Що буде, якщо ліберали переможуть Путіна

Патріоти в складному становищі між владою і лібералами

Ряд експертів з консервативно-патріотичного табору цілком справедливо з усієї заклопотаністю стверджують, що в Росії настає переломний момент політичної кризи. Саме політичного, тому що сума накопиченого невдоволення від кількості економічних конфліктів перейшла в якість політичного протистояння частини суспільства і частини влади. Поки не критичний, але з явною тенденцією обох сторін розширювати поле конфлікту і залучати до нього все нові й нові ресурси.

У зв’язку з цим має сенс розглянути їх позицію та аргументацію з урахуванням історичного досвіду. По думці основний експертної частині патріотичного спільноти, сьогодні ситуація виглядає наступним чином.

Всі системні ліберали, вбудовані у владу і до пори до часу діяли в ній як опора президента Володимира Путіна, від прихованого саботажу стали переходити до відкритого видавлювання Путіна з влади руками вулиці. І стали регулярними столичні мітинги хіпстерів і ліберальної інтелігенції, із залученням частини міських обивателів, яким вселили, що «у них вкрали свободу вибору», по суті, є нічим іншим, як репетицією Майдану.

Вони готуються до цього і серйозного обвалу економіки, який вони очікують близько 2021 року, і тоді всі напрацювання знайдуть застосування, а позначеним силам вдасться перехопити і очолити протест. До падіння рівня життя населення додаються проблеми утилізації сміття, радикалізації молоді у зв’язку з труднощами отримання освіти та роботи, загострення конфлікту в елітах з-за боротьби за звужується ресурс. Неухильне падіння виконавської дисципліни та низька компетенція чиновницького апарату довершить справу.

Все це повинно скластися в резонанс і здетонувати, на їхню думку, якраз напередодні думських виборів. І ось тоді у них відкривається «дорога на Москву» – на вулиці можна вивести обурені маси, а корпус силовиків виявиться розрізненим та дезорганізованим. Частина з них до повного розвалу не стане проявляти активність, а частина вже зараз готова піти у ПВК, які наповнять країну і стануть служити західним господарям (середній моральний рівень в силових структурах далеко не радянський).

У зв’язку з цим патріоти цілком резонно ставлять питання про те, яку їм в цій ситуації зайняти позицію. З одного боку, вони підтримують особисто Володимира Путіна і проводиться їм зовнішньополітичний курс на посилення Росії, але не підтримують економічний курс режим, вважаючи його ліберальним і нездатним утримати навіть ті серйозні зовнішньополітичні здобутки, які вдалося зробити після відходу Єльцина аж до повернення Криму і знищення тероризму в Сирії.

З іншого боку, є розуміння того, що в разі успіху Майдану до влади не прийде народ, який вільно вибере тих, кого він захоче, а самий багатий і організований шар – системні ліберали, орієнтовані на Захід і втомлені терпіти конфліктну політику Путіна щодо Заходу.

Є розуміння, що у разі перемоги, вони не тільки відкинуть країну набагато нижче рівня 1990 року, але і прямо почнуть її розпад. Вони ніколи не приховували незгоди з позицією Путіна стосовно України, Криму, Сирії, Заходу в цілому і, по суті, є прямими спадкоємцями Гайдара, Чубайса, Бурбулиса і всієї тієї секти, для якої 90-ті – це святі роки і втрачений рай.

Тобто це буде перемогою «Ехо Москви» над «Російським радіо», а телеканалу «Дощ» над «Першим каналом». Ліберальний істеблішмент впевнений у своїй безкарності: принцип збереження збалансованості вертикалі влади не дозволить повністю підірвати їх ресурсну базу, а отже, їм нічого не загрожує.

З перемогою лібералів ретельно зберігається баланс стримувань і противаг буде порушений. Всі дії Путіна щодо посилення суверенітету будуть обнулені вже озвученої «Перебудовою 2.0», Крим, можливо, буде ними дезавуйований і повернуто Україні, Донбас відданий на поталу, почнуться потужні програми роззброєння і демонтажу ВПК, а регіони почнуть самі вибудовувати відносини з Заходом, особливо регіони з експортно орієнтованим ресурсом. Жодних ілюзій щодо долі всіх чотирьох островів Курильської гряди відчувати не можна – вони будуть віддані Японії.

