Розуміння нової України, без Криму й Донбасу, стає звичним наприкінці 2015 року. Війна на сході України зупинена, але реінтеграція територій, підконтрольних сепаратистам, так і не відбулася.
Що далі?
В інтерв’ю Фактам своє бачення виклав директор Інституту стратегічних досліджень Андрій Єрмолаєв.
Далі – текст від першої особи.
Ризики нового загострення конфлікту
Перш за все, потрібно відзначити, що Київ погано використав перемир’я осені 2015 року. Замість сміливих кроків на реінтеграцію і нових переговорних позицій – затягування процесу, політичний популізм і боягузтво.
Разом з тим, восени суспільство почало виходити зі стану хронічної мобілізації. І в Україні, і в “ДНР”/”ЛНР” зокрема. Люди втомилися від війни і ненависті. Очевидний запит на перетворення перемир’я в стійкий світ. Але це передбачало виразні політичні відповіді “як” (вибори, статус, економічний і правовий режими) і “коли”. Для сепаратистських режимів в “ДНР”/”ЛНР” і “партії війни” в Києві такі настрої були невигідні і навіть небезпечні. Тому що перемир’я і мир виявляли всю складність становища в економіці, соціальній та гуманітарній сфері. А головне – загрожували підривом довіри і делигитимизацией влади обох сторін.
Крім того, до середини осені 2015 року самопроголошені влади “ДНР” і “ЛНР” зіткнулися з несподіваним розвитком подій. В умовах реального перемир’я, додому поступово почали повертатися переселенці. Багато з яких, може бути, і не стали прихильниками національної влади, але вони ставляться по іншому до того, що відбувається на Донбасі. Виникли нові, незручні для сепаратистів настрої, які почали посилюватися.
Вплив і авторитет сепаратистів почали падати. Саме тому ми чули досить одіозні заяви з боку керівництва “ДНР”, в яких звучали оцінки і заклики ретельно розбиратися з тими, хто повертається.
Причини обурення сепаратистів очевидні. Люди бачать реальну ситуацію, стан економіки “республік”, якість влади і, відповідно, в “ДНР” і “ЛНР” почав проявлятися запит “треба жити по-іншому”.
З іншого боку, криза довіри до влади з усією очевидністю проявилася і в Україні в цілому. Корупційні скандали, нескінченне ток-шоу в політиці, декапіталізація бізнесу і посилюється криза реального сектору (якщо не вважати державного замовлення у ВПК), безрезультатні розмови про реформи без реальних реформ – все це лише посилювало розчарування людей у владі. Скільки б не рапортували політики про загальноукраїнських перемоги, вибори в місцеві органи влади продемонстрували низький рівень підтримки центральної влади.
Саме тому, на жаль, обидві сторони почали шукати варіанти для мобілізації. А мобілізує тільки нова загроза. Новою загрозою могли стати лише нові кризи і конфлікти. Так я пояснюю відмова від синхронних виборів у місцеве самоврядування, різке зростання диверсій, перестрілок, і вибухи ЛЭПов (Крим) і безуспішний переговорний процес в Мінську.
Передумов для того, щоб повернутися до стану зими 2015 року, небагато. Сил і засобів накопичено стільки, що нове загострення закінчиться згубна для обох сторін.
Сьогоднішнє загострення, на жаль, може призвести до припинення мінського процесу і створенню якісно нової ситуації. Мінськ-2 дискредитується. У владі досі домінує партія прихильників “малої України”. Це ті, для кого позбавлення від Донбасу є кращим виходом, ніж варіанти реінтеграції. Більш того, знайдено і новий ідеологічний рецепт, що пояснює доцільність “малої України” – так званий “німецький сценарій”.
Суть зводиться до наступного: з РФ і “ДНР”/”ЛНР” домовитися неможливо, конфлікт заморожується до моменту, поки самі люди захочуть об’єднатися в одну країну, як це було з ФРН і НДР.
Короткозорість сценарію очевидна: сам допуск «двох Україн» дає в руки сепаратистів новий, сильний ідеологічний інструмент – боротися за об’єднану Україну з позицій “справжньої України” (про це свого часу вже заявляли і Плотницький, і відомий Моторола). Це і подарунок Москві, яка після банкрутства проекту «Новоросія» судорожно шукає варіант геополітичного та ідеологічного виходу з ситуації. І ось вам будь ласка – можливість конкуренції «двох Україн» за право вважатися правильною і справжньою.
Посол Туреччини: Якщо Україні дозволять «відрізати» Донбас – проблеми не закінчаться
Те, що варіант позбавлення від Донбасу складно реалізуємо – очевидно. Якщо б міжнародне співтовариство було готове до перегляду кордонів, сили війни в Україні давно б уже заявили, що Донбас нам не потрібен.
