Що чекає Росію в Pax China?

Чи зможе юань повторити історію глобальної гегемонії долара або перед ним стоять інші завдання?

Хоча найбільш активно цитованої економічної темою зараз є торгова війна Вашингтона з Пекіном, насправді масштаб того, що відбувається істотно ширше. На даний момент Сполучені Штати знаходяться в гострому принциповому економічному протистоянні буквально з усім світом, включаючи союзників і ключових геополітичних партнерів.

Події скрізь розвиваються за однією і тією ж схемою. Гегемон відчайдушно намагається розміняти залишки визнання його домінування на гроші. В більшості своїй – переважно одномоментні. Державний департамент США загрожує серйозними санкціями Європі. Під роздачу потрапила Індія, з 5 червня 2019 року позбавлена в Америці режиму пільгової торгівлі. Навіть перезаключившая новий, для Вашингтона більш “справедливий” торговий договір, Мексика теж знову опинилася під загрозою американських санкцій.

Основою механізму політико-економічного тиску є доларова фінансова система, створена США в результаті знаменитого Бреттон-Вудської угоди. Американські санкції взагалі стали можливими лише тому, що в кінцевому підсумку більшість міжнародних розрахунків ведеться з безпосереднім використанням кореспондентських рахунків американських банків або взагалі прямо в американських доларах.

Вважається, що доларова система, крім суто фінансового контролю, забезпечує США можливість безмежної грошової емісії з мінімальним інфляційним ризиком. До цього моменту у світовому обороті перебуває 420 млрд готівкових доларів, з яких 62% обертаються за кордоном. Але при найближчому розгляді виявляється, що справа йде трохи інакше.

Готівкові вже давно не є визначальною формою фінансового механізму. Загальний національний борг США складає 21,5 трлн доларів, з яких в руках іноземних власників зосереджено близько 6 трлн або 27,9%. На цьому тлі саме готівку не впливають абсолютно ніяк.

Американська гегемонія тримається не на експорті долара, її основою служить сформований на його основі розрахунковий та правовий механізм, в якому більшість економічних операцій, тим або іншим чином здійснюються з використанням американської валюти. Або прямо, коли розрахунки за товари та послуги навіть між третіми країнами, відбуваються через кореспондентські рахунки в американських банках. Або опосередковано, коли бізнес формально іноземної компанії тісно залежить від кредитів, що надаються американським фондовим ринком. До прикладу, саме так Вашингтон зумів змусити французьку Total вийти з усіх проектів в Ірані.

Американо-китайське торговельне протистояння показує, що можливості чинного чемпіона скорочуються, а нового азіатського претендента – зростають. З чого деякі аналітики лінійно виводять просту екстраполяцію. У боротьбі за пальму економічного першості Китай бажає замінити Сполучені Штати у всіх американських механізмах. У тому числі, з формуванням зони юаня за аналогією з простором долара, а точніше, за рахунок його заміщення. З отриманням аналогічних булочок у вигляді приросту розміру ВВП і перенесення левової частки інфляційних ризиків за кордон.

Певний резон у такому підході дійсно є, але тут, як ніколи раніше, підтверджується стара істина, що в одну і ту ж річку не можна увійти двічі.

Хоча китайський економічний механізм з 1979 року будувався за західним капіталістичним лекалами, його реальна конструкція вийшла сильно відмінну від американської чи європейської. У певному сенсі це дивно, враховуючи той факт, що Вашингтон все це час намагався реалізувати японський досвід вбудовування великої азіатської економіки на другі ролі у власну фінансово-промислову структуру.

А все тому, що принципово іншими виявилися зовнішні умови. Післявоєнній Японії Вашингтон дозволив зайняти на своєму ринку ніші, вільні від власного американського виробництва, тоді як зростання китайської промисловості вже йшов прямо за рахунок заміщення американської. Відкриття заводів у КНР стабільно супроводжувалося їх закриттям в США. Більш того, починаючи з 90-х років ХХ століття, провідні американські корпорації перестали асоціювати себе з американським державою, а потім і взагалі почали йому протистояти.

Місцями більш ніж успішно. Гарним прикладом служить корпорація Amazon, яка заробляє приблизно за 17 млрд доларів чистого річного прибутку і при цьому в 2017 і 2018 роках офіційно не заплатила ні копійки федеральних податків.

У Китаї справа йде інакше. Прихильників американського шляху влади рішучим чином вразумили ще на площі Тяньаньмень в 1989 році. З тих пір приватний бізнес там не забуває про нерозривність свого зв’язку з державою і суспільством. Вже одне це робить повторення історії американської світової економічної експансії неможливим. Ну, а що виникла принципова торгова війна між Вашингтоном і Пекіном показала безперспективність спроб скинути гегемона за діючими правилами вільного ринку. Що позбавляє сенсу будь-які спроби замінити доларову гегемонію юаневу.

