Диктатура меншості

«Майдани», «кольорові революції» все більше стають політичною буденністю. Ось і зараз «замайданило» в черговий раз в Грузії. І цікаво спостерігати, як відбувається метаморфоза самого сприйняття таких подій, причому з боку їх симпатизантов і безпосередніх учасників.

Спочатку було все гранично просто – народ піднявся проти злочинної влади, природно, за демократію. Власне, приводом для практично всіх кольорових революцій «першого покоління» були сприятливі для влади результати виборів, нібито досягнуті шляхом маніпуляцій та фальсифікацій, та вимога їх перегляду.

Але далі, приблизно з Евромайдана, предметом рішучого протесту найчастіше ставали ті чи інші дії влади (а то, як нині в Грузії, і зовсім абсолютно випадковий епізод), легітимність існування якої протестувальники начебто і не заперечують, а їх аргументація зводиться до того, що «зрозумійте, нас дістало». Але якщо «дістало» весь народ (або його більшість), то чому б не вирішити проблему істинно демократичним шляхом – виборами (нагадаю, Євромайдан стався, коли до закінчення терміну повноважень Януковича залишалося трохи більше року)?

Але в тому-то й справа, що все більше і більше кольорові революції стають механізмом, яким так звану «активну меншість» нав’язує свою волю владі і країні в цілому. Адже повстання, перевороти, революції і т. п. регулярно відбувалися протягом практично всієї історії людства, і частенько не обходилося без їх «стимуляції» ззовні.

І як мені видається, ключова відмінність «кольорових» революцій від «традиційних» в тому, що останні завжди були спрямовані проти диктатури, проти влади, сформованої без участі народу, точніше, становить лише певну, частіше всього малу частину народу – еліту – і її, еліти, інтереси в першу чергу захищає.

А значить, право народу на, скажімо так, «неправову» зміну такої влади виглядає цілком логічним. Більш того, якщо відкинути старі часи, коли бажання протестантів зводилися до заміни поганого царя на хорошого, останні років двісті головний політичний гасло всіх революцій – демократія, тобто надання народові можливості самому формувати свою владу шляхом виборів (що з цього виходило в підсумку – інше питання).

«Кольорові» революції завжди зводилися до повалення законної, демократично обраної влади зусиллями відносно невеликий, але активної, агресивної частини суспільства, якій прищеплювалася думка, що вона — «цвіт нації», її найбільш передова, «просунута» частина, яка бачить правильний шлях до прогресу і процвітання, на відміну від основної частини співгромадян.

Тому, скажімо, у Вірменії, лідер тамтешнього Майдану Нікола Пашинян категорично відмовився від запропонованого владою компромісу, що полягав у проведенні дострокових виборів: шляхом відвертого шантажу і загрози застосування сили він домігся призначення діючим парламентом себе, коханого, прем’єр-міністром.

Природно, під це підводиться ідеологічна база: мовляв, активна меншість – це еліта, інтелектуальна і всяка інша, цвіт нації і т. п., яка знає куди і як вести країну, а більшість, мовляв, бидло, якому де занадто багато влади дано. Особливий розмах такі «настрою» набули на Україні після переконливої перемоги Володимира Зеленського: прихильники переможеного Петра Порошенка мало не на лобі малювали собі цифру 25, символізує їх належність до «правильним» громадянам.

А тепер вони вже відверто шантажують обраного з величезною перевагою президента «проблемами», які вони можуть створити. Ось що пише дуже яскравий представник «меншин» у всіх сенсах цього слова, один з ідеологів і «трубадурів» обох українських Майданів Віталій Портников: «Зеленський, який переміг з величезним відривом на президентських виборах, залишається обранцем пасивного електорату. Але для того, щоб не просто перебувати в резиденції президента, але і приймати якісь рішення, йому не обійтися без схвалення активного меншини українського суспільства – тих, хто не чекає від влади чудес і виходить на акції протесту або підтримки не за гроші (чи так? – Авт.)

