Історичні віхи не завжди виглядають велично. Нерідко їх індикаторами стають події досить буденні, непривабливі, а процеси поєднують в собі пафос і фарс в довільній пропорції. Так вийшло, що за останні пару тижнів на території, яку вже навіть майже перестали називати пострадянським простором, почали відбуватися речі, що змушують повернутися до витоків. Тобто до спільних коренів і того, що з них виросло за без малого 30 років.
Республіка Молдова, де після кількох місяців млявого парламентського торгу в стилі тамтешньої політичної традиції все раптом вибухнуло кризою і двовладдям, – доведений до крайності приклад однієї з моделей державного устрою, що виник після розпаду СРСР. Багато хто з колишніх союзних республік проходили стадію олігархічного правління. Росія переживала цей етап з середини 1990-х до першої половини 2000-х, Україна як і раніше існує в такій моделі, свої варіації були у Вірменії і Грузії. Але ніде ця схема не втілювалася в життя настільки буквально, як у Молдавії, де олігарх Володимир Плахотнюк просто взяв всю країну під контроль, перетворивши її на свою вотчину. Керує він нею, виходячи з власного розуміння інтересів, заїкатися про інтереси «національних» в даному випадку навіть смішно.
Криза в Молдові
У суботу, 8 червня, після довгих переговорів пророссийскя Партія соціалістів і проєвропейський блок ACUM сформували альянс, обравши прем’єр-міністром Майю Ландау. Однак підконтрольна олігарху Володимиру Плахотнюку Демпартія, а слідом за тим і Конституційного суду відмовилися визнати легітимність нового уряду. Після цього в Молдавії встановилося двовладдя, а найняті Плахотнюком громадяни блокують доступ нового складу міністрів в будівлю уряду. Примітно, що Росія і Євросоюз продемонстрували небувале одностайність, підтримавши альянс соціалістів і ACUM.
Скажімо чесно, такого поняття – «національні інтереси» – в Молдавії не існувало і раніше, оскільки країна функціонувала виключно в парадигмі геополітичного маневрування на тлі зіткнення сильних світу цього. В таких умовах зміст політичного процесу зводилося до постійного «вибору», до кого притулитися. Нічого дивного в цьому не було – багато малі держави так живуть. Але в Кишиневі це знаходило провінційно—простодушні, а тому карикатурні форми. Ну і зрозуміло, що зовнішні сили – і Росія, і Євросоюз, і США, і навіть в деякій мірі Україна – по мірі можливостей брали участь у перетягуванні каната.
Те, що відбувається зараз, – з іншої опери. У наявності спроба багато в чому фіктивних інститутів повернути державу до хоча б щодо вибудуваній системі. Нинішня колізія, коли каша тільки заварювалася, не мала майже нічого спільного із звичним суперництвом Росії і Заходу за домінування над «проміжними» державами. Хоча, звичайно, все по інерції намагається вгледіти в тому, що відбувається саме це. А в разі успіху «антиолігархічної революції», яку спільно затіяли два антиподи – перебільшено проросійська і перебільшено проєвропейська партії, – вони моментально пересваряться, в тому числі з причини різної зовнішньополітичної орієнтації. Але це – через крок. Поки ж мова про те, на якій основі взагалі буде/може розвиватися держава.
На наших очах починається справді доленосний період, може бути, найбільш важливий і вирішальний з моменту розпаду СРСР. Це, по суті, тест на спроможність держав, що виникли у 1991 році. Вони отримали визнання і міжнародну легітимність просто за фактом своєї появи на світ в результаті краху імперії, а не з причини того, що довели свою історичну життєздатність. Тим більше, що багато з цих країн ніколи раніше не існували у своїх нинішніх кордонах, а то й зовсім не мали раніше досвіду державності.
І в цьому плані перевірку будуть проходити всі типи сформованих систем. Власне олігархічні, як в Молдавії або на Україні. Сімейно—кланові, як в азіатській частині колишнього СРСР і Азербайджані. Корпоративистские, як в Росії. Безперечно, що скрізь свої нюанси і специфіка, але ми загострюємо і перебільшуємо – для ясності.
