Казка про втрачений Харкові. Хто не хоче – шукає причину

Коли ми говоримо про «бандерівської» або, навпаки, «братній» Україні, ми часто опиняємося у владі стереотипів, оскільки використовуємо в своїх роздумах заздалегідь заданий інструментарій, обумовлений нашим попереднім досвідом, освітою, темпераментом або політичними уподобаннями

Розвінчуючи деякі міфи, ми одночасно ризикуємо опинитися рабами нових ідеологем, як це сталося в часи «перебудови».

Наприклад, у цілому симпатизуючи європейської цивілізації і намагаючись переймати її кращі досягнення, скочуємося в дешеве наслідування, механічно переймаючи чужий досвід поза власного історичного контексту. Запрограмована другосортність призводить або до копіювання чужої суспільної моделі, або істеричною захисної реакції у вигляді ультранаціоналізму, або химерної суміші перерахованих вище факторів, як це відбувається сьогодні на Україні.
Сьогодні про Україну ми знаємо майже все — з щоденних телешоу, випусків новин, бурління в соціальних мережах. Але в сформованій і насиченою картині теж не обходиться без міфів — реальний світ не завжди співпадає з нашими усталеними уявленнями. Скільки разів мені доводилося стикатися з думкою про моєму Харкові, як про місце суто промисловому, імовірно негарному, спаплюжений трубами і усілякими індустріальними спорудами. І яке ж було повсякчасне здивування гостей міста, коли вони опинялися в сучасному мегаполісі, з великим і гарним історичним центром, безліччю храмів і інших зразків прекрасної архітектури різних стилів. Це називається «розрив шаблону».

Те ж саме стосується нібито запрограмованої «українськості» другого за величиною міста української держави. У Росії виросло вже кілька поколінь людей, для яких Україна це усталена «закордон», і їх уявлення про «закордон» відповідні: приблизні, причерпнутые із ЗМІ або Мережі, а світлі останніх подій — так і досить безапеляційні. Яке ж їх здивування, коли з’ясовується, що переважна кількість «закордонних» харків’ян спокійно продовжують говорити російською мовою, цілком у курсі російських реалій (місто все-таки прикордонний), а сам Харків зовсім не перебуває в руїні, але продовжує активно будуватися, реконструюватися і чепуритися.

Так чи означає це, що Харків однозначно російське місто? Але тут теж виросло кілька поколінь людей, які виросли поза спільного з Росією держави! Незважаючи на всю свою російськомовність, місто має яскраво виражені українські риси, і менше за все це проявляється в написанні вивісок (таке було і при СРСР) або натиканих дурнуватими «патріотами» державних прапорах. Просто за чверть століття значно збільшилася кількість проживаючих в місті вихідців з Центральної і Західної України, а також серйозно підірвана пріоритетність економічних і культурних зв’язків з Росією. Навіть російська мова харків’ян має свої характерні діалектні особливості, щедрий український акцент, густо замішаний на українських реаліях гумор, а передмістя Харкова занурюється в суржик, від якого він раніше вважав за краще позбавлятися.

Синонімом Харкова є словосполучення «Перша столиця», що передбачає його офіційний статус в УРСР у двадцяті-тридцяті роки минулого століття, велику економічну та освітню роль в житті незалежної України і політичну альтернативу офіційної столиці. Харків і область є одними з базових регіонів російськомовного спектру української політики, він дав багатьох відомих політиків антимайдана, які і зараз виступають з критичних позицій по відношенню до нинішнього курсу офіційного Києва. Колишній губернатор Харьковшины і відомий опозиціонер Михайло Добкін, лідер парламентського виборчого списку «Оппоблока» Євген Мураєв, один з лідерів «Оппоплатформы» Вадим Рабинович, і багато інші опозиціонери-харків’яни наполегливо говорять про необхідність нормалізації відносин з Росією. Як показують результати виборів і соцопитувань, цю точку зору поділяють більшість городян — і це найважливіший заділ на майбутнє.
Чи означає це, що абсолютно всі харків’яни в цьому питанні одностайні? Теж немає. У Харкові ще з дореволюційних часів голосно чути голос різних українофілів, а багато елементів сучасної української культури нерозривно пов’язані зі столичним статусом міста в розпал більшовицької українізації. І донині частина інтелігенції цілком схильна звичним для даного шару населення галюцинацій. А оскільки кожен другий харків’янин має вищу освіту або навчається у Вузі, у відсутність альтернативних інформаційних ів та ідеологічних впливів, вони піддаються інтенсивної ідеологічної обробці — як з боку клієнтів західних грантодавців, так і оскаженілої офіційної пропаганди. Відомі (якщо не сказати знакові) фігури майдану і постмайданної України — міністр МВС Арсен Аваков, лідер «Азова» Андрій Білецький, поет-майданщик Сергій Жадан — теж з Харкова.

Основою чергового міфу є категоричність тих, хто стверджує, ніби Україна (зокрема, Харків) є назавжди втраченими для політичного або культурного впливу Росії територіями. Таке уявлення базується на однозначності оцінок або спрощення складних процесів, що відбуваються у зону політичної турбулентності. Наприклад, незважаючи на фанатичні зусилля постмайданної влади, українську мову по всій Україні домінує виключно у формальній сфері, а значить неминуче стає мовою самого тупого офіціозу, що дає цікаві можливості для контрпропаганди. Більш того, російська мова продовжує переважати у неформальному спілкуванні з друзями та знайомими (52%), а також в Інтернеті (56%). Зрозуміло, в інтернаціональному російськомовному Харкові ситуація і того краще. Ось і не мовчіть: діалог дешевше танків, а часто — і ефективніше.

Майже два десятиліття, з часів легендарного харківського політика Євгена Кушнарьова, Харків називали «столицею українсько-російської дружби», де неодноразово проходили найважливіші форуми бізнесменів і політиків двох країн, включаючи зустрічі на вищому рівні. Вважати, що ці десятиліття, як і попередні три з половиною століття спільної історії, можуть бути стерті з пам’яті всього за п’ять років — теж міф, причому вельми шкідливий.