Недавні події в Єкатеринбурзі, пов’язані з планами міської влади і місцевої єпархії РПЦ побудувати храм святої великомучениці Катерини у міському сквері, і протести городян проти цього рішення заслуговують того, щоб поговорити про характер державно-церковних відносин, що склалися в нашій країні в даний час.
Не буду зупинятися на викладі того, як розвивався конфлікт: ці події дуже докладно висвітлювалися в пресі. Зверну увагу лише на деякі моменти: ситуація загострилася настільки, що в неї був змушений втрутитися особисто Ст. Ст. Путін, можливо, з його подачі Всеросійський центр вивчення громадської думки (ВЦВГД) провів в Єкатеринбурзі опитування, який встановив, що 74 відсотки жителів Єкатеринбурга проти будівництва храму в міському сквері. При цьому 18 відсотків респондентів висловилися проти будівництва храму в місті взагалі. З тим, що собор повинен бути побудований у сквері згідно з розробленим проектом, погодилися тільки сім відсотків опитаних.
Після стількох років всебічної підтримки РПЦ з боку державних органів ці дані можна назвати шокуючими. Але не менш шокуючими були і події, що послідували після оголошення результатів опитування ВЦВГД.
Підсумки опитування, як передає РБК, мер міста Олександр Высокинский визнав «нерешающими».
А ось як відреагувала Єкатеринбурзька єпархія у зв’язку публікацією результатів опитування: «Звертаємо увагу, що опитування, проведене ВЦДГД, показує, що більшість жителів Єкатеринбурга підтримують будівництво храму святої Катерини. Однак оцінка місця будівництва, по всій видимості, пов’язана з певною напруженістю, ще присутньою у суспільстві у зв’язку з недавніми подіями.
На думку Єкатеринбурзькій єпархії, опитування, проведене під час загострення ситуації, коли сторонам не дана можливість надати аргументи, – не може відображати дійсного стану справ.
Вважаємо, що проведене опитування – лише невеликий зріз, який швидше відображає ще зовсім недавню «перегрітість» суспільства. Відзначимо, що поряд з емоційною напругою має місце серйозна недоинформированность городян щодо проекту будівництва храму, благоустрою скверу і міської набережної – бо міській спільноті поки складно скласти об’єктивну думку про проект.
Головний опитування попереду. Ми досі молимося, роз’яснюємо ситуацію і закликаємо городян уважно ознайомитися з проектом, масштабну презентацію якого зараз готує Фонд святої Катерини».
Не доводиться сумніватися, що мер міста та єпархія РПЦ мають намір провести опитування свій. От тільки, якщо його результати будуть сильно відрізнятися від результатів опитування ВЦВГД, в місті можна очікувати нових заворушень.
Губернатор Свердловської області Куйвашев, зорієнтувавшись у ситуації, запропонував не включати територію скверу в список місць, де мав бути збудований храм. Після чого православні активісти почали закликати народ до відставки губернатора.
Іншими словами, вимоги віруючих починають набувати політичний характер. Якщо такими ж будуть і вимоги противників будівництва нових храмів, країну чекає непростий період.
За інформацією «Ведомостей», за останні п’ять років протести проти будівництва православних храмів пройшли в 28 російських містах.
У Єкатеринбурзі він був найбільшим і найбільш висвітленим в пресі.
На другому місці знаходиться конфлікт навколо будівництва храму в московському парку «Торфянка» в 2015-2016 роках. Найбільше конфліктів, пов’язаних з будівництвом храмів, було в Москві (6), далі йдуть Санкт-Петербург (3), Тольятті, Нижній Новгород, Сургут, Красноярськ і Благовєщенськ (по 2).
Не дивно, що невдоволення громадян деякими аспектами політики держави у релігійній сфері стали активно використовувати і опозиційні сили, в діяльності яких найчастіше помітні вуха зарубіжних спецслужб.
Депутат Держдуми від Свердловської області Максим Іванов стверджує: «Дуже маленька група людей, яка присусідилася до цього протесту, яка за це отримувала гроші, — професійні провокатори. Вони намагалися провокувати людей». За його словами, на протести були люди, які отримували інструкції на кожен день, як діяти».
І було б дивно, якби політична опозиція і зарубіжні спецслужби не стали використовувати настільки сприятливі для них події! Адже вони є очевидним прорахунком органів влади у релігійній політиці.
Поки причини протестів – питання екологічного порядку: протести проти знищення зелених зон в містах. Але вже проглядається тенденція перенести протести на економічні проблеми.
У Москві, наприклад, до цих пір діє лужковська програма будівництва 200 церков. Керує нею колишній заступник Лужкова, Володимир Ресін — тепер він у статусі радника Сергія Собяніна.
Церкви в Москві з’являються одна за одною. Таке відчуття, що їх число вже давно перевалила за 200 і що мерія безкоштовно виділяє під них землю.
У людей законно виникає питання: «А самі церковні будівлі за чий рахунок зводяться?»
