної частини виключених студентів все-таки вдавалося домагатися відновлення, засинаючи скаргами та довідками різні інстанції.

В кінці 1920-х вимоги до соціального вигляду студентів посилили. В анкетах з’явилася графа Колишнє становище батьків, була розроблена довідка про соціальний і майновий стан сім’ї до і після революції. Значну частину місць бронювали для випускників робфаків (загальноосвітніх закладів, які готували робітників і селян до вступу у вузи), підготовчих курсів і так званих тисячників — тих, кого мобілізували на навчання за партійними або комсомольським путівками.

На інші місця оголошували конкурс, але участь у ньому могли далеко не всі. Наприклад, тим, хто жив на «нетрудові доходи» — простіше кажучи, підприємцям та їхнім дітям, — доступ у вуз був заборонений. І все ж, як не намагалося радянське керівництво, домогтися повної пролетаризації вузів не вдавалося. У 1928-1929 навчальному році в інститутах України, згідно з офіційною статистикою, загального числа студентів лише 28,3% ставилися до робочим і 25,7% — до селян.

Між тим цифри на прийом, що спускаються зверху, з кожним роком все зростали. Якщо в 1928 році в українські вузи були прийняті 8.287 студентів, то через два роки план набору підняли до 44.615 людина. Щоб хоч якось виконати його, вузам доводилося організовувати приймальні комісії на місцях. Наприклад, у 1929 році Харківський технологічний інститут відправив своїх представників не лише на місцеві заводи, але і на Донбас, завдяки чому забезпечив прийом навіть вище норми.

А ось партійне завдання 1934 року — набрати в сельхозинституты та технікуми 6.000 колгоспників (спочатку пропонувалася цифра 10.000) — з тріском провалилося. Тієї ж осені нові студенти почали розбігатися з-за поганих побутових умов. Наприклад, у Кам’янці-Подільському ветеринарному технікумі з 100 так званих шеститысячников вже на початку листопада залишилося 75. Інші ж жили в неопалюваних приміщеннях і в страшній убогості — положення про те, що колгоспи будуть робити їм щомісячні доплати до стипендії в розмірі 30-40 руб., так і залишилося на папері.

У грудні 1935 року гонитва за чистотою соціального складу студентів припинилася. Союзний уряд видав постанову про нові правила прийому у вузи, знявши всі обмеження на соціальне походження студентів. Тепер на навчання приймалися всі, хто здав вступні іспити і пройшов за конкурсом.

У гонитві за обідом

Дожити до отримання диплома студентам заважали і матеріальні проблеми. Особливо важко було з харчуванням. Опитування харківських студентів, проведений в 1923 році, показав, що 17,8% з них обідають від випадку до випадку, 22,7% ніколи не їдять м’яса, а 40% їдять його на обід один-два рази в тиждень.

«Прокинешся зранку і думаєш: а що б його сьогодні з’їсти? І так з дня в день. До біса навчання, якщо вона так важко дістається», — скаржилися студенти на сторінках тогочасної преси.

В середині 1920-х років ситуація з харчуванням трохи покращилася, але все одно залишалася далекою від норми. Студентські їдальні не давали молоді померти від голоду, але і наїстися в них було складно. Ось як описували на сторінках журналу ” Студент революції одна із студентських їдалень Харкова:

«За кожним столом крім тих, що сидять по чотири людини ще стоять по два за кожним стільцем —це так звана перша черга. Хвилин через 15 подають обід, завжди холодний. Борщ несмачний. Калорій там дуже мало, жирів не відчувається зовсім. Деякі хлопці досвіду пробували обідати по два рази і все одно — ситі вони не були… Друга страва не краще. М’ясо в котлеті скріплено який хочете вогкістю, тільки не жиром. Підлива має смак дощової води з перегаром. Дається одна котлета».

Втім, навіть це меню не всі могли собі дозволити. Газета Київського сільгоспінституту в тому ж році відзначала, що вранці і ввечері студенти харчуються… окропом і хлібом, і по одному-два дні можуть взагалі не є ніякий вареної їжі.

