Чи буде «Земайдан»

Після «Бурі і натиску» інавгураційній промові Володимира Зеленського, коли «слухняно» погодився подати у відставку прем’єр Гройсман, а на «чергових» консультаціях з лідерами парламенту останні дали згоду прийняти запропоновані президентом зміни у виборче законодавство, щоб за ним пройшли вибори розпущеної їм Раді, що щось пішло не так.

Зібрана на наступний день на екстрене засідання Рада навіть не стала вносити президентський законопроект у порядок денний, стало відомо про підготовку звернення до Конституційного суду про визнання указу про розпуск Ради неконституційним. Загалом, «старі» досить швидко оклигав від початкового шоку і перейшли в контрнаступ.

Особливо показовим став твіт голови парламенту Андрія Парубія: «Ви думаєте, це в повітрі запах реваншу? Принюхайтесь, це запах палаючих шин. Реванш не пройде». Йому вторить і відома «активістка» і депутат Тетяна Чорновіл, також заявила, що Зеленський ― «сепар» і що він влаштував реванш проти майданних сил, а тому вона і «Народний фронт» не будуть залишати Верховну Раду навіть у разі її розпуску, адже вони патріоти, також передбачивши «Майдан патріотичних сил».

«Теоретично» ці пасажі можна пропустити повз вуха, адже за збігом належать вони як раз тим двом українським народним обранцям, за якими є абсолютно достовірна інформація про наявність у них офіційно поставлених діагнозів психічних захворювань (правда, один з них не простий депутат, а «головний» ― друга особа в державі).

Але насправді, звичайно, мова йде про більш серйозної тенденції, перші ознаки якої проявилися одразу після першого туру президентських виборів. «Першою ластівкою» став пост у соцмережі заступника гендиректора українського телеканалу ATR Айдера Муждабаева, зроблений, коли тільки з’явилися перші дані екзитполів: «…Зрада переможе з ймовірністю 100%. Я тільки що розмовляв у себе вдома з бойовим командиром батальйону. Мабуть, доведеться стріляти. Коли тобі стріляють в спину, іншого виходу немає. Це означає нову революцію, перемогу патріотів, але й одночасно втрату ще шести-восьми областей. На жаль, проросійську більшість не залишає нам жодного шансу врятуватися, крім цього».

А ось що написав радник тодішнього президента один з лідерів волонтерського руху Юрій Бірюков: «Це протест проти наших спроб вирватися з чіпких лапок імперії, протест проти призову думати, протест проти нашої мрії. Хочуть свати пити каву у Відні? Риторичне питання…

А потім я почав читати приват. І сотні повідомлень від незнайомих людей з пропозиціями допомоги. От якраз вони протестують! Вони протестують проти Росії і проти совка, вони протестують проти жуйки по ТБ і проти обману. Шанувальники Зеленського, ви протестний електорат? Та хрін там! Ми покажемо вам протест».

Саме так, протест навіть не проти тих чи інших дій влади, неизбранного ще на той момент президента, а фактично проти самого вибору народу. Особливий же розмах «протестні настрої» проти неправильного народу прийняли після того, як стали відомі остаточні підсумки виборів. Виникло навіть стихійний рух «25%», адже вони «еліта», а решта – бидло, про що «Альтернатива» вже детально писала.

Втім, така ситуація виникла аж ніяк не тільки коли окреслилася неминучість перемоги Володимира Зеленського. Так звані націонал-патріоти, які розуміють свій «патріотизм» виключно як «геть від Москви», для чого цілком нормально стати підстилкою США і Європи (© Володимир Яворівський), завжди були в меншості і практично завжди програвали відносно демократичні вибори.

Єдине виключення – вибори 1999 року, коли в парі Кучма – Симоненко на перший план вийшла суто ідеологічна складова, в результаті чого Кучма святкував перемогу в основному в урбанізованих регіонах, включаючи Донецьку область, а начебто проросійський Симоненко став першим в аграрних областях, включаючи Вінницьку та Житомирську.

В інших же випадках в 1991 році колишній секретар забороненої тоді КПУ легко, «в одну хвіртку», виграв у всіх заслужених борців за «незалежність», включаючи відносно помірного В’ячеслава Чорновола, а в 1994 він вже програв тоді ще насилу говорив по-українськи Леоніду Кучмі, коли він ішов на вибори з гаслом «Росія і Україна – менше стін, більше мостів». У 2004 і 2010 році вибори виграв Віктор Янукович.

Але він же обидва рази свою законну владу і втратив в результаті організованих і підтриманих більш активною меншістю майданів, а наступні вибори 2005-го і 2014-го були, по суті, легітимізацією підсумків цих Майданів (які й самі їх учасники характеризували як революції, тобто насильницьку зміну влади), причому вкрай сумнівну з точки зору загальноприйнятих демократичних процедур.

Завершуючи цю ретроспективу, зазначу, що, звичайно, «проросійськими» або навіть «антизахідними» не можна вважати не тільки самого Зеленського, але і значну, дуже значну частину її виборців – події після «Революції гідності» і роки оскаженілої пропаганди зробили свою справу. Тим не менш, я б сказав, глибинний менталітет більшості громадян України виявився сильнішим наносний пропаганди і забезпечив Зеленському настільки вражаючий і привів настільки пригнічене стан «патріотів» результат.