Вже з’являються статті типу «Храми замість поліклінік» про те, що в Москві побудують ще 28 церков для боротьби з «революційними бісами». Де стверджується, зокрема, що чиновники вельми неохоче розкривають подробиці програми будівництва 200 церков, що наводить на думку про те, що будівництво ведеться на державні або муніципальні кошти. І мимоволі виникає питання про законність прийняття подібних рішень, а також про частку в них корупційної складової.
З численних фотографій з протестів в Єкатеринбурзі особливу увагу привернув один знімок: літній чоловік із плакатом, де написано: «Здавалося б, навпаки, від щедрості добрішають, але все виходить навпаки. Чим більше місто РПЦ дає, тим більше РПЦ нахабніє!». На чоловікові накидка з написом «Путін, батьківщина, єдність нашої…». Далі текст на фотографії не читається.
І питання тут не стільки в РПЦ, скільки в універсальності проблеми.
Більшу частину своєї професійної діяльності я займався державно-церковними відносинами. Спочатку в Раді у справах релігій, де закінчив кар’єру на посаді завідувача католицьким відділом, потім, коли Рада став розвалюватися (не без участі РПЦ і лібералів), перейшов на роботу в МЗС СРСР і був направлений в представництво СРСР (а потім Росії) при Святому престолі. Після повернення з закордонного відрядження став начальником відділу російського Мзс з контактів з релігійними організаціями, далі були дві відрядження на Україну, де також займався релігійними питаннями.
Навіщо я про це кажу? З усього досвіду вивчення релігійних організацій я виніс одне тверде переконання: у відносинах з державними органами будь конфесії ніколи добровільно не зупиняються в спробах максимального отримання для себе різного роду пільг і преференцій. Реалізується це за допомогою залучення в число своїх віруючих максимальної кількості осіб, здатних надати необхідне сприяння у зміцненні позицій своєї конфесії.
У РПЦ пішли далі: стали на «нелегальної» основі впроваджувати священиків в окремі міністерства (зокрема, в МЗС), пропустивши їх попередньо через курси навчання в Дипакадемії. Начебто нічого протизаконного, але це явно новий момент в державно-церковних відносинах…
Якщо держава не усвідомлює небезпеки від подібної тенденції і не вчасно вживає відповідних заходів протидії, то така держава неминуче перетвориться спочатку в клерикальное, а потім і в теократичну. Найбільш характерний приклад у цьому відношенні являє собою мусульманський світ, де політична влада часто повністю контролюється релігійними лідерами (клерикальное держава) або самі релігійні лідери безпосередньо керують державою (теократична держава).
Протидія в основному полягає у створенні дієвого законодавства, що регулює діяльність церков і державно-церковні відносини. І повинен бути державний орган, що складається з фахівців-релігієзнавців, який спостерігає за виконанням даного законодавства і дає рекомендації органам державної влади.
У дев’яності роки Росія позбулася і такого органу, і релігійного законодавства. Рішення у сфері державно-церковних відносин стали прийматися за результатами контактів релігійних лідерів з представниками органів влади в центрі і на місцях.
Найбільші преференції для себе стала отримувати РПЦ, а в республіках з мусульманським населенням – ісламське духовенство.
Я не схильний ні применшувати, ні перебільшувати роль Російської православної церкви в історії Росії. Були і героїчні моменти – велика роль Сергія Радонезького звільнення від татаро-монгольського ярма. Але було і двухвековое співпраця Церкви з Золотою Ордою.
Були спроби ієрархії підім’яти під себе світську владу і жорстка реакція на подібні прояви у період царювання Івана Грозного.
Всі пам’ятають, чим закінчилася для РПЦ, захопила незліченні багатства в країні, реформа Петра Великого. І це відбувалося в умовах, коли релігійна свідомість було домінуючим у суспільстві.
Необхідно також зазначити, що в історії російського держави спроби Церкви політично впливати на російське суспільство не мали великого успіху. Винятком можна вважати роки, коли необхідно було згуртувати країну для відсічі зовнішньому ворогу.
Сьогодні політика у сфері державно-церковних відносин потребує серйозного коригування.
В якості першого кроку представляється необхідним відтворити державний орган у справах релігій. При цьому вкрай важливо, щоб в ньому працювали релігієзнавці, не зав’язані на одну релігійну конфесію.
У більшості країн світу такі органи є. Різниця тільки в тому, що багато з них орієнтовані на обслуговування однієї конфесії. Така ж доля спіткала і Раді у справах релігій, якби РПЦ і ліберали самі не турбувалися тим, щоб зруйнувати Рада разом з релігійним законодавством.
Пам’ятаю, як парламент прийняв новий закон про свободу совісті, де практично не було ніяких обмежень для діяльності релігійних організацій (у тому числі і закордонних) на території тоді ще Радянського Союзу. А це був час, коли емісари різних церков і авторитарних сект юрбою заїжджали до нас і вербували своїх послідовників в різних структурах влади. Особливо активно цим займалися американські секти і Ватикан. Пам’ятна і діяльність японської терористичної «Аум Сенрікьо».
