Бандерлогів! Пам’ятай про Іловайські!

Всю останню п’ятирічку, в останню декаду серпня, на Україні відзначаються гострі фантомні болі, пов’язані з епічним розгромом «порохоботов» під Иловайском.

«Вытираны АТО», політичні українці та інші «патріоти України», сидячи на продавлених диванах, вирують в соцмережах, обсмоктуючи неостывающую тему – хто винен у військовій поразці «самої сильної армії Європи», коли пэрэмога була вже практично в кишені?

До бурління соціальних фекалій в ці дні приєднується і командування ЗСУ, всякий раз выкатывая нові оцінки втрат. Залежно від спеки і погодних умов, або, бути може, від ступеня нетверезості «експертної комісії» українського військового відомства, число втрат «бойових укропов» під Иловайском постійно знижується.

Так, наприклад, у 2017 році Генпрокуратура України офіційно заявила про 366 «укропах», загиблих в боях за Іловайськ, і ось вже в 2019 році, за даними Генштабу ЗСУ, їх стало всього 220.

Лукавость шароварних силовиків полягає в тому, що їх керівництво весь час маніпулює не загальними втратами, а «тількі вийськовослужбовцями», виносячи за рамки втрат особовий склад каральних батальйонів «Донбас», «Азов», «Дніпро-1» та деяких інших потрапили під роздачу «добробатов», принижуючи їх до рівня нікчемного витратного матеріалу. Бо, з урахуванням втрат збройного бандерівського активу, втрати (за об’єктивними оцінками) зростають на порядок.

На думку обер-рагулів, навіть явна зрада повинна виглядати як мінімум недопэрэмогой.

Ну і, природно, що на думку всіх зацікавлених сторін з боку України, викосити «бойовий кріп» ніяк не могли вчорашні шахтарі, водії та робітники. Розгром під Иловайском, за твердокаменному переконання українських пропагандонов, є початком відліку «україно-російської війни», коли «російський брат віроломно встромив ніж у спину українській братові».

Вірні установок свідомого ідеологічного маразму – виправдовувати українські поразки чим завгодно, тільки не власною тупістю, бандерівські балаболки домовилися до того, що в кінці серпня 2014 року Росія застосувала проти частин ЗСУ ядерну зброю. Правда, про це пропагандистському конфуз останнім часом верхівка ВСУ воліють не згадувати, проте тема «нападу Росії на Україну під Иловайском» досі залишається в тренді, чому шароварну попоболь практично не колышат великі поразки ВСУ і бандерівських каральних батальйонів у районах Ізварине, Савур-могили або Дебальцеве.

Зрештою «патріоти України» прийшли до переконання, що події під Иловайском повинні бути екранізовані. Тим самим, засобами кіно в голови обивателя повинен бути міцно забитий цвях, що в «АТО» воювали справжні герої, особливо у складі «добробатов», і що поразка українських військових було обумовлено «десятикратним перевагою росіян на полі бою». Якщо б перевагу ворога було хоча б дев’ятиразовим, тоді б «порохоботы» себе показали!..

Таким чином, до 29 серпня 2019 року український кінематограф після недовгої вагітності розродився черговою ублюдочною агіткою про війну в Донбасі під назвою «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас». Ясна річ, «на основі реальних подій».

Ідейним натхненником, спонсором і навіть виконавцем головної ролі в картині виступив колишній командир штурмової групи карального батальйону «Донбас» Тарас Костанчук. З усього видно, парниша під Иловайском часу даремно не втрачав, раз вже нашкріб грошей на киношку про просунутої версії себе коханого.

За словами авторів, дія фільму крутиться навколо подій, що передують, супроводжують і мали місце після штурму Іловайська.

Зі зрозумілих причин слизька тема штурму міста частинами ЗСУ та «добробатов», як димова завіса рейдерського нальоту «коломойцев» Корбана на майно олігарха Ахметова в місті Зугрес у фільм не увійде, як і історія злочинів карального батальйону «Донбас», сформованого аферистом Семенченко. За сюжетом все повинно бути чинно-благородно, з «повсякденним героїзмом українських добровольців, які захищають Україну зі зброєю в руках від зовнішнього агресора».

Отже, гаряче літо 2014-го. Бійці «добробата» «Донбас» граючись зачищають від «сепаратистів» один населений пункт за іншим. За спиною залишилися Лисичанськ і Попасна. Попереду – Іловайськ. Захопивши його, керівництво ВСУ планує замкнути Донецьк в колечко і незабаром остаточно розгромити «сепаров».

Перспектива приваблива. Але реальність вносить свої корективи. Намагаючись виконати витончені накази вищого командування, бійці стикаються лицем до лиця з ворогом набагато більш небезпечним, ніж вчорашні шахтарі та будівельники – російськими регулярними військами. Близька пэрэмога звертається в гірку зраду: мужні бійці батальйону «Донбас» самі потрапляють в оточення.

