Дальтонізм Заходу лікується «Калібрами»

Після розвалу Радянського Союзу у колективного Заходу з’явилася можливість встановити протекторат над більшістю колишніх радянських республік, що оточували Російську Федерацію. Особливе значення надавалося Україні.

Багато століть Захід йшов до завоювання цієї країни. Її захоплення обіцяв встановлення санітарного кордону з Росією, що позбавляло її величезного економічного потенціалу, створеного тут в часи СРСР, включаючи оборонну галузь. Не менш важливою була мета — позбавити росіян їх історичних коренів, коли Київ — «мати міст руських» — виступає проти решти Росії.

Історичний досвід, звичайно, підказував західним країнам, що Україна — це якась «червона риса» для Росії. Перетинати її вкрай небезпечно, оскільки росіяни, як відомо, довго запрягають, але швидко їздять.

Перше реальне нагадування про це сталося, коли НАТО, вирішуючи перевірити рішучість російського керівництва, має намір розгорнути в Криму свої військово-морські сили, перетворивши півострів у військово-морську базу.

Подальша історія з Кримом добре відома. Головне, вона продемонструвала західникам, що при загрозі критичного розвитку ситуації Росія здатна на відповідні кроки, які можуть привести до дуже серйозних політичних наслідків аж до відкритого військового протистояння, до якого західні країни абсолютно не готові.

Не готова до нього і Російська Федерація. У всякому разі, воювати з Заходом за економічно зруйновану країну, значна частина населення якої налаштована вкрай антиросійськи, ніхто не збирався.

Але це зовсім не означає, що Росія може дозволити НАТО реалізувати на Україні кроки, здатні докорінно змінити стратегічний військовий баланс сил в своїх інтересах. Ось тут ризик реального військового конфлікту існує, причому незалежно від початкових намірів сторін.

Між тим розвиток ситуації на Україні пішло зовсім не за західним сценарієм. Втративши Крим і частина Донбасу, країна взагалі знаходиться на межі повного розвалу. Замість слухняного протекторату і зручного ринку збуту для західної продукції вона перетворилася в якусь бездонну бочку, де стрімко розкрадається вся західна допомога.

І у Заходу немає ясності, як далі використовувати Україну у власних інтересах для стримування Росії. Тим більше, що російське керівництво зайняло вичікувальну позицію, навіть з деяким інтересом спостерігаючи, як США і європейські країни все більше грузнуть в українському болоті.

Першими отямилися Сполучені Штати.

Сьогодні основне завдання американського політикуму (як республіканців, так і демократів) — використовувати так званий «український кейс» у майбутній виборчій кампанії. Ця тема дуже широко висвітлювалася в пресі, не буду зупинятися на її деталях.

Головне, що після невдачі НАТО з розміщенням в Криму бази ВМФ і введення антиросійських санкцій за результатами кримських подій (не дали великого результату) США не бачать далі перспектив використання для стримування Росії.

Звідси у нинішнього прагматичного американського керівництва виникає законне питання: а навіщо потрібні подальші вливання в Україну, тим більше що вони в основному зникають у кишенях вищих чиновників незалежної. Відставка Волкера без призначення будь-кого на його місце — це, безсумнівно, вельми промовистий сигнал для нинішньої української влади.

Це в додаток до того, що Трамп заявив Зеленському: «Володимир Путін — хороший хлопець, налагоджуйте з ним стосунки». Трамп ж вмиває руки і робить спроби звалити всі фінансові витрати по Україні на європейців, «на чиєму задньому дворі», за його образним висловом, ця країна і знаходиться.

Європейські політики теж не горять особливим бажанням нескінченно вкладати кошти в Україну. Європа вже втратила багато грошей на російських санкції і контрсанкциях і була б не проти скасувати їх. Але ось парадокс: ряд європейських керівників відкрито закликає до скасування санкцій, але коли приходить час голосувати з цього питання, в ЄС, голосують і за санкції, і за виділення допомоги Україні. І тут немає ніякої загадки, оскільки реальну політику ЄС визначають аж ніяк не уряди цих країн, а міжнародні корпорації, де провідні позиції у американців. Жодне західне уряд не втримається при владі, якщо піде проти їх волі.