Молдова з її хаотичної спробою деолігархізації – не єдина прикмета змін. Буквально в той же час в Казахстані відбулися президентські вибори – упорядкована передача влади від Нурсултана Назарбаєва його наступнику Касим—Жомарту Токаєву. В цілому все пройшло гладко, але від наявних суспільно—інформаційних шорсткостей у багатьох залишилося відчуття тривожності. Казахстанський транзит – явище знакове, бо якщо і є символ ґрунтовного пострадянського балансу і здорового глузду, то це саме Назарбаєв. Відповідно, його поетапний відхід і пов’язані з ним обставини позначають одну з траєкторій подальшого розвитку. Чи не означають, якщо щось піде не так.
У той же момент В Росії мала місце кепська у всіх сенсах історія з арештом за відверто сфабрикованими звинуваченнями журналіста Івана Голунова. Казус набув такого резонансу, як видається, навіть не тому, що жертвою свавілля виявився представник ЗМІ.Трапилося сприймається (навіть інтуїтивно) як зіткнення різних суспільних груп (якщо завгодно, корпорацій) з корпорацією наймогутнішою, наполегливою і претендує на заміщення собою самого каркаса держави (так звані силовики – використовуємо цей заяложений термін за відсутністю більш точного визначення). В силу різних причин (частина з яких цілком об’єктивна і неминуча, якщо згадати конвульсії нашої країни на рубежі століть, а також несприятливу зовнішню середу) це корпоративне співтовариство перетворилося у стрижень російської моделі державного устрою. Що означає не тільки подальший перекіс і без того недосконалої російської системи стримувань і противаг, але й досить своєрідну операційну систему цього самого пристрою. До того ж цей охоронно—сторожової підхід (за яким часто з легкістю вгадуються конкретні фінансові інтереси) погано вписується в сучасні реалії з їх екзальтацією і всепроникною медийностью. В результаті з вини обох сторін цього конфлікту виникають несподівані і дестабілізуючі ефекти.
Всі ці події – і спроба позбавлення від одноосібної влади олігарха в Молдавії, і транзит влади в Казахстані, і протест проти всевладдя російських силовиків – об’єднує одне: скрізь мова йде про системоутворюючих структурах, на кону – їх доля і роль в устрої держави. Але в рівній мірі йдеться і про витривалості самих держав, яким прийшла пора доводити своє право на існування в нинішньому вигляді.
Розпад СРСР у 1991 році перетворив гігантську територію в простір безпрецедентного переробки, розподілу трофеїв між внутрішніми і зовнішніми учасниками. Це і склало зміст політики на багато—багато років. Всередині держав йшла боротьба за владу і власність (точніше, в зворотньому порядку), а зовнішні учасники вели протиборство за контроль і можливість долучитися до великого розділу, почерпнути щось для себе. Ця комбінація внутрішніх і зовнішніх факторів і справила дуже різні ітерації політичних систем. Але об’єднує їх те, що їх ефективність зменшується приблизно в один час.
Молдова і Україна – приклад, якщо використовувати термінологію нової молдавської коаліції, «захопленого держави». Спроба звільнитися від приватних «загарбників» в цих країнах здійснюється паралельно, успіх ні там, ні там не гарантований. На Україні бажання населення позбутися набридлої системи і вручити кермо комусь максимально від неї далекого було виражено на виборах більш ніж зрозуміло. На практиці може статися парадоксальне – саме тепер олігархічна система (там вона досить диверсифікована, на відміну від молдавської) отримає друге дихання і розквітне. У Молдавії інший дивовижний процес – прагнення покласти край всевладдю магната – монополіста змушує офіційно роздавати акції зовнішнім інвесторам. У процесі формування антиолігархічної коаліції відкрито беруть участь високопоставлені представники Росії та ЄС, а посли Росії, Євросоюзу і США присутні на засіданні парламенту і ведуть консультації прямо там. Це краще, ніж закулісні інтриги, але дивною. Якщо Молдова раптом стане пілотним проектом кондомініумів Росії і Заходу в державах, що знаходяться на стику сфер їх впливу і інтересів, дай—то бог. Але не дуже віриться в довгостроковість. І в застосовність цього досвіду в більш значимих випадках.
