Хто був особистим шофером царя, і як вирішували проблему спецномеров і спецсигналів в той час

56 автомобілів провідних зарубіжних та вітчизняних фірм – такий був до 1917 року розмір гаража останнього російського самодержця. Величезний на ті часи автопарк був предметом гордості Миколи II і заздрості всіх європейських монархів. Обслуговування елітних транспортних засобів вироблялося досвідченими фахівцями і коштувало державній скарбниці чималих грошей.

Як створювалося Найвища установа імператорського гаража. Класифікація царських автомобілів

В Імператорському гаражі відразу склалися три групи автомобілів: імператорський розряд, свитские машини і автопарк палацового коменданта./Фото: motor.ru

У 1903 році князь Володимир Орлов прибув до государя в Царське Село на власному моторі, як тоді називали автомобілі. Спочатку Микола II насторожено поставився до цього виду транспорту, але дуже скоро новинка полюбилася і стала звичною для всіх членів вінценосної родини. Вже в 1905-му імператор обзавівся німецькими авто Mercedes і французьким Delaunnay-Belleville, які поклали початок автопарку Імператорського гаража. А через два роки за Височайшим повелінням государя в структурі Міністерства Царського двору офіційно з’явився новий заклад – Імператорський гараж.

Спочатку транспортні засоби в ньому були розділені на три категорії. В першу групу увійшли автомобілі членів імператорської сім’ї (так званий царський розряд) – елітні моделі відомих фірм-виробників Меrсеdes, Delaunay-Belleville, Renault, Peugeot, Rolls-Royce. Другу категорію становили мотори царської свити. Крім імпортних Panhard-Levassor, Daimler і Serex, в неї входили вітчизняні Lessner і «Руссо-Балт». Третя категорія обслуговувала Палацову комендатуру, що забезпечує безпеку Миколи II. Її представляли авто Меrсеdes, Darracq, Ford. Пізніше у відомство Імператорського гаража додалася група господарських автомобілів (вантажівки-платформи, тягач, автомобільна польова кухня тощо).

Чому навчали в Імператорській школі шоферів, і хто був особистим шофером царя

Автомобіліст, який порушив правила в перший раз, карався штрафом до 100 крб, другий раз — арештом на два тижні (але бувало і більше), третій — позбавленням права водіння автомобіля./Фото: avatars.mds.yandex.net

По мірі розширення царського автопарку актуальним ставав кадрове питання. Тоді виникла ідея створення навчального закладу для підготовки водіїв і техперсоналу. Такою структурою стала Імператорська школа шоферів, ініціатором створення якої був князь Орлов. Він підібрав для государя особистого водія – 25-річного француза Адольфа Кегресса, якому за сумісництвом ставилися обов’язки завідувача Технічною частиною. Кегресс надав бездоганні рекомендації і повністю виправдав їх: водив машину на величезній швидкості, але був при цьому впевненим і гранично уважним. Микола II високо цінував свого персонального водія, про що свідчить зарплата Адольфа – більше 4 тисяч рублів в рік плюс преміальні до Різдва та Великодня.

Від водіїв, які обслуговують царську сім’ю, потрібно не тільки майстерно керувати транспортним засобом, але і вміти усунути будь-яку проблему, що виникла у дорозі. Тому, крім занять з водіння, в програмі Школи багато часу відводилося на вивчення матеріальної частини та техобслуговуванням автомобілів. Крім того, майбутні водії проходили спеціальний курс, ориентировавший їх на вжиття заходів у разі виникнення надзвичайних ситуацій. В першу чергу, це було пов’язано з тим, що Микола II їздив виключно на відкритих авто. Таким чином, випускники Школи шоферів ставали фахівцями широкого профілю – висококласними водіями, відмінними механіками і надійними охоронцями.

Як забезпечувалася безпека царя на дорозі, і як вирішувалося питання спецномеров і спецсигналів

На охорону автомобільної дороги протяжністю 59 верст (приблизно 63 км) виділялося три жандармських і п’ять поліцейських офіцерів, 38 кінних стражників, три ескадрону кавалерії, сотня козаків, а також 224 піших стражника./Фото: s12.stc.all.kpcdn.net

З появою царського автомобільного транспорту виникла необхідність розробки нових заходів щодо забезпечення безпеки пересування государя і членів його сім’ї. За місто традиційно прямували вбрання для охорони дороги, по якій прямував імператорський кортеж. Спеціальні загони стежили за тим, щоб під час руху царського авто зустрічається гужовий транспорт був віддалений від проїжджої частини на певну відстань, щоб уникнути нещасних випадків за лякливості коней. Ще однією мірою обережності був огляд канав, ярів і заростей на шляху прямування царя, а також перевірка надійності мостів.

Щоб уникнути непередбачених ситуацій з-за поломки основної машини в царському кортежі неодмінно був присутній запасний автомобіль. В межах міста необхідно було при наближенні урядового мотора до перехрестя вчасно зупинити рух – так, щоб не перешкоджати проїзду імператора і одночасно з цим не створити «пробки». Велика увага приділялася антитерористичних заходів. Так, розпорядженням Міністерства внутрішніх справ з метою конспірації пропонувалося водіям періодично змінювати одяг і головні убори, подавати автомобіль в різний час, а іноді тримати його біля під’їзду без певної мети або відправляти в рейс без пасажирів.

Для обліку транспорту, що перебуває у віданні Імператорського гаража, наприкінці 1911 року було введено номерні знаки. Машини членів сім’ї Романових мали табличку синього кольору з білою імператорською короною і літерою «А». Фельд’єгерський транспорт отримував у Міській управі стандартні номери з літерою «Б». Особистий транспорт государя номерних знаків не мав, зате був оснащений спецсигналами: разом із звичайним клаксоном використовувалися сирена, ревун в декілька тонів; були встановлені фара-прожектор (по центру) та додаткові фари з боків.

Ноу-хау Кегресса – «ліки» від російського бездоріжжя

Полугусеница (винахід Кегресса) – «ліки» від російського бездоріжжя./Фото: motor.ru

Особистий шофер Миколи II був не тільки водієм-асом. З легкої руки Кегресса царскосельские гаражні майстерні стали свого роду лабораторією з розробки всюдиходів. Ця ідея виникла у Адольфа через утрудненого пересування внаслідок споконвічного російського бездоріжжя, особливо в зимовий період.

Підвищення прохідності Кегресс домігся, перетворивши звичайний автомобіль в напівгусеничний. Винахідник запропонував замінити задні провідні колеса гусеницями, виготовлені спочатку з верблюжої вовни, а згодом – з прогумованої стрічки. Оптимальна конструкція гусеничного всюдихода була створена після тривалих пошуків методом проб і помилок. Одна з модифікацій передбачала установку лиж, здатних обертатися разом з колесами. Автосани Кегресса знайшли практичне застосування під час Першої світової війни.

А після революції все це багатство дісталося вже зовсім іншим людям.