В умовах розгнузданої і безвідповідальною «демократії» провести якісь обмежувальні заходи у законодавство про свободу совісті абсолютно не представлялося можливим. Тоді наші юристи придумали, як обійти некомпетентних парламентаріїв, і запропонували поправки положення про діяльність на території СРСР зарубіжних релігійних організацій. Згідно з поправкою вони в рівній мірі з радянськими організаціями користувалися нормами нового закону, а необумовлені в ньому питання підлягали погодженню з органами державної влади.
До цього часу Рада у справах релігій став остаточно розвалюватися, і я опинився на роботі в МЗС СРСР, звідки терміново виїхав на роботу у знову відкрите Представництво СРСР при Святому престолі.
Там я незабаром був запрошений на бесіду до керівника зовнішньополітичного відомства Ватикану архієпископа Торану, який з обуренням звернув мою увагу на те, що за нового «демократичного» релігійного закону Ватикан тепер має всі питання своєї діяльності в СРСР погоджувати з держорганами, оскільки в законі не прописані реальні норми.
Я при цьому вельми дипломатично промовчав про авторів цього положення в нашому законі. У свою чергу у відповідь звернув увагу на дуже жорсткі норми аналогічного закону в Італії.
Так, явно запланований офіційний протест Ватикану з приводу нового радянського закону не вдався і закінчився просто обміном думок в області релігійного законодавства.
Багато людей, особливо на керівних посадах, вважають себе «природними» фахівцями в галузі російської мови. Плутаючи поняття носія мови та спеціаліста з нього. Щось схоже спостерігається і в питаннях релігії. Ну як чиновник відмовить в загальному-то не зовсім законною прохання добре знайомому єпископа, митрополита чи навіть патріарху зробити щось «малозаконное» в інтересах РПЦ? Тим більше, що якогось конкретного закону на цей рахунок не існує.
А закон має бути. І будь-який чиновник просто зобов’язаний буде не просто самостійно приймати потрібне від нього кліриком рішення, а направляти питання на експертну оцінку фахівцям, які повинні не просто розглянути його у відповідності з нормами діючого законодавства, але і взяти на себе відповідальність за наслідки свого рішення перед державними органами.
Поки ж ми стаємо свідками, як якісь келійні рішення органів влади по відношенню до релігійних організацій починають поступово ускладнювати внутрішньополітичну ситуацію. Це ми і бачимо на прикладі Єкатеринбурга.
Без прийняття належних заходів ситуація буде тільки загострюватися.
Хочу навести один приклад бездумного прийняття рішення з релігійної проблематики на вищому політичному рівні.
Б. Н. Єльцин (за образним висловом Ю. М. Лужкова, «по п’яні») прийняв від емісара Мальтійського ордену грамоту «командора» цього ордена. Все начебто тихо і келейно. Але далі Ватикан через КПРФ поширює цю інформацію у пресі.
Результат не змусив себе чекати. Ряд високопоставлених чиновників (раз вже сам Єльцин…) стають лицарі Мальтійського ордена.
Від Єльцина більше нічого не треба – він зробив свою справу. А ось прості «кавалери» по повній починають працювати в інтересах Святого престолу. Я знаю про участь в ордені принаймні двох російських послів при Святому престолі.
Результат такої діяльності: у МЗС від них надходить спотворена в інтересах Католицької церкви інформація. Вона доповнюється схожою «інформацією» від ієрархів Російської православної церкви, зацікавлених у розвитку найбільш тісних відносин з Ватиканом, аж до злиття церков під егідою Святого престолу.
Діють ці ієрархи, що називається, з ідейних міркувань. Їх називають «младоникодимятами» – послідовниками митрополита ленінградського Никодима, щирого прихильника подолання церковного розколу 1054 року, до того моменту єдиної християнської церкви.
Никодим – особистість унікальна в історії РПЦ, сверххаризматичная. Однак спроби реалізації його ідеї призвели б до нового розколу в світовому православ’ї, не кажучи вже про негативні наслідки для Російської православної церкви.
Цікаво, що Никодим відверто виклав своє бачення відносин між РПЦ і Ватиканом папі Іоанну Павлу I під час окремої (від іншої частини офіційної делегації РПЦ) аудієнції. Але при цьому так сильно хвилювався, що помер прямо під час бесіди з Папою від інфаркту, шостого за рахунком. Іван Павло I помер через 21 день після смерті Никодима.
В результаті у Ватикані вважають, що питання про злиття РПЦ з Католицькою церквою «закритий» і не стали особливо приховувати зміст розмови Никодима з Татом. Не врахували при цьому, що Никодим встиг створити групу своїх послідовників, які посіли згодом дуже важливі пости в РПЦ… В Церкві про них усі знають, але от чи знає керівництво держави, що реально стоїть за спробами представити Ватикан як одного РПЦ та Росії? Питання…
У Ватикану немає і не було ніколи друзів – тільки інтереси Католицької церкви. А його інтереси щодо Росії проглядаються ще з Флорентійської та Берестейської уній і досі не змінилися ні на йоту.
Сергій Кузнєцов
Thanks!
Our editors are notified.