А ми будемо святкувати! Нашу Перемогу!

І якщо якісь паразити нам не дають можливості святкувати 9 травня, то ми пошлемо їх подалі! (Вадим Рабинович)
Вже який рік мільйонам українців намагаються нав’язати «традицію» у європейському «дусі» – 8-9 травня «не святкуємо, а шануємо» (в оригіналі на сторінці Українського інституту національної пам’яті – «не святкуємо, а вшановуємо»). Точніше кажучи, псевдотрадицию.

Спасибі, не треба!

Ми вже ситі по горло європейськими псевдореформами, стандартами «недомедицины», сучасним «недообразованием», тарифами, цінами і пр. А ваш «європейський дух» щось дуже нагадує той самий – арійський, що витав над Україною в роки фашистської окупації: з 22 червня 1941 року до 28 жовтня 1944 року. І результат ваших «покращень», по суті, дуже схожий на діяння тих, з ким мені нав’язують примирення – мільйони гастарбайтерів, зруйнована промисловість і жахлива депопуляція.

Втім, сперечатися, щось доказувати я не збираюсь. Кому!? Представникам політичного бродячого цирку, діти яких навіть і не думають жити в Україні?

Ви, панове, можете, як завгодно раскорячиться, відпрацьовуючи західні гранти 8 травня.

Відпрацювали свої тридцять срібняків? А тепер просто відійдіть. І не заважайте.

А ми будемо святкувати! 9 травня. День Великої Перемоги.

Ми будемо святкувати і радіти. Радіти за тих, хто наближав це свято «зі сльозами на очах», але не дожив до перемоги.

За українця, капітана Середу Івана Михайловича, який поліг смертю хоробрих 14 липня 1941 року біля села Голубятин Попільнянського району. І за українця, командира танка, гвардії лейтенанта Гончаренко Івана Григоровича, загиблого в Празі 9 травня 1945 року.

За Іванових, Магометовых, Петренко, Алієвих, Карповичей, Вачнадзе, що лежать в українській землі.

І за наших земляків, що упокоїлися в братських могилах: від Сталінграду, Москви і Мурманська до Берліна, Праги, Відня.

Це не ваша перемога, панове носії «європейського духу»!

Це перемога тих мільйонів, хто служив в РСЧА, спав у заводських верстатів під відкритим небом, зник у диму крематоріїв і на «марші смерті». Це перемога дітей, розстріляних у Білій Церкві в серпні 1941 року. І тих бабів, що «задихалися на полях, лягаючи плечем на стылый вітер» у спустошених війною селах.

Не думайте, панове, що постає питання: а чи маємо ми право святкувати Перемогу?

Єдине питання, який ви можете собі поставити: а чи ви маєте хоч найменший право заборонити нам це робити?

Відповідь очевидна. Немає у вас таких прав! Ніколи не було. І не буде.

А всіх непримиренних наші діди і прадіди вже замирили. Ще тоді – у переможному травні 45-го.

І радіючи, ми будемо говорити: «Спасибі за життя!»

Стоп, панове! Куди ви кинулися, побігли хором? Розумію – рефлекси.

Але акція, що проводиться «Опозиційної платформою – За життя» – це не здравица МВФ і «великим друзям» з-за океану.

Це шану нашим славним предкам – тим, хто захищав свою Батьківщину. Полеглим. І живим.

І на площах українських міст в цей день буде радість, гори квітів у військових меморіалів та… Прапор Перемоги.

Заспокойтеся, панове! Не треба дзвонити в «компетентні органи»! Ми знаємо, що в демократичній Україні «партія війни» у Верховній Раді заборонила символіку Перемоги. І ми законослухняні громадяни.

9 травня активісти «Опозиційної платформи – За життя» по всій Україні провели креативний флешмоб, присвячений Дню Перемоги 9 травня. Активісти партії Медведчука вийшли на вулиці з солдатськими вещмешками. Вони принесли на акцію вещмешки, з якими радянські солдати розгромили нацистську орду на чолі з біснуватим Гітлером. І там були прапори, ордена Великої Вітчизняної війни і інша символіка.

З допомогою такого елегантного ходу, з одного боку, радянська символіка була присутня на День Перемоги, а з іншого, активісти Медведчука повністю дотримувалися вимог законодавства.

Так, поки що так. Ветерани всі зрозуміють. А думка всіх незгодних… як би це пом’якше… В загальному – воно нікому не цікаво. Розумієте?

Не вийшло переписати історію, панове? Не вдалося викреслити з народної пам’яті Перемогу? Не змусили нас забути про подвиг народу?

Щиро поділяю ваші засмучені почуття. Але більше нічим допомогти не можу. Мені просто ніколи. Я – нащадок переможців, тому буду святкувати Перемогу!

І так було, є і буде.

А ви, панове… по-європейськи, в європейському дусі, просто примиріться з цією думкою.