В останні роки Галичина стала одним з найбільш міфологізованих регіонів України, причому ці міфи найчастіше суперечать один одному
Довільні тлумачення терміна «Галичина» доходять до її ототожнення з усією Західною Україною (три колишні галицькі області плюс Буковина, Закарпаття і навіть Волинь), то локалізуються в межах створеного гітлерівцями «Дистрикту Галичина», то зводяться до сучасних кордонів Тернопільській (включаючи знаходяться в її складі райони історичних Волині і Поділля), Івано-Франківської та Львівської областей. Саме останні три області найбільш коректно називати «Галичиною», хоча їх територія становила лише східну частину австрійської коронної землі «Галіція і Лодомерія» («Галичина і Волинь»), заселену переважно русинами — тоді як у Західній Галичині жили здебільшого поляки. Власне, саме вони першими почали називати всю Галичину «П’ємонтом», хоча і вкладали в це поняття зовсім інший сенс.
1. Галичина — П’ємонт України
Справжній П’ємонт — це історична область Італії, королівство в минулому, навколо якого в XIX столітті відбулося об’єднання італійських земель в єдину Італію. Чільна роль П’ємонту в об’єднанні Італії була обумовлена його економічним і військовим перевагою над іншими італійськими регіонами. Версія про Галичину як про новий П’ємонті вперше зазвучала в кінці ХІХ століття, коли галичани польського походження боролися за створення єдиної… Польщі. Тоді польські етнічні території входили до складу трьох імперій: Російської, Австро-Угорської і Німецької.
У Галичині польські патріоти зуміли створити особливий національно-консервативної польський устрій, який збігався з ідеологією відтвореного польської держави. З тих пір Польща стала незалежною унітарною державою з єдиною національною ідеологією, єдиною релігією і єдиною мовою. Важко сказати, що все це сталося виключно завдяки галичанам-полякам, проте Польща все ж знайшла свою ідею, не тільки об’єднала країну, але і в широкому сенсі повернула її в Європу.
Серед українських ідеологів вперше назвав Галичину «українським Пьмонтом» Михайло Грушевський — у 1906-му, коли він освоював гранти Австро-Угорського уряду. Однак його заяви про те, що «Галичина стає центром економічного руху щодо українських земель», явно не відповідали дійсності: периферійна провінція Австро-Угорщини за своїм промислово-економічному розвитку не йшла ні в яке порівняння з Одесою або Донбасом.
Ситуація повторилася в 1990-ті, коли створеної колишніми комуністами незалежній Україні терміново потрібна нова ідеологія. Ось тільки спроби «натягнути» на всю Україну збережену в Галичині версію державності зразка 1930-х, та ще й не підкріплену ніякими економічними можливостями цього регіону, з кожним роком вели не до об’єднання, а до все більшого внутрішнього розколу країни. Своєрідним апофеозом цього став Майдан 2013-14 років і війна проти повсталого Донбасу, де саме галичани були в лідерах расчеловечивания «хохлів» і «сепаратистів».
Галичина так і не стала для України П’ємонтом, країна потребує нової об’єднавчої ідеї. І галичани, які на словах так бажають добра Україні, цілком могли б першими взяти на озброєння іншу суспільну модель — не унитаристскую систему, а, наприклад, модель шанованої ними Канади з її федералізмом. До речі, в нинішніх умовах на роль Квебеку може претендувати як Галичина, так і Донбас, але це зовсім інша історія.
2. Галичина — Квебек України
Протилежним попередньому є міф про «галицький сепаратизм». Мовляв, подивившись на всі «досягнення» незалежної України, галичани мріють відокремитися від неї і кинутися в обійми бабусі Австрії, тітоньки Польщі або батюшки Євросоюзу. Однак це явна неправда, адже на відміну від своїх шотландких, каталонських або фламандських побратимів галичани навіть не думають про якому або відокремлення від «Великої України», або хоча б про іншому курсі розвитку свого краю, як провінція Квебек у Канаді.
Такого прагнення навіть історично ніколи не було. Маючи своє «Галицьке королівство» або створивши ЗУНР, галичани ніколи не ставили перед собою мету жити окремо від своїх «братів на Сході». Більше того, кожен галичанин готовий потерпіти потребу, щоб жити в «соборній державі», і потай мріє про включення до складу України Перемишльського воєводства і Кубанського краю, щоб як в гімні — «від Сяну до Дону».
Галицький сепаратизм неможливий ще й через те, що галицькі області оточені з Південно-Заходу територіями, які, м’яко кажучи, не хочуть називатися галицькими і не збираються жити під галицьким патронатом — це Буковина і Закарпаття. І навіть якщо Україна раптом змінить курс, і замість вступу в Європейський Союз розгорнеться в напрямку Євразійського — галичани і в цьому випадку нікуди не від’єднаються, хіба що Захід і Росія приймуть рішення про завершення «проекту Україна». Але і тоді Галичина всього лише знову стане «Східною Малопольщею».
