Особливим викликом для «нової» української влади стало змістове наповнення зовнішньополітичної порядку денного. У «зеленій команді» розуміють, що міжнародні контакти традиційно викликають підвищений інтерес обивателів. Але, на жаль професійних комедіантів з Банкової, зміст таких контактів дуже складно звести до «выгуливанию нарядів першої леді», постановочним інтерв’ю і видеообращениям до всього прогресивного людства. Іноземні партнери змушують часом українських політиків видавлювати з себе однозначні відповіді на цілком конкретні питання. Після чого в Києві зазвичай не знають, що зі своїми заявами та обіцянками далі робити, і продовжують відверто валяти дурня, до чого вже всі навколо звикли.
У Києві не прийнято замислюватися про те, що багато в чому унікальна безвідповідальність і показова інфантильність українських політиків у питаннях міжнародного співробітництва просто є платою за здачу національного суверенітету. Регулярні маніпуляції власними зобов’язаннями з боку України не викликають відторгнення і засудження західних партнерів лише тому, що загальний тренд розвитку української ситуації їх влаштовує. Свої шкурні інтереси на даній території іноземні економічні і політичні суб’єкти послідовно реалізують. А «слово» і «думка» української влади все більше втрачають сенс, так і вага.
Тим не менш молода команда «слуг народу» намагається заповнити навколишній інформаційний простір різноманітними проривними ідеями, щоб вся абсурдність ситуації стала видна кожному далеко за межами багатостраждальної української землі. І в поле зору «послужливих» креативних умів часом потрапляють речі воістину екзистенційні, здатні ініціювати глибинний дискурс про першопричини буття української держави і порушити нарешті міжнародний політикум до перегляду всіх глобальних засад.
Чому досвідчений юрист Андрій Єрмак став радником президента Зеленського саме з питань зовнішньої політики, залишається не до кінця зрозумілим. Але, мабуть, існують не відомі простим смертним резони, виділяють міжнародний авторитет пана Єрмака в колі близьких друзів головного «слуги народу». Недавнє розслідування «Радіо Свобода» виявило його бізнес-зв’язки у рядах російської еліти. Правда, за довгі роки роботи в шоу-бізнесі у самого Зеленського подібних зв’язків повинно бути ніяк не менше. Що саме по собі ні про що не говорить. У будь-якому випадку думка такої поважної людини, як Єрмак, не може банально відображати складні процеси бродіння мізків інтелектуального оточення Зеленського. Треба вважати, що він озвучує не інакше як серйозні ініціативи державної зовнішньої політики.
І ось у контексті очевидних проблем із збереженням територіальної цілісності України товариш Єрмак виступив з приголомшуючим своєю оригінальністю пропозицією. «У нас є ідея, яка тепер звучить у різних переговорах, щоб врегулювання ситуації закінчилося підписанням масштабного міжнародного договору, у якому б взяли участь всі найбільші гравці. Які зафіксували б на роки, а краще на сторіччя, наш суверенітет, територіальну цілісність», — заявив Єрмак. За його словами, участь у договорі повинні прийняти США, Великобританія, Німеччина, Франція і Китай. Увійде в число учасників Росія, він не уточнив. Але також зазначив, що вважає за необхідне створити на території України штаб-квартири міжнародних організацій в якості одного з елементів гарантії дотримання згаданого договору, «оскільки у нас вже є досвід непрацюючих документів і гарантій, під які Україна зробила серйозні кроки, починаючи з моменту здобуття незалежності».
Принципово новим для української зовнішньої політики такий підхід не назвеш. Раніше на схожу тему фантазувала Юлія Тимошенко, вимагаючи відновити діалог у форматі підписантів горезвісного Будапештського меморандуму. Сам Зеленський дещо пізніше звернувся за відео з пропозицією до Путіна зустрітися в компанії численних західних «друзів України» і розвивав цю ініціативу в контексті можливого розширення «нормандського формату».
У чому ж причина такої собі неадекватною зовнішньополітичної «борзости», з кожним роком все більше міцніючої в середовищі українських політиків? Чому в Києві роблять вигляд, що інший світ перебуває перед Україною в неоплатному боргу?
Український конфлікт, при всьому трагізмі для всіх його вільних і невільних учасників, є далеко не унікальним як у світовому, так і в регіональному масштабі. Чергові міркування про кризу глобальної системи безпеки могли б надихнути українських «мислителів» на вироблення якоїсь універсальної ініціативи, спрямованої на збереження існуючих сьогодні кордонів в умовах фактичного банкрутства попередніх міжнародних домовленостей. Зрозуміло, що така ініціатива не відповідала б реальному ранжиру України в умовному світовому табелі про ранги. Але ж заклики до сильних світу цього про видачу якихось унікальних і фантастичних гарантій виключно для України виглядають тим більше безглуздо. Так чому ж українська зовнішня політика не соромиться в черговий раз демонструвати провінціалізм і прожектерство? Залишається тільки припускати, що такий підхід для українських політиків є природним, і в своїх пропозиціях вони щирі, немов діти.