Донбас, Крим – це питання стабільності нехай вже кризового, але все ще зберігається світопорядку. Його кордонів, міжнародного права. Допущення прецеденту, що так легко через внутрішньо річний конфлікт можна радикально переглянути кордони в регіоні, може привести до ефекту доміно.
Хоча якби не позиція наших партнерів, напевно, Київ із задоволенням позбувся б від Донбасу ще рік тому. Апелюючи до жорстокості війни, агресії РФ, пасивності населення “ДНР”/”ЛНР” та ін.
Той факт, що міжнародне співтовариство підтримувало Київ і поставило головна умова «непорушність кордонів і національний діалог», змусив шукати варіанти перечікування, затягування. Але шанси на нові варіанти компромісу або Києвом не використовувалися, або ігнорувалися. Адже реінтеграція передбачає самоотреченность, компроміси, здатність об’єднати світом, інноваційні рішення в адміністративно-територіальному устрої, і здатність вигравати у Москви геокультурні війни, і в майбутньому – на формування влади, здатної утримувати компроміс. Тому “заморожування”, “німецький варіант”, нова мобілізація виглядають куди привабливіше.
Нове самоврядування або “регіональні феоди”?
Низька явка на місцевих виборах у 2015 році – особливий феномен. На відміну від минулих років, вибори в місцеві органи влади в 2015 році були очікуваними і навіть кілька «перегріті» в плані надій і очікувань. Обіцянки останніх півтора років “глибокої реформи самоврядування”, реальної децентралізації, нових можливостей влади на місцях дуже обнадійливі людей. Але події другої половини року (тобто – напередодні виборів), падіння довіри до центральної влади, розчарування в економічній політиці і нездійснені очікування щодо нової ролі місцевої влади призвели до зворотного. Тому низька явка на виборах, на мій погляд, – це активна позиція, своєрідний протест і готовність до протестних дій у майбутньому.
Разом з тим, враховуючи специфіку прийнятого закону про місцеві вибори, перемогу святкує місцева еліта, реальні господарі, “регіональна олігархія”, якщо хочете.
Місцеві еліти зіграли за запропонованими правилами (списки парламентських партій), але – вони самі фінансували ці вибори. Фактично місцева влада була викуплена» регіональними елітами. А далі – ніхто нікому не повинен.
Вже найближчим часом (бюджетний процес, майбутня децентралізація і перерозподіл відповідальності), регіональні еліти будуть змушені протиставити інтереси своїх регіонів і своїх виборців інтересам і політиці центру, виправдовуючись за високі ціни на ЖКГ, безробіття, низькі доходи бюджетників та ін. Ризик політичних відцентрових процесів тільки посилиться, а запит на обласні «порто франко» стане повсюдним.
Більш того, борючись за збереження довіри виборців у регіонах, местние еліти будуть берегти кожен голос і розраховують на те, що на хвилі кризи центральної влади саме вони будуть визначати кандидатури майбутніх переможців на округах в новий парламент. Таке ось початок “новоогаревщины по-українськи”.
Кінець однополярного світу
Український конфлікт відбувається в рамках ще одного процесу – дуже швидкої трансформації однополярного порядку. Останній навіть не встиг постаріти. Але вже зараз ми динамічно переходимо до багатополярного світоустрою.
Глобальна криза увійшла у фазу геокультурных воєн, які лише «одягнені» в одяг і використовують інструменти геополітики – військові конфлікти, територіальні суперечки та ін. Головна війна – за соціальний капітал, вплив на нього, «переформатування» макрорегіонів в єдині геокультурні простору. Конкурують стратегії «паралельних процесів на регіональному рівні – вестернізація, європеїзація, “ісламський світ”, “російський світ”, “серединна імперія і новий шовковий шлях”, і т. д.
В умовах геокультурных воєн виникли і нові виклики, з якими поки не справляється ні один гравець, ні глобальний, ні локальний.
– низька ефективність колективних структур попередніх миропорядков – ООН, ОБСЄ, регіональні економічні союзи, тощо
– наростає конфліктність при вирішенні суверенних економічних та ін. проблем, що супроводжується цивільними та міждержавними конфліктами, особливість яких – високий військово-технологічний рівень, з великою кількістю жертв, ризиком техногенних катастроф.
– виникають пост-національні спільності і напівдержави як продукт стихійної геокультурною «глокализации» – по-регіональному, етнічною, релігійною ознаками. Їх особливість нестійкість у часі і висока залежність від зовнішнього управління.