На початку 1930-х років в країну прийшла карткова система, і ситуація з харчуванням ще більше погіршилася. «Кілометрові» черги біля студентських їдалень стали звичайним явищем

На початку 1930-х років в країну прийшла карткова система, і ситуація з харчуванням ще більше погіршилася. «Кілометрові» черги біля студентських їдалень стали звичайним явищем. Щоб отримати свою порцію, студентів одеських вузів доводилося вистоювати в черзі за один-два години, їх донецьким однокурсникам — по два-три. Не краще було і в Харкові, тодішній столиці республіки.

Петро Григоренко згадував: «Зривався з останньої лекції і, розмахуючи портфелем, біг вулицями Харкова до їдальні, як до фінішу. Призом був смачний пісний обід. Але навіть ця жалюгідна нагорода, як і всякий приз, діставалася далеко не всім».

І все ж у голодні 1932-1933 роки навіть таке харчування для багатьох стало справжнім порятунком від голодної смерті. Адже за картками можна було отримати хоч якусь їжу. А в селах, звідки були родом багато студентів, не було й цього.

Квартирне питання

Не менш серйозною була житлова проблема. Умови в студентських гуртожитках залишали бажати кращого. Ось як описував студентське житло в Катеринославі (тепер Дніпропетровськ) журнал ” Студент революції у 1924 році:

«Поганенькі залізні ліжка з порожніми матрацами з мішків, а то і взагалі без матраців. У більшості випадків на цих ліжках немає ковдр: казенні не видавалися, а власні мали лише відсотків 20 жили тут студентів. Холод (парове опалення діє тільки шестьчасов на добу) змушує студентів сидіти в шапках і шинелях. Столів занадто мало для всіх. Буває, що у великій кімнаті розміщується до 30 чоловік, і всі вони на різних курсах, у різних вузах».

Значна частина гуртожитків перебувала в абсолютно непристосованих приміщеннях. У 1920-ті роки київські студенти жили в Михайлівському соборі, будівлях лаврського музею і колишніх бараках для військовополонених. У Харкові під гуртожиток відвели колишній барак будівельників і шкільну церква по вул. Артема, університетську і Каплуновскую церкви, в Одесі — нічліжний будинок, колишні пивні, трактири.

Але навіть цих непристосованих і погано опалюваних кімнат вистачало далеко не на всіх. У 1927-1928 навчальному році гуртожитками користувалися лише 42% студентів, які мали право на житло (тобто пролетарського походження). Через пару років ця цифра досягла 63,5%. Кожен навчальний рік починався для студента з боротьби за місце в гуртожитку. І навіть якщо ця боротьба закінчувалася успіхом, жити доводилося в переповненій кімнаті, де не вистачало ліжок та постільної білизни. Доходило до того, що студенти спали по двоє на одному ліжку, чи взагалі по черзі.

У 1930 році план набору збільшили у кілька разів, і житлова проблема перетворилася на катастрофу. Більше половини майбутніх студентів було просто ніде поселити

У 1930 році план набору збільшили у кілька разів, і житлова проблема перетворилася на катастрофу. Більше половини майбутніх студентів було просто ніде поселити, а кошти на будівництво гуртожитків були виділені мізерні: 2,3 млн руб. при потребі 10 млн, та й то лише для Харкова, тодішньої столиці республіки. Там почалося зведення знаменитої гуртожитку Гігант, існуючого досі, яке, звісно, не вирішило проблему. А от в інших містах ситуація була гірше нікуди і в наступні роки не змінювалась.

Особливо критичним було становище в Дніпропетровську. У 1931-1932 навчальному році більшість студентів-медиків жили у вузівських аудиторіях. В гірському інституті студенти-першокурсники і зовсім залишилися без гуртожитки і тому оселилися там, де проходили лекції і практичні заняття, в повному складі. У наступному навчальному році все залишалося як і раніше: 450 майбутніх гірників жили в лабораторії і навчальних приміщеннях, 91 студент-медик — в спортзалі, де на одному ліжку спали по дві людини. У всій області будували всього одне нове приміщення для гуртожитку, і то не в обласному центрі, а в Кривому Розі.

