У січні 1966-го Пакистан та Індія підписали Ташкентську декларацію про припинення бойових дій. Посередником у досягненні довгоочікуваного перемир’я виступала радянська дипломатія і особисто Олексій Косигін, голова Ради міністрів. Експерти називали це подія одним з кращих прикладів дипломатичних досягнень СРСР у світовій політиці, однак досягнутий світ не протримався довго.
Як США об’єдналися проти СРСР китайської загрози
Розмова один на один. Президент Пакистану Мухаммед Айюб Хан і прем’єр-міністр Індії Лал Бахадур Шастрі./Фото: flb.ru
Кашмір виступає каменем спотикання Пакистану та Індії з далеких часів розпаду Британської імперії і переділу індійських територій. І всякий раз конфліктуючі сторони задіяли для вирішення цієї проблеми військову силу. Перше серйозне збройне зіткнення Індії з Пакистаном у 1947-му стало причиною поділу території спірного князівства: північ дістався Пакистану, південь ж закріпився за Індією.
У кашмирском конфлікті не спрацьовував жоден з традиційних механізмів: ні багатосторонні переговори, ні посередництво Австралії і Великобританії, ні втручання сил ООН не знижувати градус протистояння. Напружена ситуація зросла в нову війну на спірному граничному ділянці в 1965-м. розгортання активних бойових дій не була зацікавлена жодна держава світу. Своє невдоволення позицією Індії висловив пакистанський союзник Китай, обвинувачував в агресії офіційний Делі. Цей факт стривожив Радянський Союз і США, які побоювалися втручання китайців в конфлікт.
Справа в тому, що достатнього впливу на верхівку КНР американці не мали, а Союз і зовсім ворогував з Піднебесної. США не поспішали ставати на захист Пакистану, прагнучи підтримувати теплі взаємини і з Індією. Зіграло на користь світу і те, що пакистанський лідер Мухаммед Айюб Хан хоч і вів свою державу у фарватері політики Сполучених Штатів, але був не менше зацікавлений у налагодженні зв’язків з Союзом. Тому дві найбільші світові держави вирішили задіяти свій вплив в Радбезі ООН заради якнайшвидшого припинення вогню. Зазнавши до моменту прийняття резолюції Ради Безпеки (вересень 1965-го) значні втрати, обидві конфліктуючі сторони їй підкорилися. Однак до листопада було очевидно, що ООН з тривалим примиренням сторін самостійно не справляється.
Чому Індії з Пакистаном мирили в Ташкенті, і чому Косигін замість Брежнєва
Косигін (ліворуч) у компанії глав воюючих держав./Фото: img-fotki.yandex.ru
Стороною, замахнувшись на, здавалося б, безнадійну почин в справі припинення цієї війни, став Радянський Союз, який заявив про бажання виступити першим посередником у врегулюванні конфлікту. Спочатку Індія і Пакистан Москві відповіли відмовою, що підкреслювало всю складність взятого на себе зобов’язання. Але вже через два тижні СРСР запропонував провести Ташкентську конференцію, що пройшла без ООН, китайців, американців та інших «зацікавлених сторін».
Важливу роль в індо-пакистанському примирення зіграв глава уряду А. Н.Косигін, який користується довірою воюючих сторін.
Брежнєв на той момент був недосвідченим і не надто впевненим керівником. А Олексій Миколайович, ще в епоху Сталіна став наркомом, подібних проблем не відчував. Брежнєв планував запросити перших осіб ворогуючих держав в Москву, Косигін ж наполягав Ташкенті, який за своїм місцезнаходженням та менталітету був ближче як Індії, так і Пакистані. Підготовка до зустрічі велася на всіх рівнях і враховував найменші деталі. Про облаштування резиденцій для прийому представників сторін конфлікту згадував Олексій Сальников, ветеран «дев’ятки».
Разом з узбецькими колегами співробітники КДБ отримали настанову провести організаційні заходи так, щоб не образити жодну з сторін. Були обрані для розміщення приблизно рівнозначні вілли, «зрівнювали» і весь внутрішній антураж – предмети інтер’єру, посуд, прикраси, фіранки. Дійшло навіть до того, що в стислі терміни виготовили другий більярдний стіл, наявний лише в одній з резиденцій.
Спільними зусиллями за місяць вдалося створити в Ташкенті відповідні умови для заходу такого відповідального рівня. Косигін продемонстрував у ті дні неабиякий дипломатичний хист. Він близько десяти разів зустрівся з Айюб Ханом і чи не стільки ж з Шастрі. Робота трьох лідерів і їх делегацій обернулася серйозним успіхом – 10 січня 1966 року після довгих переговорів була підписана мирна декларація. Практично без участі США і ООН цей документ на декілька років закріпив мир в регіоні.
Як святкове застілля переросло в похорон
Як проводжали Шастрі./Фото: cdn2.img.sputniknews-uz.com
Підсумки ташкентської зустрічі стали одночасно перемогою здорового глузду і дипломатичним успіхом СРСР. Проте закінчилися переговори трагедією. Підписання Договору закінчилось грандіозним застіллям, а на ранок зарубіжні ЗМІ повідомили сенсаційну новину про те, що на ташкентському урядовому банкеті отруєний Лал Бахадур Шастрі, а підозрювані заарештовані. Однак, як показала токсикологічна експертиза, Шастрі помер від четвертого за рахунком інфаркту. Була організована траурна церемонія. Крім Косигіна і представників індійської делегації труну Шастрі ніс пакистанський глава Аюб-хан.
Останній разом з головою Радміну СРСР вирушили на похоронні заходи в Індію. Одна з вулиць узбецької столиці названа в честь Шастрі, там же йому встановлено пам’ятник.
Уроки індо-пакистанської війни та нетривале затишшя
Пам’ятник прем’єр-міністру Індії в Ташкенті./Фото: cdn2.img.sputniknews-uz.com
Ташкентський договір справедливо подавався як досягнення радянських дипломатів на найвищому міжнародному рівні. А от у самій Індії реакція на укладення миру була суперечливою. Компартія і Конгрес угоду схвалювали, а от опозиція визнала укладення миру деморалізуючий. Перемир’я між воюючими країнами протрималося близько 6 років. А вже в 1971-му спалахнула наступний конфлікт, отколовший від Пакистану його східну частину – нинішній Бангладеш.
Відносини Індії та Пакистану залишаються традиційно напруженими, а регіон Кашмір виступає причиною принципових прикордонних сутичок. На думку світових експертів, укладеного в Ташкенті договору важко отримати значні уроки для вирішення сьогоднішнього конфлікту. Незаперечним фактом залишається один момент: радянська дипломатія досягла того, що пізніше поки не вдавалося нікому. Це було успіхом, у якого все менше шансів повторитися.
А взагалі зіткнення між Індією і Пакистаном траплялися навіть високо в горах. Солдатам доводилося зі зброєю та альпіністським спорядженням дертися на вершини.
Thanks!
Our editors are notified.