Що стосується сімейно—кланових моделей, то досі вони демонстрували завидну стійкість при передачі влади. Туркменія, Узбекистан і Казахстан – всі по—своєму, але вирішили проблему транзиту. Менш очевидно, чи здатні вони вирішувати проблему розвитку. Особливо якщо врахувати, що зараз кожен з провідних міжнародних гравців дбає передусім про власні інтереси. Так, президенту Казахстану, крім завершення загального процесу отримання влади (інавгурацією він не закінчується) належить чітко визначити вектор руху країни на найближчі роки. А тут все менш зрозуміло, чим було навіть у 1990-ті. І здатність впливу суспільства на владу в обхід офіційних інститутів буде рости навіть в закритих системах.
До речі, один з висновків останніх без малого тридцять років – зовнішні моделі розвитку в країнах колишнього СРСР добре працюють, тільки коли держава опиняється в лещатах формального членства в західних інституціях. Тобто не спрацювали вони ніде, крім Прибалтики. А перспектив того, що кому—то ще вдасться пробитися в ці інститути, практично немає: і колись—то інститути не горіли бажанням, а тепер просто закриваються зі своїх причин. Так що питання про самостійному розвитку стоїть ще гостріше.
Росія з очевидних причин завжди була «особливим випадком» у ряді пострадянських країн. Проте порядок переділу, природно, не обійшла стороною і її. У внутрішній політиці це було маятниковий рух від приватизації 1990-х до одержавлення 2010-х. У зовнішній політиці лейтмотивом служила тема геополітичного відступу, тобто втрати активів, які перейшли під контроль конкуруючої сили, а потім повернення частини їх назад. Так і сформувалась модель, що існує сьогодні. В її основі лежить сторожова психологія в широкому розумінні – від ідеологічного охранительства до захисту майна. Ця модель завідомо неинициативна, але вельми реактивна, причому реагувати вона в кращі періоди вміла швидко та безпомилково.
У стрімко мінливому і тому дуже ризикованому світі позиція сторожа не абсурдна – захищати своє надбання від будь-яких посягань природно і необхідно. Однак проблема нашої «охоронної системи» в тому, що вона в наростаючій ступеня непродуктивна, тобто майже не генерує нового надбання, особливо інтелектуального, а націлена на споживання і перерозподіл наявного. Спрощено кажучи, за міцною огорожею повинна кипіти життя, в іншому випадку функції охоронців стають самоцінним. На цьому тлі смуток з приводу нового застою та відсутності якісного прогресу в країні, нерозуміння логіки управлінського апарату, все частіше зустрічається в самих різних шарах російського суспільства, дуже тривожить. Між тим примноження власних національних ресурсів за рахунок інших, стимулювання внутрішнього розвитку стає основним завданням усіх міжнародних гравців. Це не новина, звичайно, така задача стояла завжди, але домінуюча міжнародна філософія сьогодні вже дуже егоїстична, так що всі прояви будуть перебільшеними.
Так званим новим незалежним державам (термін 1992 року, за формальними критеріями до них відноситься і Росія) належить зустріти тридцятиріччя своїх «нових незалежностей» в якійсь новій якості. Минулорічні події у Вірменії, те, що в цьому році відбувається на Україні і в Молдавії, казахстанський транзит, невиразне невдоволення застойностью в Грузії, відчуття назрівання трансформації в Росії – все це вибудовується в одну лінію. Тема Євразії, масштабних змін, які тут відбуваються, має і неминучі внутрішні проекції. Пострадянські країни вступають у новий етап, коли їм потрібно піти від логіки, запущеної розпадом СРСР, і перейти до власного розвитку на майбутнє. Питання, чи всім це вдасться.
Федір Лук’янов
Thanks!
Our editors are notified.