Українські силовики вже навчені гірким досвідом 2004 і 2014 років і знають, що саме їх намагаються зробити крайніми у разі невдачі владі. До того ж під час обох Майданів йшлося про протистояння мирного протесту і навчених бійців, а війна може додати до протестного руху людей, які здатні поводитися зі зброєю не гірше будь-якого бійця. І це – найнебезпечніший для сучасної України сценарій.

Виборці вручили йому мандат довіри. Але щоб з цим мандатом щось зробити, новому президенту доведеться завоювати довіру активних громадян. І це буде набагато складніше, ніж перемогти на президентських і парламентських виборах». Загалом, мандат довіри громадян – ніщо, потрібно заручитися прихильністю «активної меншості».

Ну а поки віце-прем’єр В’ячеслав Кириленко лякає майданом куди більш конкретно: “Сталося очікуване подія: “п’ята колона” внесла подання до Конституційного суду з метою скасувати Закон про українську мову. Надія на КС слабка. Нова влада на чолі з Зеленським мовчить. Захистити мову можуть тільки люди. Значить, не за горами новий майдан».

Про «диктатуру меншин» говорять вже багато, але потрібно відзначити, що, в принципі, всю свою історію людство провело під неї. Не можна не погодитися з класиком в тому, що всі монархи і просто диктатори завжди були виразниками інтересів окремих класів і держава була передусім механізмом забезпечення їх влади над більшістю.

Навіть стародавні демократії були такими лише для відносно невеликого відсотка жителів античних полісів. Крім рабів (звісно, не мали ніяких прав взагалі), права голосу були позбавлені і численні (а в найбільш могутніх і процвітаючих полісах навіть складали більшість вільних жителів) «понаїхали» і їх нащадки. Відомо, що навіть син видатного діяча афінської демократії Перікла права голосу й обрання на державні посади не мав, оскільки його мати була уродженкою Мілета, і отримав їх лише в знак особливих заслуг батька.

Перехід до демократії, починаючи, мабуть, з Великої французької революції, що відбувалася в різних країнах по-різному (де революційно, а де еволюційно) і посів різний час, став наслідком, як це банально звучить, «боротьби мас за свої права», причому вело ці маси також «активну меншість», тільки не те, яке було у влади, а те, що на цю владу не претендували. До речі, в більшості випадків і виборче право поступово розширювалася на все більш широкі категорії громадян, як і обсяг повноважень виборних органів влади.

Тим не менш, хоча можна довго сперечатися, «що було раніше, «курка» або «яйце»», демократія стала чинником зростання чи розвиток економіки зробив демократію дозволеній «розкішшю», факт залишається фактом: саме демократичні країни досягли найбільших успіхів в своєму розвитку.

Автор давно вилікувався від «демократичного романтизму» кінця 80-х і цілком згоден зі знаменитою фразою Черчілля про те, що «демократія – найгірша форма правління, за винятком всіх інших». Просто складно сперечатися з тим, що якщо брати тривалу історичну перспективу, то виявляється, що саме демократичні режими найбільш стабільні, дозволяють країнам багато десятиліття і століття уникати «великих потрясінь». Причина в тому, що демократія – це не тільки, а може, і не стільки «влада народу», що виражається у формуванні підтриманої більшістю влади, скільки «процедура», правила гри правлячих еліт, що дозволяють уникати вищезгаданих катаклізмів.

Не вдаючись у тонкощі і нюанси, властиві різним форматам (парламентська, президентська і т. п.), правила, вироблені досвідом, відносно прості: хочеш отримати владу, добийся підтримки більшості громадян на виборах (що дає їм дуже важливе почуття причетності до управління країною), інших варіантів просто немає. Вибори можуть проходити за різними правилами, але головне – вони однакові для всіх учасників

А через енну кількість років довіру громадян потрібно підтвердити. Але при цьому і дострокове припинення повноважень влади можливо тільки в самих крайніх випадках – міняти її при найменших коливаннях суспільних настроїв дороге для країни і задоволення, і аж ніяк не з-за прямих витрат на позапланові вибори.