– По мірі наростання конфліктів – розгортається нова глобальнвя гонка озброєнь з новою особливістю – мілітаризацією товариств, некотролируемым розповсюдженням зброї. Одночасно виникає ризик швидкої легалізації та розширення клубу ядерних і ракетно-ядерних держав, які будуть обгрунтовувати своє право на цей статус і визнання саме високим рівні нових загроз національній безпеці.
– міграційний криза, як в національних, так і транснаціональних масштабах. Глобалізація створила можливості, війни і конфлікт каталізували цей процес і зробили його масовим і слабо контрольованим.
– в умовах геокультурною війни – реакцією стає відродження націоналізму, і гальмування регіональної економічної інтеграції.
Цей перелік загроз прямо пов’язаний і відображений і в Україні.
Незважаючи на нерозвиненість економіки, однак зберігаючи геополітичну вагу, потужні мілітарні ресурси, РФ опинилася форвардом цього процесу. Більше того, лідери РФ ніби взяли на себе місію затвердження багатополярності. Хоча, за великим рахунком, багато країн, які реально претендують на роль нових полюсів, не тільки з цікавістю спостерігають за РФ, але навіть їй підіграють. Вони висунули Росію вперед і користуються її грою.
Росія своїми проблемами, в тому числі українським і майбутнім сирійським, демонструє, що боротьба за багатополярність почалася.
Провал “Російського світу”
20 століття закінчився динамічною макрорегіональної інтеграції (ЄС, НАФТ, МЕРКОСУР, АТЕС та ін.). Лідер цього процесу – ЄС. Але процес прагматичного зближення з макрорегиональному принципом дуже швидко перейшов у фазу геокультурного об’єднання або формування культурних світів впливу.
Крайній прояв цих процесів – Близький Схід, де виникло Ісламську Державу. ИГИЛ стало найбільш радикальною формою прояви боротьби за геокультурну інтеграцію. Грубе порівняння, але приблизно таку ж роль у світі молодого капіталізму зіграла селянсько-пролетарська революція у Російській імперії. Вона пройшла жорстоко, звалилася в більшовизм і тоталітаризм, але виявила загальну тенденцію тодішнього імперіалістичного кризи. Що потім завершився, скажімо так, дуже серйозними змінами в світі капіталістичної системи.
Новий ісламський світ дійсно намагається протиставити глобалізації свої практики в економіці, інституційні, включаючи інститут сім’ї і закінчуючи інститутом права. Але ИГИЛ проявила крайню форму затвердження інших порядків. І боротьба з ИГИЛ – це боротьба за вектор, характер майбутнього ісламського світу як геокультурного цілого.
Чому це важливо для нас. Тому що Україна виявилася частиною великої боротьби. Згадаймо, що нав’язувала Росія Україні, коли ми проходили пікову фазу кризи державності – “Російський світ” і навіть була спроба реалізувати проект “Новоросія”. Це теж виходить далеко за рамки звичних нам геополітичних побудов “переділу територій”.
РФ в боротьбі за право бути новим полюсом шукала не просто території впливу (часто саме так трактують анексію Криму). Вона боролася за стратегічні соціальні ресурси впливу, пропонуючи їм свою культурну стратегію майбутнього.
Той факт, що Російський світ виявився малоефективним в Україні, проект “Новоросія” провалився, а “ДНР” і “ЛНР” звалюються в піратські напівдержави – проблема ефективності стратегії РФ. А точніше – її неадекватності.
Українська кампанія для Росії провалюється. І провалюється вона зовсім не тому, що не досягнуто завдання військово-політичного контролю або щось не склалося в тому чи іншому квадраті військових дій на Донбасі. Насамперед, провалився нав’язаний проект – розкол країни на Україну й Новоросію. Та цього не сталося з внутрішніх причин. Ніякими сирійськими діями провал не розмінюється.
Після провалу “Новоросії” проблема “ДНР” і “ЛНР” для Кремля – головний біль. Не важливо, чи будуть “республіки” існувати як окремі держави або пройде переговорний процес всередині України.
Провал на Донбасі дискредитував ефективність ідеології “Русского мира” і породив ризики для Росії “внероссийского російського націоналізму”. Недарма ряд російських націоналістів почали критикувати Путіна саме за його недієздатність. Цього не було ще пару років тому.
Напевно, багатополярний світ – майбутнє 21 століття. Але не факт, що Росія, борючись за звання одного з полюсом, таки їм стане. Провал проекту “Русского мира” тому свідчення. Вибраний Росією шлях неефективний. Багато урядів впливових, швидкозростаючих держав, що претендують на роль лідерів у своїх регіонах, розглядають те, що відбувається з Росією як великий експеримент. В якій апробуються інструменти, способи, форми впливу та боротьби за свій інтерес в умовах багатополярності. Враховуються удачі і невдачі.