Єрмак говорить про новий «великому міжнародному» договорі «по Україні» саме в контексті процесу врегулювання конфлікту в Донбасі, який станом на сьогодні має досить непевні часові рамки навіть при оптимістичному варіанті розвитку подій. Українська сторона в той же час не створює абсолютно ніяких передумов для того, щоб можлива пацифікація ситуації на сході країни мала показове значення і стала прецедентом для вироблення якогось міжнародного консенсусу. Навпаки, в ситуації з Донбасом Київ перманентно демонструє архаїчність підходів, безкомпромісність і непослідовність, які навряд чи можуть надихнути світових лідерів на прийняття гучних політичних декларацій в підтримку України.
З іншого боку, передбачає пропонований Єрмаком консенсус конструктивне рішення проблеми Криму? Гарантії безпеки зазвичай передбачають фіксацію певного статус-кво в відсутність неврегульованих конфліктних ситуацій. Що має статися, щоб київська влада переймалася пошуком стійкого політичного компромісу з Росією замість співіснування за принципом «ні війни, ні миру» на тлі торгівлі за «сірими» схемами? Повинен, як мінімум, помінятися «кормової базис» місцевої верхівки, що визначає її галюциногенну самосвідомість як невід’ємної частини англосаксонської еліти. Однак «команда» Зеленського з подвоєною силою зачищає поле для остаточної перемоги в країні «універсальних західних цінностей», не бажаючи зізнаватися в тому, що разом з цією «перемогою» Україна у міжнародному просторі, швидше за все, перестане бути не об’єктом, а навіть аргументом у суперечці сильних.
Тим не менш фантастичні ідеї про великий зовнішньополітичний консенсус навколо України традиційно знаходять своїх прихильників. Що не дивно для країни, де багатьох наївних досі щиро надихає «вітринний» реформаторський успіх Польщі тридцятирічної давності або титанічні звершення по колонізації власної країни грузином Саакашвілі. Показово, але українські ідеї «прориву» завжди мають на увазі твердження у прямому і переносному сенсі за чужий рахунок. Інвестувати державні ресурси в особисте благополуччя для місцевих політиків та олігархів є справою природною і шанованим, тоді як спрямовувати бюджетні потоки на створення і реалізацію програм розвитку власної країни — «нема дурних». Тому навіть на папері подібні програми, як і останній опус «нового» уряду Олексія Гончарука, нагадують агітаційні плакати у виправній колонії для злодіїв-рецидивістів.
Ідея нових міжнародних гарантій — «це гра на випередження з боку України. Великий міжнародний договір по врегулюванню конфлікту на Донбасі — свого роду реінкарнація Будапештського меморандуму, спроба знайти формулу, щоб затиснути Росію в лещата, не дати Кремлю самостійно рухатися з-за присутності Великобританії і США. З іншого боку — вивести конфлікт на глобальну площину», вважає український «журналіст-міжнародник» Тарас Семенюк.
Таким чином, українські зовнішньополітичні алхіміки продовжують шукати формулу «стиснення Росії в лещата», навіть не намагаючись щиро відповісти на питання: що від цього хоча б теоретично виграє Україна? Київ доб’ється економічного процвітання і стане авторитетним і потужним членом цивілізованого демократичного світу? За рахунок яких раціональних аргументів? І навіщо всіма силами виводити український конфлікт «у глобальну площину» — щоб його дозвіл здійснювали по сирійському або лівійському зразком? Адже Там теж орудує в основному клуб ядерних держав, але для перетворення колись суверенних територій на пустелі їм цілком вистачає конвенціональних методів.
Додатково до всього цього до пошуку додаткових гарантій українських політиків спонукає латентна невпевненість у власних силах, страх втратити важелі управління ситуацією у власній країні. Звідси і коріння заспокійливої мантри про «весь світ з нами». Але звичка годуватися ілюзіями змушує підвищувати дозу політичного заспокійливого і мріяти про «великому договорі», «вічних гарантії», замість того щоб адекватно адаптуватися до динамічної трансформації зовнішнього середовища.
Тим часом з українськими інтелектуалами починають траплятися спорадичні напади самокритики. «Україну об’єднує тупість. Представники всіх регіонів однаково тупі, бо будь-президент здійснює під час своєї каденції одні і ті ж помилки. Оскільки нічого не змінюється, то можна зробити висновок, що ми безнадійно тупі», — заявляє не хто інший, як екс-соціалістичний «філософ» Юрій Романенко, який витратив багато часу на обґрунтування «майданної» ідеології суспільного розвитку.
Не варто, однак, згущувати фарби. Українські політики чисто статистично не можуть бути значно тупіше своїх іноземних колег. У київської влади є додаткові козирі, а саме жадібність і безвідповідальність. Вони не тільки компенсують можливий брак інтелектуальних ресурсів у зовнішній політиці країни, але і є запорукою виживання українського правлячого стану в конкурентному середовищі. В цих складових, мабуть, і полягає секрет унікального шляху України, який просто зобов’язані освятити найвищими гарантіями на століття всі великі держави світу.
Войцех Михальски
Thanks!
Our editors are notified.