Поліпшити побутові умови студентів намагалися студентські громадські організації — комітети з поліпшення побуту учнів (скорочено — КУБУЧи). Під їх опікою перебували не тільки гуртожитку, але і лікарні, поліклініки, аптеки, будинки відпочинку. Завдяки зусиллям харківського КУБУЧа студентська лікарня імені професора Шатилова стала однією з кращих за рівнем благоустрою та організації справи не тільки в Україні, але і в усьому Союзі.

Київський комітет у 1924 році опікав амбулаторію, за рік обслужившую близько 42 тис. студентів, а також їдальні на 3.340 людина і будинок відпочинку на 200 місць. У 1927-му комітет частково оплачував відпочинок студентів в Пущі-Водиці. Власний будинок відпочинку 1925 році мав також луганський комітет — студенти могли провести 21 день на Сіверському Дінці.

Студентська мобілізація

В кінці 1920-х — початку 1930-х років радянське керівництво активно використовувало студентів як робочу силу на «будовах соціалізму» і в колгоспах. Їм же за дорученням партійних органів доводилося займатися і колективізацією. У селах молодих агітаторів часто зустрічали з агресією.

Український письменник Юрій Кобилецький, в той час студент Київського інституту народної освіти, згадував, як його і товаришів зустріли жителі Мудривки біля Чигирина, влаштували в селі бунт: «Нас, коллективизаторов , закрили в сільраді і кілька днів тримали під охороною, подаючи у вікно тільки напитися, є — ні-ні! Лаяли нас на чім світ стоїть, пристрасно, істерично і натхненно».

Для когось такі поїздки закінчувалися смертельним результатом. Наприклад, так сталося зі студентом Антоном Пидопрыгорой з того ж інституту.

Але найважчим випробуванням для студентів стали голодні 1932-1933 роки, коли їм власні очі довелося побачити методи «побудови світлого майбутнього». В офіційній пресі протестувальників, подібних Петру Григоренку, звичайно ж, таврували ганьбою. А ось про ударниках сурмили на весь світ — наприклад про участь студентів в весняної посівної кампанії 1933 року.

Нерідко студенти проводили на сільгоспроботах більше часу, ніж в аудиторіях

Вихованцям Лубенського інституту соціального виховання вдалося виконати план по збору посівного матеріалу на 90%, та ще й виявити «куркулів, які організували крадіжку стогів з колгоспного поля і крадіжку коней». Студенти Миколаївського суднобудівельно-механічного технікуму в одному з сіл знайшли 96% необхідного посівного матеріалу, відремонтували інвентар і організували бригаду сіячів, а в іншому — зібрали «36 центнерів захованого куркульського хліба».

А ось Харківський фізико-хіміко-математичний інститут опинився в числі відстаючих — там зібрали лише 4% необхідного зерна. Зібране зерно студентам часто доводилося самим же і сіяти, оскільки в змучених голодом селах займатися цим було просто нікому.

Постійні мобілізації змушували керівництво вузів хапатися за голову. Від навчання відривали сотні студентів, що часом просто зупиняло навчальний процес

Постійні мобілізації змушували керівництво вузів хапатися за голову. Від навчання відривали сотні студентів, що часом просто зупиняло навчальний процес. Наприклад, у березні 1933-го у Всеукраїнському комуністичному інституті радянського будівництва і права з 882 студентів, колишніх у вузі на початку року, лекції відвідували лише 386 осіб. Більша частина відсутніх працювали за заявками різних партійних органів — в різних держустановах і на посівної кампанії в селі. В результаті на другому курсі внз навчатися було нікому, а на третьому курсі міжнародного факультету залишилися всього три студента.

Схожа ситуація була і в педагогічних вузах. У Кривому Розі з 426 майбутніх педагогів 200 перебували на прополці в колгоспах якраз напередодні перевідних екзаменів. У Запоріжжі 658 студентів відправили на сільгоспроботи 250 осіб. Деколи в інститути приходили заявки на таку кількість людей, яка просто нізвідки було взяти.

І все ж молодість брала своє. Незважаючи на важкі будні, студенти намагалися не сумувати, знаходячи час і для розваг, і для позитивних емоцій.

***

Цей матеріал опублікований в №33-34 журналу Корреспондент від 27 серпня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися .