«Путінізм» або курс «сильний Путін»?

Як корабель назвеш, так він і попливе

«Мюллер то і справа прагне зробити мені люб’язність» – ця фраза Мартіна Бормана, сказана ним на зустрічі зі Штірліцем у відомому романі «Сімнадцять миттєвостей весни» всякий раз приходить на розум, коли в черговий раз зустрічаєш в пресі спроби доктринальних побудов Владислава Суркова.

Як людина літературно і поетично обдарований, Сурков періодично намагається якось відзначитися на ниві ідеології, підвівши певний теоретичний фундамент під політичний курс Володимира Путіна, вважаючи, що тим самим він надає йому послугу, і чим насправді завжди ставить його в дещо незручне становище, про що свідчать коментарі Дмитра Пєскова.

Взагалі кандидатів на роль ідеологів і теоретиків навколо президента Росії багато. Склався досить широке коло бажаючих зайняти місце волхва при князеві або жерця при фараоні, стати таким собі сірим кардиналом, закулісним влиятелем, Мерліном при короля Артура.

Пророки і мудреці заднім числом, розштовхуючи один одного ліктями, утворили цілу ієрархію, в якій хтось прорвався нагору і пише записки в Кремль, а хтось опинився не у справ і обходиться регулярними жовчними коментарями в інтернеті, застигнувши в скривдженої позі невизнаного генія.

Владислав Сурков, безсумнівно, чемпіон в цьому турнірі пророків, він ближче за всіх до заповітного місця біля трону, але і йому не чужа подібна образливість: «Що ж робити – немає пророка в своїй вітчизні», – побідкався Сурков в інтерв’ю виданню «Актуальні коментарі», яке 14 жовтня відкрило аналітичну рубрику «Путінізм» і де головними коментарями стали матеріали не вітчизняних аналітиків, а зарубіжних ЗМІ. І написав свою версію на задану тему, де висунув ідею дослідження «путінізму» як певної ідеології поточної повсякденності, назвавши її «глобальним політичним лайфхаком».

Треба сказати, що Дмитро Пєсков, будучи не тільки прес-секретарем президента, але і філологом за освітою, до такого терміну поставився досить скептично. «Я не знаю, що таке політичний лайфхак, тому не можу судити», – сказав Пєсков, коментуючи текст Суркова.

Насправді це, звичайно, не так: Пісків знає англійську, володіє жаргоном інтернету і прекрасно зрозумів сказане Сурковим, але він свідомо дистанціювався від подібних англіцизмів у застосуванні до політики російського президента. Він показав, що йому не подобається сама форма такого формулювання політики Путіна як універсального рецепту в сучасних турбулентних умовах.

Сурков, застосовуючи формулювання типу «глобальний політичний лайфхак» не просто займається якоїсь інтелектуальної журналістської провокацією, грою в хльосткі терміни, використовуючи певний термінологічний апарат. Він шле сигнал не стільки президента, скільки певного шару в його оточенні.

Цей шар орієнтований на Захід, він говорить мовою, що представляє собою якусь суміш французького з нижегородським». Замість слова «керівник» вони кажуть «топ-менеджер», замість «зміна назви» – «ребрендинг», замість «управління» – «менеджмент», замість «спостереження» – «моніторинг», замість «готівкові гроші» – «кеш», замість «тенденція» – «тренд», замість «торгівля» – «трейдинг».

Це не просто дешеве піжонство не цілком психологічно дозрілих провінціалів. Це не мода і не гра в сучасну просунутість, не просто дитяче наслідування дорослим. Це – пропуск у певні елітні кола. Система розпізнавання символів «свій – чужий».

Сурков цілком може говорити на нормальному російською політичному та літературному мові, але він навмисно говорить так, як він говорить. Він шукає симпатій в певному колі, бо розраховує бути потрібним президенту не тільки як виконавець, але і як певний делегат від впливового клану живуть на Сході з поверненою на Захід головою. У Росії це досить численна гвардія, ім’я якої – легіон. І чим ближче до вершини влади, тим густіше їх концентрація на один квадратний метр.

Всякий текст Владислава Суркова потрібно аналізувати не тільки за змістом, але й уважно читати між рядків. Там набагато більше змісту, ніж написано. Дуже важливо бачити те, що не сказано прямо, але мається на увазі, спливає саме собою як очевидна думка, на яку навели.

Про що промовчали, як сформулювали сказане. Як сказав би Людвіг Вітгенштейн – «Фактом може бути як те, що має місце, так і те, що місця не має». В якому контексті подій трактували тези. Ну і, звичайно ж, найголовніше – шукай, кому вигідно. Без цього ніяке повне розуміння тексту неможливо.

«Путінізм являє собою глобальний політичний лайфхак, добре працює метод владарювання. А зрозуміти, «як вони роблять це», завжди цікаво, якщо зроблене приваблює і вражає», – сказав Сурков в інтерв’ю «АК».

Владислав Сурков говорить про те, що політика Путіна – це (в перекладі на нормальну російську мову) якийсь стиль, сукупність методів, в центрі яких лежить ідея боротьби за суверенітет. І тим ці методи цікаві для інших країн, що прагнуть до такої ж мети. Нічого понад це Сурков не сказав, вся його текстова заум – це якась боротьба за оригінальність, не тільки пробачити, але і необхідна для літератора. Але чи потрібно це Володимиру Путіну?

Пєсков точно відповів Суркову: йому (тобто президенту) не імпонує термін «путінізм». Це особиста думка Суркова, про який президент проінформований. Пєсков пояснив: говорити про якійсь ідеології Путіна неправильно. Путін не скутий рамками політичних концепцій, він прагматик. Тобто завжди виходить із ситуативної доцільності.

Однак це називається «здоровий глузд», і підводити під це якусь теоретичну базу з намаганням її перетворення на наукове відкриття – це непотрібна послуга президенту. Натяк настільки прямої, що далі в дипломатії вже неможливо.

Спроба Владислава Суркова спорудити для Володимира Путіна якийсь застиглий в «путинизме» монумент – невдала ідея, яка не відповідає стилю і духу президента Росії. Путін надзвичайно чутливий на будь-які спроби якось йому підлестити і зіграти на його пиху. Будучи розвідником, Путін чудово читає всі спроби їм маніпулювати і нав’язувати якісь ідеї. Судячи з миттєвої реакції Пєскова, Сурков трохи перестарався. «Корону» Володимиру Путіну вже підносили, і він її відкинув.

У ситуації, коли напередодні зміни влади всі нинішні гравці кинулися захистити свій наявний функціонал і як-то застовпити собі місце в новому розкладі сил, така тактика зрозуміла. Суркову можна пробачити надмірне службове завзяття і старанність, але для чуйного придворного почуття міри – перше якість профпридатності.

Розумних багато – чуйних мало. А саме почуття міри є головною ознакою розуму, і особливо розуму політика. Трохи пересолив – і все зіпсував. У такій ситуації ідея «путінізму» з символу віри деяких придворних перетворюється в єресь, веде практичну політику в бік від необхідного і насущного.

Якщо взяти позицію Пєскова за офіційну оцінку пропозиції Суркова, то ясно, що ідея «путінізму» як ідеологічної формули і якоїсь доктрини – це не те, що дійсно потрібно. Зараз Росії потрібен не “путінізм” як ідеологія, а курс «сильний Путін», причому не як особистісне, а як комплексне і збірне поняття. Ми вже писали про це, і зараз доречно ще раз нагадати про раніше сказаному.

«Сильний Путін» – це ціла сукупність смислів у поєднанні з відповідними кадровими рішеннями. Навіщо зараз це потрібно? А ось навіщо:

«Трансфер очікувано може стартувати з антиелітної порядку, яка змусить еліти присягати нової конструкції влади. Антиелітна порядок потрібна для створення напруженості і прискореного проведення реформ, які правлячий клас в більшості не готовий прийняти і підтримати.

Між тим, антиелітна порядок забезпечить ініціювання великих реформ: починаючи від судової і закінчуючи міжрегіональними відносинами. У будь-якому випадку, можливі контури реформ, безумовно, будуть опрацьовані і розглянуті як частина великого трансферу».

Не випадково, ідею курсу «сильний Путін» підтримали й інші експерти, наприклад:

«У нинішній кризовій ситуації в Росії, коли ліберальна опозиція в черговий раз озброїлася на Кремль, важливо не допустити в країні революційних потрясінь і хаосу, наслідки яких будуть схожі часів розвалу і розпаду Російської імперії в 1917 р. і СРСР в 1991 році.

У довгостроковому плані до і після 2024 року необхідно не просто забезпечити спадкоємність влади (в руслі курсу «сильний Путін»), а створити передумови кардинального оновлення структур та складу органів управління, приходу до влади нових облич, нової команди однодумців, стурбованих долею народу і держави, компетентних і професійних людей, які мають життєвий і трудовий досвід творення і розвитку, ні в чому не скомпрометували себе в минулому».

Іншими словами, після 2024 року країна буде мати потребу в продовженні курсу Володимира Путіна, того курсу, яким країна йде з 2000 року – сильна економіка і фінансова система, незалежна силова зовнішня політика, геополітична і геоекономічна експансія Росія на світові політичні та економічні ринки, відновлення ролі і статусу Росії у світі, підвищення життєвого рівня росіян, боротьба з корупцією і так далі.

Це на рівні ідеології. І цю ідеологію можна назвати саме так – курс «сильний Путін».

У якій організаційній формі це буде зроблено – через будь-які форми посилення ролі Держради або якихось інших конструкцій, в яких Володимир Путін продовжити здійснювати роль духовного лідера нації, а фігури президента і прем’єра будуть лише технічними виконавцями курсу Путіна, або ж суспільству буде представлена фігура наступника – питання глибоко вторинний. Сенс якого полягає тільки в тому, яка форма буде краще відповідати новим змістом.

Те, що ідея курсу «сильний Путін» сприйнята, говорить і кількість переглядів відеороликів з аналогічною назвою, які стали живим відгуком і творчістю мас, які сприйняли цю ідею позитивно.

Ось для чого зараз країні потрібен курс «сильний Путін» як живе політичне співтворчість у нових глобальних умовах, а не застиглий у «путинизме-ленінізмі» лідер як набір нікому не потрібних догм для заучування.