Автономії та регіони стрімко почнуть парад місцевих суверенітетів, перетворюючись республіки та ханства. У конфлікт ліберальної та консервативної частин федеральної еліти потужно вклиняться сепаратистські місцеві і регіональні еліти, які під гаслом «Даєш боротьбу зі статусом економічної колонії Москви» підсилять ліберальне крило, і в контакті з ним зіллються з підтримкою Заходу. Втративши федеральний центр, Росія трісне по межах автономій, як СРСР тріснув по кордонах союзних республік. Північний Кавказ, Далекий Схід і Сибір відпадуть цілими регіонами.

І тоді ті, хто боровся за реєстрацію якихось політичних фріків на вибори в Мосміськдуму, не тільки виявляться повністю забутими і витісненими новою хвилею трансформацій, але і в буквальному сенсі слова умиються кров’ю, тому що нова окупаційна адміністрація, яка прийшла на плечах системних лібералів, виявиться жорсткою диктатурою. І не простий, а спирається на всі світові ЗМІ та миротворчий контингент НАТО.

Це необхідно не замовчувати, а проговорювати вголос, не роблячи табу з теми наслідків перемоги ліберального реваншу. Його треба прокачати всебічно, не залишаючи поля для обивательських ілюзій. І особливо ілюзій для частини апарату управління, сподівається пересидіти в стороні, поки не переможе найсильніший, і в нових умовах знову знайти собі годівницю.

Зрозуміло, так далеко нинішні володарі киплячого від обурення розуму не думають, як не думали про те, що буде з ними в разі розпаду СРСР ті, хто в 1990-му вимагав заборони КПРС і мереживних трусиків в поєднанні з гамбургером з Макдональдса. Але патріоти про це пам’ятають і навіть такий полулиберальной і хворий всілякими недугами Росії цього не бажають.

Пропозиція про участь у протестах за схемою «давайте спочатку звалимо цей режим, а потім розберемося в наших відносинах» патріотів не влаштовує. Вони розуміють, що в силу своєї бідності та нечисленність повністю розчиняться в ліберальній порядку і стануть мавпами, тягають з вогню каштани для лібералів. Тобто візьмуть участь у знищенні всякої Росії, вже без різниці, хорошою або поганою, лівою чи правою, білою чи червоною. Як в лютому 17-го і в серпні 91-го.

І відкидаючи таку пропозицію, патріоти, щоб не блокуватися ні з тими, ні з цими, вибирають позицію нейтралітету. Вони готові допомагати Путіну, але жорсткого Путіну, Путіну періоду Кримського консенсусу. Але економічні рішення уряду – не дозволяють їм стати за «нашу» бік барикад. Тому вони як би поза грою і поза сутичкою. Влада і ліберали патріотам однаково чужі, і допомагати кому-небудь вони не мають наміру, тому що в такому випадку запанує той порядок, який патріоти вважають згубним для Росії.

Розуміючи уразливість такого аргументу, патріоти виправдовують свою неучасть тим, що нинішній режим нібито все одно згнив, втративши здатність долати власні внутрішні протиріччя, а його ліберальні могильники влада довго не втримають, вона вирветься з їх рук стихією розпаду країни. І тут настане час виходу на сцену патріотів, які в союзі з залишилися вірними обов’язку силовиками і врятують Росію.

Що тут сказати з приводу такої позиції? Що вона наївна і утопічна? Що вона инфантильна і авантюрною? Що вона аморальна і навіть злочинна? Що ті, хто бояться забруднити руки і честь, втрачають і те, і інше? Це так зрозуміло, що і повторювати не має сенсу. Росія вже двічі йшла таким шляхом і має накопиченим досвідом подібних моральних шукань.

«Якщо Батьківщина в небезпеці, отже, всім йти на фронт»

(В. Висоцький, «Всі пішли на фронт»)

«Господа офіцери, я прошу вас врахувати, хто зберіг свої нерви, той не врятував свою честь» (А. Дольський, «Панове офіцери»)

Додати до цього, власне, нема, та й навряд чи потрібно. Ні честь, ні Росію нейтралітетом в оголошеній війні не врятувати. І в 18-му, і в 41-му патріоти відкладали претензії до влади і йшли рятувати Вітчизну. Коли Росії не стане, а патріоти виявлять, що помилилися в розрахунках, і відтворити її з попелу у них не вийшло, що вони тоді скажуть собі і людям? Та й чи потрібно буде щось говорити? Не буде вже пізно?