Росія – піддослідний кролик в цій грі. Багатьох влаштовує те, що на амбіціях Росії багато вчаться. Фактор ядерного стримування в нових умовах працює чи ні? І навпаки – якщо в цих умовах виправдати свої амбіції безпекою і придбати статус ядерного статусу навіть якщо він не буде визнаний – це можливо чи ні?
Жорстокий експеримент з підлітково-імперською політикою Росії – лабораторний досвід, за який в тому числі розплачується і Україна.
Донбас: втрата назавжди або реінтеграція?
Проблеми України потрібно розглядати в цій же площині. Не вироблена політика українського світу як частини європейського світу. Відсутні інструменти реалізації цієї політики призводить до того, що як раз проблему Донбасу в Україні розглядають як проблему геополітичну, того самого 19 століття. У дискурсі наших політиків і політологів частіше звучала проблема кордону (“повернути кордон”, “повернути ресурси”), і тільки останнім часом вони починають говорити те, з чого треба було починати – боротися треба за людей, за їх свідомість.
Український національний проект відбудеться тільки за однієї умови – якщо буде запропонована загальна соціокультурна платформа майбутнього, на основі національного діалогу і зустрічної інтеграції.
Багато українців досі не розуміють, якими ми будемо в майбутньому, якщо залишимося разом. Криза перспективи призводить до того, що для багатьох правлячих груп здається простіше і легше позбутися територій.
Спроба знайти формулу світу тільки в рамках політичних консультацій Мінська-2 неефективна. Мінський процес все більше стає недієвим, адже задекларовані домовленості неможливо реалізувати без інших практик.
Чи означає це, що Донбас необоротно втрачено? Виникає такий ризик. Але він переборна.
При всій фейковости “ДНР” і “ЛНР”, життя триває. Хочемо ми того чи ні, там будуть розвиватися інститути містечкової державності. Якою вона буде і як буде відбуватися ротація в системі управління, зараз сказати складно. Але життя не зупиниш. Донбас – це не село, в якому не з кого вибирати. Місцеві еліти будуть шукати способи виживання й самоорганізації.
Яким шляхом сформувати склад центральної влади, яка була б більш ефективна і здатна проводити політику діалогу і толерантності, це буде вирішуватися в найближчі місяці. Або влада проведе самореформу і використовує інноваційні кроки по об’єднанню країни, навіть ціною втрати політичних посад, або, рано чи пізно, на цей нескінченний криза і втрати відреагує суспільство.
Ризики політичної кризи і розпаду держави зберігаються. Тим більше, по завершенні осені 2015 року ми маємо незворотні процеси по втраті Криму. Я не знаю, хто і чому підірвав Лепи, але більшого подарунка Москві складно придумати. Якщо хтось хотів переконати кримчан, що з Україною неможливо співпрацювати і в Україні ніхто не чекає повернення півострова, ці аргументи отримані.
Україна не прогодує 40 млн населення: 4 сценарію для економіки
4 формату переговорів на шляху до реінтеграції Донбасу
Шанс переграти Росію з допомогою такої ж агресивної політики “Українського світу” є, але ми критично втрачаємо час. Ми пережили дуже інтенсивний і жорстокий конфлікт. Люди в його умовах змінюються. Для багатьох жителів Донбасу і Криму відбувається стало аргументом слабкості держави, нетолерантності. Для того, щоб успішно реалізувати політику реінтеграції, потрібні не тільки заходи по перезавантаженню складу національного політикуму, але потрібно як мінімум утримувати чотири формату:
1. Активну підтримку України міжнародними партнерами. Нам дійсно потрібен Будапештський формат +. Повернення до переговорів з країнами-гарантами нашої незалежності, плюс участь ЄС, ООН, ОБСЄ.
2. Безсумнівно, нам потрібно зміцнення Мінського формату. Якщо вже провалюється мінський формат у вигляді уповноважених робочих груп, я б його посилив за рахунок включення депутатського корпусу. Потрібно підвищення легітимності та впливовості учасників переговорного процесу.
3. Потрібен двосторонній формат переговорів Україна – Росія. У нас не лише сурогатна війна, але і сурогатна торгівля, і межа така ж. Як зрозуміти, наприклад, прагнення Києва блокувати “Північний потік-2”? Ми продовжуємо заробляти на транзиті? Тоді треба відкрито ставити питання про новий режим торгівлі, і охопити весь спектр питань, навіть в умовах конфлікту. Або ж Київ готовий визнати стан війни – але тоді він повинен отримати на це згоду спільноти, прийняти дипломатичні, торгові, візові заходи.
