Основний зміст двох останніх виборчих кампаній – заміна політичної еліти. Виборцям здалося, що заміна еліти, здійснена в 2014-18 роках, недостатньо радикальна і зажадали більшого. Перемога Зеленського та партії «Слуга народу» це більше надала.
Чи не найбільш яскравим прикладом того, як і куди змінилася країна, є фігура прем’єра. Головна спільна риса Володимира Гройсмана та Олексія Гончарука – молодість. Гройсман став прем’єром у 38 років, але Гончарук вирвав у нього пальму першості – йому 35. А от все інше у них різне.
Володимир Гройсман
Володимир Борисович відноситься до породи «міцних господарників» і, при цьому, успішних політиків.
Кар’єра його вражає уяву – вже у 16 (!) років він став директором ринку «Юність» у Вінниці. Правда, уяву кілька заспокоюється дізнавшись, що засновником ринку був Борис Ісаакович Гройсман…
До речі, доводилося читати, що первинний досвід майбутній прем’єр отримував у м’ясному павільйоні. Це неправда – речовий ринок, і жодного м’ясного ряду там не було. І взагалі, трудову діяльність він починав слюсарем (це до відома розумників, ніколи не бачили єврея з напилком).
У 2002 році Гройсман став депутатом Вінницької міськради, а в 2005 році – його секретарем (друга людина в місті після мера).
До речі, в цей проміжок Володимир Борисович, до того зайнятий виробничою діяльністю, таки здобув вищу освіту. Правда, злі язики кажуть, що Міжрегіональна академія управління персоналом славна не тільки антисемітизмом, але і продажем в роздріб дипломів, але ми їм вірити не будемо. Тим більше, що в 2010 році Гройсман закінчив ще й Академію держуправління.
У 2006 році 28-річний Володимир Гройсман був обраний мером Вінниці, а в 2010 році зайняв цю посаду вдруге. До речі кажучи, перший раз його підтримав БЮТ, а вдруге він висувався від «Совісті України» – це така кумедна партія, яка роздавала (?) свою торгову марку регіональним елітам. Виходили «ручні» фракції в міськрадах.
До речі, щодо вінницького періоду діяльності Володимир Борисович особливих розбіжностей немає – Гройсман показав себе грамотним господарником і політиком. Міськрада контролював, місто тримав у відмінному стані. Завів швейцарські трамваї – беушні, звичайно, але з безкоштовним вай-фаєм. Порівняно з трамвайним парком столиці це було щось. В 2013 році в рейтингу кращих для життя міст України, складеному журналом «Фокус», Вінниця зайняла 1-е місце. Загалом, він по праву вважався одним з найбільш популярних мерів країни.
У чималому ступені його успіхи були пов’язані з умінням домовлятися як з владою, так і з опозицією. Зокрема, у нього були чудові стосунки з найбільш впливовим бізнесменом Вінниччини – Петром Порошенком.
У 2014 році Гройсман був запрошений в уряд на посаду віце-прем’єра – міністра регіонального розвитку, будівництва і ЖКГ. У цій якості він займався, наприклад, реформою децентралізації (проект якої був підготовлений ще за Януковича), а також «країною в смартфоні» («електронним урядом»), коли це ще не було в тренді. Так і хочеться запитати слідом за екс-президентом – яких реформ вам не вистачало? Справедливості заради треба сказати, що на цьому посту Гройсман пробув недовго – вже через чотири місяці він став головою Верховної Ради.
Влітку 2016 року Порошенко вдалося домогтися відставки Арсенія Яценюка і призначення на пост прем’єра Гройсмана. Не дивлячись на багату біографію і досить успішну роботу на посаді спікера, він сприймався як фігура, повністю підконтрольна президенту. Це саме по собі поставило під питання його політичні перспективи.
Гройсман почав, звичайно, відбудовуватися від Порошенка, але сталося це вже пізно, коли шанси президента на другий термін виглядали вже непереконливо. Та й радикальної цю відбудову не назвеш – швидше він відсторонився, ніж відійшов.
Крім того, Володимир Борисович з самого початку недостатньо ясно сприйняв вимоги суспільства. Після радикальних реформ (і радикального ж обвалу життєвого рівня) Яценюка, виборці чекали повороту влади до людей. На жаль, Гройсман в тему не врубався і почав своє прем’єрство з підвищення комунальних тарифів.
Потім, звичайно, ситуація виправилася, почався відновлювальне зростання економіки, а тарифи були компенсовані досить ефективною системою субсидій. Рейтинг Гройсмана навіть дещо зріс. Його партія «Українська стратегія» набрала 2,4%.
Це, напевно, ще не кінець політичної кар’єри молодого і перспективного політика, але прориватися йому буде складно…
Олексій Гончарук
Гончарук у всьому протилежність Гройсману.
Насамперед, він людина дуже освічена: у 2006 році він закінчив МАУП (ні, чесно провчився чотири роки і навіть його однокурсники існують), в 2012 – академію держуправління, також – курси лідерства Інституту Аспена і Києво-Могилянську бізнес – школу. Не питайте, навіщо людині потрібно стільки скоринок – адже він прем’єром став.