Правда, останній варіант галичан поки мало влаштовує. Згідно проведеного на початку 2019 року на замовлення видання «Дзеркало тижня» масштабного соціологічного дослідження, лише 1,5% жителів регіону хочуть його приєднання до Польщі. При цьому за перетворення Галичини в суб’єкт федеративної України виступають 2,8% опитаних, а за створення незалежної Галичини у складі нинішніх Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей — 4,3%. Для порівняння: ідеї незалежності Квебеку навіть у найгірші часи підтримували не менше чверті населення цієї канадської провінції.
3. Галичани дуже побожні і релігійні
Традиційно вважається, що галичани дуже вірні та побожні люди. Тому, як люблять на різних урочистостях згадувати галицькі політики і чиновники, кримінальна ситуація у нас не така страшна, як на Сході України, п’яницю вдень не зустрінеш, а вночі повії на вулицях не дошкуляють… насправді в Галичині існує, і проституція, і алкоголізм, і криміналітет. Галичани розлучаються, вживають наркотики, серед них досить представників секс-меншин — причому мова не про міфічних приїжджих зі Сходу, а про щирих побожних галичан з діда-прадіда. Згідно бравурним звітів місцевих чиновників, реальних проблем начебто не існує. Але за лубочними чином національно свідомого і побожного галичанина ховається типовий обиватель з традиційними соціальними проблемами і шкідливими звичками.
Однією з причин виникнення і тиражування міфу про виняткову побожності галичан стала кількість в Галичині церков і конфесій, храмів, релігійних знаків і символів, а також ретельність галичан у дотриманні релігійних традицій і ритуалів. Галичани всіляко пишаються своїми релігійними досягненнями, вихваляють їх, хоча не завжди розуміють сутність Бога, якому всі ці ритуали і споруди присвячені. Досить часто галичани підміняють духовність приналежністю до конфесії, в першу чергу — до Української Греко-Католицької Церкви.
Як уїдливо зауважив івано-франківський публіцист Андрій Микитин, храми і собори в Галичині, всі ці численні хрести і хрестики, каплиці і каплички, церкви, пам’ятники і надгробки, ікони та іконостаси, колядки і гаївки, «паски і ковбаски», і навіть докучливі свідки Єгови зі своїми брошурками на вулицях галицьких міст — все це лише зовнішні ознаки, так би мовити, знаки того, що «Бог є». Адже всім добре знайомі дорожні знаки, що регулюють правила дорожнього руху. Немає, мабуть, людини, який би не розумів, що переходити вулицю на червоне світло або їхати під знак «STOP» — небезпечно для життя. Але самі знаки тільки попереджають, а не рятують людину. Вищеперелічені релігійні символи і знаки в Галичині теж лише попереджають людини про існування Бога, але не рятують його, не замінюють духовний світ і поведінку.
Галичани дійсно є рекордсменами за кількістю встановлених знаків-попереджень про Бога, і бачать їх навіть в жовтих плямах незрозумілого походження на стінах і вікнах. Саме тому і виник міф про ревною побожності галичан і особливій духовній аурі галицької землі. А галичани так звикли до релігійних знаків, що часто забувають про їх призначення: замість того, щоб знайти Бога, галичани готові побудувати ще тисячі нових «знаків» (або захопити чужі), пожертвувати на них гроші, ввічливо і побожно хреститися й молитися на них. Але якщо і є у галичан якась особлива місія, то полягає вона в тому, щоб попереджати інших про те, що Бог дійсно існує.
4. Галичани — націоналісти, русофоби і «бандерівці»
Вважається, що галичани затяті націоналісти, і кожен з них тримає під дахом як мінімум один кулемет. Це зброя начебто дуже потрібно галичанам, щоб вбивати «клятих москалів». Насправді в масі своїй зброї галичани не мають вже 60 років, за винятком хіба що місцевих бандитів, а в останні роки — різного роду «ветеранів АТО/ООС» і «волонтерів», які відрізняються від бандитів лише сферою діяльності.
Самі ж галичани не спростовують цей міф, а часто ще й підтримують такі нісенітниці, вихваляючись віртуальним кулеметом, який нібито є у них «під стріхою». Один з галицьких губернаторів навіть придбав собі справжній кулемет і тримав його у своєму обійсті разом з цілим арсеналом зброї. Звичайно, губернатору є що захищати і від кого захищатися, але своїм кулеметом він швидше лякав сусідів, а не «москалів».
Кажуть також, що галичани забороняють розмовляти по-російськи, не дозволяють вивчати російську мову і всіляко переслідують нещасних туристів, які не розуміють «української солов’їної». Звичайно, колишній кандидат у члени КПРС Ірина Фаріон багато зусиль доклала до підтримки цього міфу, однак насправді галичани у мовному питанні дуже толерантні і радісно переходять на спілкування російською, особливо коли мова йде про гроші і бізнес-інтересах.