І звичайно, створення системи стримувань і противаг, щоб ні у кого не було занадто багато важелів, щоб опозиція могла відстоювати свою лінію і боротися за перемогу на виборах. А також захист прав меншин, особливо меншин «стабільних» і неполітичних – національних, релігійних, мов і т. п. Адже не маючи можливості перемогти на виборах, вони можуть перейти до інших методів боротьби за свої права.

Загалом, суспільний договір, що забезпечує стабільне і, головне, мирний розвиток. Повторюся, ніде така система не працює ідеально, часто виникають гострі колізії, але вони практично ніколи не виходять за визначені рамки допустимого в цій системі.

І ось, як бачимо, намітився зворотний процес, причому не тільки в «молодих» постсоціалістичних демократіях, але і в «головному оплоті демократії, США, можна говорити про «напів-Майдані», став реакцією на перемогу Дональда Трампа, далеко вийшов за сформувалися за два століття у цій країні правила політичної гри. Втім, тут, мабуть, та ж ситуація, що і з біологічною зброєю: застосувала його сторона ніяк не гарантована від того, що воно бумерангом вдарить і по ній.

«Активну меншість» все більше переконується, що в силу своєї «елітарності» і «освіченості» (в їх розумінні) має куди більше прав впливати на формування політичного курсу, ніж «приземлений» банальний обиватель, причому будь-якими методами, аж до силового повалення влади (нехай навіть зараз в основному має місце не класичний збройний заколот, а «навпаки», шантаж влади і силовиків можливим кровопролиттям).

І де ж тут демократія? Або повернення до «старих добрих» додемократическим форм правління? Ось ще один «світоч» активного меншини, Дмитро Гордон, мовить: «10% – нормальні, адекватні, свідомі, розумні люди. Далі – від поганого до дуже поганого. І це наша біда – деградація виборців. Тому, коли ми говоримо про поганий парламенті, треба починати з поганих виборців». І ідея зрозуміла – позбавляти «поганих» виборців права голосу.

Тільки ось, називаючи речі своїми іменами, «пасивна більшість» ― це просто люди, які не розділяють погляди меншості, якась частина якого, але далеко не вся, є «активними». В українській ситуації більшість хоче миру, можливості використовувати рідну мову, нормалізації відносин з Росією, де майже у всіх є родичі та друзі. Меншості потрібна війна, можливість «через коліно» позбавляти інших (а часом і самих себе) рідної мови і т. п.

Так, власне, і вся ця активізація теми «особливих прав» меншини обумовлена тим, що, отримавши владу, вона вкрай розчарувало підсумками свого правління «пасивна більшість», яке висловило свою думку на виборах. Але що буде далі, коли більшість побачить, що, вибачте, «голосуй, не голосуй, все одно…» меншість рулить?

А те, що неминуче рано чи пізно станеться те, що зрештою і призвело до появи демократії як політичної системи. У «пасивному більшості» з’являться свої «активні», які очолять і поведуть за собою позбавлені навіть формальних прав «маси». Тільки вирішувати питання доведеться не на виборах, які вже навіть формально нічого не вирішують, а на вулицях, а то і в окопах.

Власне, це і сталося на Донбасі в 2014 році, де «пасивна більшість» не взяло повалення законної демократичної влади, змогла організуватися за лічені тижні, що і призвело до тривалої громадянської війни. Але, схоже, «активну меншість» це нічому не навчило. Вони впевнені, що зможуть вічно «нагинати» і більшість мешканців тієї частини України, яка зараз під їх контролем. А між тим, як показує досвід останнього сторіччя, влада меншості ніколи не буває вічною. І відноситься це попередження до «активної меншості» не тільки на Україні.

Дмитро Славський