Очевидно одне: наші західні партнери не допускають навіть можливість відкритого конфлікту з РФ, проводять політику «стримування» і коригують події буквально по місяцях (санкції), вимагаючи від Києва ефективних переговорів, ефективних переговорних позицій і внутрішнього національного діалогу і компромісу. “Грати в темну” в 2016 році ні США, ні ЄС не будуть. І часу – від сили півроку.
Треба чесно зізнатися, що без легальних консультацій хоча б на рівні урядів України і РФ вийти з глухого кута неможливо. А за великим рахунком, це відповідальність і обов’язок глав держав.
Дивна телевізійна війна свідомостей призвела до того, що люди не можуть виробити мова навіть прагматичних переговорів.
На якій мові говорити з Москвою? “Сам фашист!” або мовою «хто більший слов’янин»? Якщо ми хочемо жити зі стабільною кордоном в наступне десятиліття і хоч якимись врегульованими відносинами, для цього потрібен двосторонній переговорний формат. Як важко не було б зробити цей крок.
4. Потрібен внутрішньонаціональний формат переговорів, в якому брали б участь державна влада на місцях, самоврядування і сепаратисти. Неможливо виходити з конфліктів, не маючи легальних контактів. Умовно назвав би цей формат «маріупольським».
Чорновіл: Найбільша тупість Верховної Ради – це Парасюк
Ці чотири формату можливі, коли якісно зміниться національна політика. У багатьох країнах, які переживали внутрішні конфлікти і зовнішні агресії, навіть найбільш радикальні політичні сили знаходили сили, мудрість і бажання домовлятися, коли на кону стояла доля країни. В наших умовах, відчуття, що в кораблі величезна дірка, а команда з’ясовує, кому на сніданок не дісталася яєчня. Не те що не смішно, це знущання над країною.
Якщо б ми провели зараз соціологічне дослідження, напевно частина українців так і не відповіли б, що робити з Донбас. Частина була проти його повернення, а частина – за. Питання в тому, яку позицію на погляд політиків, у яких важелі управління, вони вважають прогресивною. Можна зайняти позицію тих, хто не знає. І чекати. Може, Захід допоможе; може, саме розсмокчеться, головне – щоб не стріляли… Але політик зобов’язаний робити вибір, який створює майбутнє, а не закриває його.
Дуже важливі нові чіткі переговорні позиції. Наприклад, автономії замість республік. Деинтернационализация конфлікту з двох сторін – і гарантії амністії учасникам, крім тих, хто в результаті розслідування буде визнаний військовим злочинцем.
Загальнонаціональне законодавство для виборів і визначення сфери компетенції автономій.
Фіксація меж автономних областей – і адміністративна реорганізація територій, непідконтрольних сепаратистам.
Мажоритарна модель виборів – висунення від партій і громадських організацій, зареєстрованих в Україні.
Спільне патрулювання кордону з участю третьої сторони ОБСЄ.
Жорсткий контроль за важким озброєнням (майданчики, ОБСЄ), програма демілітаризації регіону, утилізації техніки. Це лише робочий начерк.
Важлива і економічна складова. Має запрацювати державне агентство по відновленню Донбасу. На першому етапі – і це буде символічно – воно має розпоряджатися коштами в обсязі надходжень від підприємств і компаній, що працює в цьому регіоні. Підрядники на виконання робіт – національні компанії Укренерго, Укрзалізниця та ін. Договори з муніципалітетами на роботи з відновлення комунальної власності.
Тільки такий механізм поверне довіру до держави як внутрішніх інвесторів, так і зовнішніх кредиторів. Не треба тішити себе ілюзією, що в Україну хлинуть мільярди допомоги. З тими корупційними, військовими та економічними ризиками, які є зараз, з репутаційними проблемами – максимум на що можна розраховувати, це на кредити компаніям, що мають бізнес на Донбасі, та й то, найімовірніше, з вимогою державних гарантій.
Але якщо крок за кроком відновлювати довіру населення, створити дієвий механізм державних капвкладень і кредитування, можна за рік-півтора розраховувати і на зовнішню підтримку.
Ми не маємо право допустити чергової кривавої війни. Ми не маємо права втратити український Донбас. Ми не маємо право на «дві України» хоч по німецькому, хоч корейським варіанту. Тому що на кону доля всього українського проекту вже у найближчий рік.
Спілкувався Ростислав Буняк.
Фото: podrobnosti.ua, obektivka.in.ua
Источник: ictv.ua
Thanks!
Our editors are notified.