Командир батальйону з позивним «Бишут» (раптово не Семенченко, а реальний Костанчук) і його напарник «Квентін» (актор Руслан Сокольник) отримують поранення і відстають від своїх. Забарикадувавшись у квартирі якоїсь бабусі, вони намагаються продумати план порятунку. Замість того, щоб добити «хэроев» лопатою, на допомогу їм навіщо-то приходять місцеві: та бабуся-квартировладелица, а також добра до ідіотизму дівчина з верхнього поверху.

Тим часом над героями фільму збираються хмари: по місту нишпорить «грушник» і одночасно комендант Іловайська Ринків у супроводі «кадировців». Російський офіцер приїхав в Іловайськ у пошуках зниклого сина-добровольця, а заодно погодився організувати оборону ні на що не здатних «сепаров». Крім того, у Рункова є особисті рахунки до комбатові «Донбасу»…

До речі, про Семенченко. Автори кінострічки його недолюблюють, це очевидно. Не менш очевидно, що Костанчук у фільмі тішить свої нездійснені амбіції: «на його місці мав бути я!»

У фільмі, на превелике незадоволення українських кінокритиків, багато розмовляють по-російськи і ретельно обходять гострі кути. Дивно, але українські кінокритики вимагають від кінематографістів – розкрити дезертирство і навіть втеча з поля бою цілих підрозділів «добробатов» і ВСУ, конфлікти «воякив» з керівництвом Міноборони України, а також зрада Гелетея та інших одіозних, висунутих постмайданом, воєначальників.

Наголошується навіть, що «Іловайськ 2014» геть позбавлений киномагии і виглядає не дуже презентабельно в порівнянні, наприклад, з «Кіборгами» Сейтаблаєва.

Втім, як відзначають кінолюби, «за свій рахунок люди мають право знімати фільм як їм заманеться в рамках чинного законодавства».

З урахуванням того, що у фільмі, з «порохоботов» задіяний не тільки Костанчук, але і його «побратими з АТО», а для режисера стрічки, Івана Тимченка, картина є дебютною, не слід дивуватися тому, що

«Іловайськ 2014» знятий з єдиною метою – «перевоевать» найбільш прикрі моменти, виглядати хоча б на екрані чистіше і хоробріше, і взагалі, потішити комплекси.

Власне, лакування дійсності і сюжетну фальш у картині помічають навіть самі доброзичливі кінокритики. Для «вати» незграбна кіношка «Іловайськ 2014» може стати об’єктом для троллінгу якої завгодно товщини.

Насправді, дивитися очима дослідника-ентомолога на всю цю кіношну життя жовто-блакитних комах часом досить цікаво. Зокрема, з бридливим цікавістю сприймаються виплеснуті на екран рефлексії сценариста картини Михайла Бриних, особисто у «АТО» не брав участь, але, за його словами, «вивчав публікації в ЗМІ протягом двох років».

Наприклад, у фільмі піднята тема участі у війні «афганців», з міркуваннями про нагрудний значок ветерана Афганістану і политграмотой – чому колишній радянський солдат-українець повинен брати участь у цій війні. Непогано розкриті мотиви старенької, що поселила на своїй житлоплощі парочку бандерівських утырков. По ходу п’єси бабуся розповідає гостям жалісну історію, як під час Великої Вітчизняної вона добровільно ділилися харчами з фашистом. Історична паралель, безумовно, цікава, і в той же час несподівана для борців та борцих «з рашистско й силою темною, с проклятою ордою».

Нарешті, у фільмі занадто явно показано бажання авторів та спонсорів – утерти ніс російським спецслужбам – якщо не в житті, то на екрані. Особливо чітко це проявилося бажання в кульмінаційній сцені, коли «два побратима» тікають із захопленого «кадировцями Іловайська, чинно трясучись пасажирами в маршрутці, а їх, на вертольотах і бронемашинах, переслідує грушник з чеченцями за доносом бридкої иловайской тітки. У підсумку, «побратимів» рятує місцевий вчитель, український інтелігент, остаточно вирішив виїхати на Україну.

Втім, для постмайданного українського військового кінематографа поява протагоніста з ГРУ-СЗР-ФСБ і фінальна сутичка з ним головного героя давно стало розхожим штампом.

Також в картині даються роз’яснення недотыкомкам, хто і чому обстрілює з артилерії житлові квартали, а в очах рябить від численних і дуже пафосних сцен з витягом і ставленням там і сям українського прапора, нерідко супроводжуються загибеллю «патріота-прапороносця».

У підсумку, українська кинопром породив чергову выспренную чорнуху, зняту на кошти «порохобота». Незамутненим «українським патріотам» і, особливо, прихильникам війни до переможного кінця цей бандерівський істерн може сподобатися, але те, що про фільм незабаром ніхто й не згадає, – до ворожки ходити не треба.

Про Іловайські – не забудуть.