Однак політичне життя будь-якої країни формують не тільки писані закони, але і традиції, що сформувалися. В тому числі ті, що «порядок денний» в країні формують «західники», причому не тільки в політичному, але і в суто географічному розумінні (Львів і Галичина). Вони змушують танцювати під свою дудку влада і тоді, коли вона належить представникам Південно-Сходу, а «при необхідності» і змінюють її допомогою майданів. Розуміння цього дуже щільно засіла в головах нинішніх «25-процентников», мріють виправити вибір «неправильного» більшості.

У такій парадигмі будь-який «крок вправо, крок вліво», відхилення від «генеральної лінії» сприймаються як «зрада». Апріорі відкидається будь-який компроміс з не повністю розділяють їх ідеологію співгромадянами, виразником інтересів яких став новообраний президент, який, зрозуміло, аж ніяк не «ватник».

І чому б у такій ситуації не повторити ще разок Майдан, тим більше що мова йде про «захист завоювань» (адже чисто психологічно «віддавати» куди складніше, ніж відмовитися від спроб «захоплення»)? А ще йдеться про т. зв. «порятунку України». Чому б і не замутити Майдан, якщо врахувати, що в наявності у «патріотів» не тільки вуличні активісти, але і організовані структури бойовиків, добровольчі батальйони і їх ветерани, серйозна підтримка в регулярній армії.

А головне, є і «замовник» – влада, яка йде, яка йти зовсім не хоче і яка має чималий адміністративним та іншими ресурсами. Загалом, перефразовуючи класика, «майданна ситуація» в наявності. При цьому зовсім не обов’язково буде мати місце «класичний» Майдан – з заняттям сакральної майданчика «мирними протестуючими» з наступним штурмом державних установ.

Але вуличний тиск на Зеленського буде організовано практично напевно, можливий і випробуваний в ході попередніх майданів хід з «невизнанням» президента місцевими органами влади в західних регіонах. Тобто мова буде йти про тиск на Зеленського, про те, щоб страхом «повноцінного» Майдану перетворити його на суто номінальну фігуру, вимушену повністю йти на поводу у націонал-патріотів, а з часом і остаточно позбутися від нього. Причому привід для запуску «Земайдана» може бути як внутрішній – розпуск Ради, так і зовнішній – спроба почати переговорний процес про врегулювання в Донбасі.

Очевидно, що розуміння цього обумовлена народжена в команді Зеленського ідея – провести референдум, то всенародне опитування щодо формату переговорів з Росією, тобто спробувати отримати чіткий «мандат від народу» на ведення таких переговорів. Це, звичайно, може посилити його позиції, але ж справжня суть «майданної» ідеології в тому і полягає, що думка народу, більшості громадян, вдруге по відношенню до позиції активістів. Так і право на «мирний протест» ніхто не відміняв.

А «вулиця» поки не на стороні Зеленського, своїх «активістів» у нього практично немає. Правда, з ним міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, що забезпечує і «нейтралітет» найпотужніших праворадикальних структур, Нацкорпуса і «Азова». Але наскільки він надійний союзник? Зеленський йому був потрібен, щоб позбутися від Порошенка, відносини з яким пройшли точку неповернення, яка робила неможливим подальше співіснування з колишнім гарантом у разі його перемоги. Та й ставив він спочатку на Тимошенко. А «леді Ю», хоча поки що і демонструє конструктивний настрій, напевно не проти при випадку позбутися від Зеленського, щоб отримати ще один шанс.

Аваков теж поки пішов у тінь, але, очевидно, розраховує, що його статус «не першого, але й не другого» при новому президенті тільки зміцниться. До того ж він сам – «дитя Евромайдана», один з його лідерів і, що ще важливіше, один з головних винуватців війни. Її завершення, мирне врегулювання і відповідний політичний і ідеологічний поворот можуть створити для нього чималі проблеми. Іншими словами, формується структурі керівництва країни він напевно стане одним з «яструбів», причому, як і при Порошенко, його вплив буде спиратися не тільки на «офіційних» силовиків.

Втім, є козирі і у Зеленського. Це, як не банально це звучить, поки зберігається підтримка громадян, а по-друге – позиція західних держав, які найменше хочуть нових «великих потрясінь» на Україні, розуміючи, що вона їх не перенесе. Та й визнавати «народний гнів», снесший щойно обраного з величезною перевагою президента, як-то зовсім вже не «комільфо».

Думка «старших товаришів» завжди мало на Україні величезна вага, але ж реальні вигодонабувачі нового Майдану можуть залишатися і в тіні, пояснивши потім його «підсумки» спонтанним гнівом мас: мовляв, вибіг на трибуну черговий сотник Парасюк – і звалили законного президента. За п’ять років президентства у Петра Порошенка накопичений чималий досвід ігор у зовнішньо старанного, але робить все в своїх інтересах прикажчика. Так чому б не спробувати ще раз, особливо якщо раніше сходило з рук, а зараз і нічого втрачати?

Загалом, ймовірність радикального сценарію на Україні досить велика, але багато залежить від того, як проявить себе вже сам Зеленський, наскільки міцними у нього виявляться нерви і інші життєво важливі органи». А це поки річ труднопредсказуемая.

Дмитро Славський