Китай взагалі пішов зовсім іншим шляхом. Його глобальний проект “Пояси і Шляху” лише на поверхневий західний погляд виглядає варіантом м’якою, але масштабної експансії китайського промислового виробництва на всі споживчі ринки планети. В першу чергу, американський і європейський. Приблизно як це зробили американці з Британією, віджавши собі після Другої світової війни її колоніальну систему.

Насправді ідея нового шовкового шляху з самого початку була тільки приводом до куди більш масштабного процесу внутрішнього перетворення КНР і переформатування всього Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Він складається з двох частин. Перша звучить як Азія для азіатів і містить, насамперед, політичний посил до зниження (а то й повного припинення) якого б то не було зовнішнього (читай – американського) втручання у вирішення будь-яких питань внутрішніх країн регіону. Про це у своїй вступній промові розповів голова КНР на Конференції із взаємодії та заходів зміцнення довіри в Азії: “Саме народи Азії повинні керувати справами Азії, вирішувати проблеми Азії і підтримувати безпеку в Азії”.

Друга, економічна частина була докладно викладена в презентації планів Тринадцятої п’ятирічки (2016-2020) на четвертій сесії Всекитайських зборів народних представників 12-го скликання в березні 2016 року.

Якщо не вдаватися в деталі, вона зводиться до простої логіки. На той момент економічне благополуччя Китаю критично залежало від власного споживання середнього класу чисельністю приблизно 70 млн чоловік, середнього класу Європи (90-110 млн осіб) і США (120-140 млн). Ще до 30 млн сукупно формували інші країни світу, включаючи Росію. Разом 310-350 млн осіб, з яких китайці становили всього 20%, що формувало серйозні зовнішні ризики, пізніше переконливо підтвердилися з початком американо-китайської торгової війни.

До столітнього ювілею проголошення КНР (тобто до 1 жовтня 2049 року) його правляча еліта має намір сформувати в країні, щонайменше, 300 млн чоловік середнього класу і повністю перемогти бідність, тим самим піднявши до гідного рівня життя ще приблизно 600 млн осіб. У перерахунку на середній клас їх споживання можна вважати еквівалентним 150 млн осіб. Крім того, через активне інвестування інфраструктурних проектів у межах “Поясу і Шляху”, Китай планує сформувати в інших країнах Азії власний середній клас, що оцінюється в 350 млн осіб.

На виході вийде азіатський ринок в обсязі 800 млн середнього класу, що в 2,85 рази перевершить ємність європейського і американського ринків разом узятих. З двома ключовими перевагами перед поточним станом речей. По-перше, згідно з концепцією “Азія для азіатів”, він не буде підданий західному економічному або політичному впливу. По-друге, частка тільки китайського споживання в ньому складе не менше 56%, тим самим гарантуючи стабільність і достатність завантаження промислового виробництва.

З урахуванням збуту у Європі та США, виходить кругла цифра в мільярд споживачів. Втім, навіть якщо Європа впаде під тиском внутрішніх політичних і соціальних проблем, а Америка закриється в рамках торгового договору USMCA (c Канадою і Мексикою), сформована в Азії економічна база залишиться не тільки достатній для подальшого матеріального благоденства КНР, але і дозволить перевершити західних конкурентів надалі.

Ось це простір і стане китайським кластером, закритим від зовнішнього втручання як новими політичними угодами між КНР та країнами регіону, так і якісно збільшеною потужністю збройних сил країни.

Чи буде в ньому домінувати саме юань? Найімовірніше, так. Але зовсім не заради експорту інфляційних ризиків. Нинішнє становище США показує, що дуже багато доларів за кордоном їх не зменшують, а навпаки збільшують. При нинішньому обсязі отрицательности зовнішньоторговельного сальдо, Америка ризикує повністю розоритися протягом найближчих десяти років.

Чи стане Пекін прагнути активно просувати свою валюту на іншу частину планети? Швидше за все, немає. За непотрібністю. Та й неможливістю. Економіка інших країн теж неминуче сформує ті чи інші кластери (крім північноамериканського), в яких безроздільно домінувати стануть власні валюти.

Де пройдуть їхні межі – сьогодні якраз і є ключовим довгостроковим стратегічним питанням, в тому числі для Росії. Навіть в першу чергу – для Росії. Якщо ми не зуміємо до рубежу 2035-2040 років сформувати власний стабільний і успішний кластер об’ємом не менше 250, а краще 300 млн осіб, то протягом наступних 20-30 років Росія втратить технологічну перевагу, наявність якого (крім ядерної зброї) забезпечує Москві лідируючий міжнародний статус.

І тоді ми неминуче перетворимося на подобу Іспанії, країни в минулому надзвичайно великою, з багатющою історією, але сьогодні в світі мало на що впливає і не дуже кому цікавою, крім туристів.