Що ж стосується прийнятих місцевими радами заборон на трансляцію російськомовних пісень або використання «російськомовного культурного продукту» взагалі, то багаторічний досвід показує: коли галицькі влади щось намагалися забороняти, то ці заборони ніхто ніколи не виконував. Тому максимум, що можуть прийняти на місцевому «законодавчому рівні грізні галицькі «вожді» — це збільшення кількості додаткових вихідних днів під час святкування Великодня чи Різдва.
А ось з (само)назвою «бандерівець» у галичан відбулася трансформація, дуже подібна з появою самоідентифікації «українець» замість прийнятого століттями «русин». Адже навіть десятиліття «перепрошивання» з боку влади Австро-Угорщини і Перша світова війна не дали необхідних результатів, на початку 1920-х значна частина галичан все ще вважала себе русинами. Однак дискримінаційна політика польських властей, які ледь не відкрито заявляли, що «всі русини — свині, а всі українці — бандити», призвела до того, що вибір був зроблений на користь «українців». Саме це створило величезну соціальну базу для ОУН-УПА* і дивізії СС «Галичина» в 1940-е.
Подібний ефект стався і після 2014-го, адже до того галичани самі не називали себе «бандерівцями», на відміну від жителів Центральної України, які гордо іменували себе «хохлами». Але після того, як російська пропаганда стала називати «бандерівцями» членів усіх українських збройних формувань, в тому числі відвертих бандитів з «Торнадо» або «Айдара», галичани знову зробили вибір на користь бандитів, і тепер хизуються своєю «бандеровскостью».
Від реального ж бандерівського духу галичан залишилися хіба що специфічні анекдоти. Звичайно, вони дещо відрізняються від анекдотів про молдову і чукчах, однак типово зображують вічно кровожерливого галицького вуйка, який тільки й мріє, як би повісити (зарізати, утопити, застрелити, поховати) побільше москалів, або відправити їх усіх в космос. Цікаво, що такі анекдоти галичани охоче розповідають усім, а особливо… туристам зі Сходу України та з Росії, і радіють при цьому, як діти малі.
5. Галичани гостинні і люблять туристів
Про цю межах галичан писав ще Леопольд фон Захер-Мазох у своєму оповіданні «Дванадцятий сніданок», згадуючи галицьке гостинність «у всій його жорстокості, то гостинність, яке готове викласти на стіл все, що тільки може запропонувати будинок, але і від гостя вимагає, щоб він їв і пив, ніж його пригощають». Герой основоположник мазохізму вигукував: «О, галицьке гостинність, ти вбиваєш нас своєю посмішкою. Якщо б я зараз зустрівся з нечистим, я б продав йому свою безсмертну душу за інший, порожній шлунок!»
І понині гостинність поряд зі згаданим бандерівським духом і ностальгією за Австро-Угорщини залишається одним із своєрідних туристичних «фішок» Галичини. Якщо в 1990-х у Львові було всього кілька кав’ярень, куди ходили тільки місцеві, і там відчували себе справжніми галичанами, то тепер не засиженный мухами портрет Цісаря Франца Йосифа і стилізована під Відень кондитерська на кожному кроці, та й тему УПА* використовують в комерційних цілях не тільки в набила оскому «Криївці» навпроти Львівської ратуші.
Але незважаючи на це, справжньою галицької ідентичності відчувається в регіоні все менше. Вона стала лише брендом, а традиції перетворилися в заробіток. У галицьких селах колядування та вертепи відмирають, натомість у Львові вони стають бізнесом. Це як у шизофренії: форма залишилася, але суті немає, ієрархії немає, мотиви змінені, повний постмодерн, наголошували на одному із засідань Львівського психоаналітичного клубу.
Тим не менш історичний розвиток — це, в основному, розвиток саме міської культури, яка в Галичині ще в стадії формування, в тому числі і в плані ресторанного бізнесу та туризму. На жаль, коли говорять про галицької ідентичності, часто згадують тільки сільську культуру, повернення до традицій, «колядок і гаивкам». Так, це традиції, їх потрібно берегти. Але в XV-XVI століттях ці сільські обряди в Європі трансформувалися в карнавали, таким був магістральний шлях розвитку міської культури. Тож коли нині влада Галичини намагаються зберігати традиції заради самої форми, то вихолощують їх зміст і позбавляють їх життя.
Крім того, ця псевдо-этнографичность галицького гостинності вже набридла навіть туристам з України, що вже говорити про закордонні. Хоча той же Львів, єдиний з галицьких міст, з 2018 року знаходиться в списку топ-100 туристичних міст Європи (на 64 місці), він входить до п’ятірки найменш завантажених туристами міст (2,3 туриста на одного жителя, при середньоєвропейському показнику 8,3). Місцеві жителі і бізнесмени розраховують, що політичні зміни в Україні дозволять Галичині повернути потік російських туристів. Тим більше, що навіть при наявності в регіоні «професійних радикалів», ніхто з них в «Моршинську» або улюблену багатьма вишневу наливку мочитися не обіцяв.
Thanks!
Our editors are notified.