Гончарук за освітою юрист. Саме в цій якості він працював в інвестиційній та юридичної фірмах. Президент Асоціації допомоги постраждалим інвесторам (це важливо!). З вересня 2015 року очолював фінансований Євросоюзом експертно-аналітичний центр «Офіс ефективного регулювання», створений за ініціативою Айвараса Абромавичуса.
Як бачимо, дуже багато утворення і дуже специфічний досвід роботи, мало пов’язана з реальною економікою. Втім, він непогано заробляє – відзвітував про прибуток у минулому році в розмірі майже 2 млн. грн.
На відміну від Гройсмана у політичному плані Гончарук був до останнього часу не помітний.
Він брав участь у Майдані. Про час виборів 2014 року пішов у списку партії «Сила людей», що набрала 0,1% (це така група майданних стояльцев, які раптом вирішили, що зможуть визначати майбутнє країни не в якості біомаси). Побував радником міністра екології Ігоря Шевченка та першого віце-прем’єра Степана Кубіва.
Навесні 2019 року він познайомився з Андрієм Богданом, став заступником голови Офісу президента і був запропонований на посаду прем’єра.
Під час виступу в Раді Гончарук пообіцяв забезпечити зростання економіки на 5-7% в рік. Для цього потрібно домовитися з МВФ про програму на 3-4 роки, здешевити ресурси, забезпечити іпотеку під 12-13% річних, легалізувати гральний бізнес і ввести вільний продаж землі до 2020 року.
З політичної точки зору хід блискучий. Деякий час тому київський журналіст В’ячеслав Чечило, аналізуючи майбутню опозицію президентові Зеленському, зазначив, що Порошенко і Медведчук, при всьому своєму політичному вазі, дуже токсичні і запропонував звернути увагу на майбутнього прем’єра.
Не знаю, чи читає Богдан фейсбук Чечило, але в політичному сенсі Гончарук, на відміну від Яценюка і Гройсмана, являє собою повний нуль. Ймовірність того, що він зможе зібрати навколо себе якусь команду вкрай низька (це, за великим рахунком, і Гройсману не вдалося – мало хто може назвати хоч одного члена «Української стратегії»). При тому, що у Гройсмана фактично не було більшості в парламенті, він вмів ним домовлятися (досвід був), у Гончарука більшість є, але воно не підконтрольне йому.
Крім того, Зеленський відразу ж поставив Гончарука в дуже специфічну позу, зобов’язавши його знайти можливості знизити комунальні тарифи або піти у відставку. А щоб життя малиною не здавалася, уклав фантастично корупційна угода про постачання американського (як ми вже знаємо – російського ж…) скрапленого газу зрозуміло якою ціною.
Власне, варіантів, що дозволяють знизити комунальні тарифи, досить багато, але всі вони входять за межі ліберальної парадигми і для Гончарука непридатні (можливо, навіть на рівні розуміння). Правда, тут і сам Зеленський потрапляє в пастку: що йому потрібно – закріпити підтримку виборців або отримати підконтрольного прем’єра?
Основні ж завдання Гончарука не економічні, а юридичні: забезпечити розпродаж українських активів і захист прав покупців від українського бізнесу і українських громадян.
Резюме
Уряд Гройсмана, так само як і обидва уряди Яценюка, проводило «гібридний» курс. З одного боку – проводило як би ліберальні реформи у відповідності з побажаннями західних партнерів, з іншого – проводило їх так, щоб не завдати шкоди інтересам ключових партнерів постмайданної влади. Курс на делогиархизацию проводився непослідовно – для Коломойського, наприклад, деолиграхизация була, а для Ахметова і Пінчука, не кажучи вже про Порошенка, її не було. Найголовніше ж, український уряд дбав про те, щоб гранично обмежити можливості транснаціональний компаній на території України (адже зрозуміло, що український бізнес конкурувати з ними не зможе).
Уряд Гончарука, як очікується, буде проводити ліберальний курс більш послідовно. Хоча б просто тому, що в його складі мало практиків і багато теоретиків, які знають, як має виглядати ринкова економіка за підручниками (те, що такої економіки в живій природі не буває, вони знати не знають).
По ідеї їх завданням є граничне відкриття ринку та його демонополізація. На практиці це означатиме монополізацію – на ринок зайде західний капітал, який легко задавить вітчизняних олігархів. Монополія олігархів зміниться монополією транснаціонального капіталу.
Втім, цілком можливо, що нічого такого не буде. Адже система не змінилася – просто змінився пул олігархів, які керують країною (і то голосно сказано: швидше просто Порошенко замінив Коломойський). Якщо Коломойський і Ахметов домовляться з Зеленським, то в наступному році Гончарук піде (через нездатність знизити тарифи, наприклад), а його місце зайде людина краще представляє собі, з якого боку булки маститься масло у Ігоря Валерійовича та Ріната Леонідович.
Thanks!
Our editors are notified.