Чого ж корпорації ще хочуть від України? Поживитися останнім економічним ресурсом країни — найбагатшими землями сільгосппризначення. Сьогодні МВФ ставить умову: не буде продажу землі — не буде нових кредитів. А без них українська економіка не зможе не тільки розвиватися, але і виплачувати відсотки по вже взятих кредитах. Зовсім не випадково з самого початку своєї політичної кар’єри питання продажу земель іноземцям активно проштовхує Володимир Зеленський.

Ну а що ж Росія? З появою найсучаснішого в світі зброї у неї тепер є можливість більш чітко визначити свої цілі та пріоритети на Україні, провести ясні і певні «червоні лінії», за які не варто заходити. Стосуються вони не лише питання безпеки нашої країни, але і політики Заходу та України щодо ЛДНР.

Нині західні країни і керівництво НАТО стверджують, що в України в найближчому майбутньому немає перспектив для вступу в альянс. Але не можна виключати, що при певних умовах їх позиція може змінитися, і знову зайде мова про вступ України в НАТО. Для Росії це буде означати проведення чергової «червоної межі», яку Заходу не варто намагатися переступати.

А як же право націй на самовизначення і право країн самим визначати пріоритети своєї зовнішньої політики?

По-перше, це не випадок України. З моменту здобуття незалежності вона ніколи не визначала самостійно вектори своєї зовнішньої політики. Це за неї робив тандем західних країн.

А по-друге, хто звертав увагу на подібні «умовності», коли створювалася загроза не просто безпеки, але самому існуванню країни? Саме такі наслідки мало б для Росії вступ України до НАТО і розміщення на її території в семистах кілометрах від Москви американських крилатих ракет.

Законно виникає питання про перспективи російсько-українських відносин.

Російське керівництво зайняло зовні якусь вичікувально-доброзичливу позицію (Путін навіть дорікнув російські ЗМІ в зображенні України у вкрай невигідному світлі). Доброзичливу в тому сенсі, що ми не будемо противитися українським ініціативам у налагодженні стосунків з Росією в економічній сфері. Але все за принципом: вранці гроші — увечері стільці.

Так, Україна вперше з 2015 року почала закупівлі електроенергії в Росії. За інформацією «Комерсанта», контракт укладено на місяць. Такий короткий термін пояснюється тим, що Україна до 2023 року збирається вийти з системи, синхронної з Росією, тому про довгострокові поставки не може бути мови. Закупівлі в даний час — «вимушена міра» із-за дефіциту вугілля.

При цьому Росія зберігає досить жорстку позицію з питання газотранспортної системи, що, найімовірніше, закінчиться її закриттям або… роботою на наших умовах.

В цілому ж розраховувати на стабільний позитивний розвиток російсько-українських відносин при нинішньому українському політичному керівництві і нинішній політичній еліті не доводиться. Позбутися від них країна зможе лише шляхом кардинальних і навіть революційних змін. Відбудуться вони тільки в умовах реального економічного колапсу і соціального вибуху, викликаного різким погіршенням стану основних мас населення. До цього можуть підштовхнути і розпродаж земель, і енергетична криза, викликаний остаточною втратою донецького вугілля та газотранспортної системи.

Перспектива енергетичної кризи стає все більш реальною. Уникнути його в минулому вдавалося в основному завдяки допомозі з боку Росії, яка фактично субсидувала українську енергетику, продаючи газ за заниженими цінами.

Значна частина цього газу, що купується у Росії по 50 доларів за тисячу кубів, перепродувалася на Захід в три-чотири рази дорожче. Звідси колосальні стану ряду сучасних українських політиків, наприклад, Юлії Тимошенко — однієї з найбільш антиросійськи налаштованих діячів (її називають «газовою принцесою»). Це типова тактика «нових українців»: взяти у Росії всі, нічим не вважати себе при цьому зобов’язаним і навіть виступати проти Росії.

А Сполучені Штати, втрачаючи свої економічні, військові та політичні позиції в світі, прагнуть зруйнувати існуючі норми міжнародного права, волюнтаристськи замінюючи його якимись вигідними для них правилами.

Однак вироблені століттями дипломатичні норми міждержавних відносин не так просто зруйнувати однієї, навіть поки ще найпотужнішою, державі (ключове слово тут — «поки що»).

Практика показує, що більшість країн інстинктивно прагне зберегти історично сформовані принципи відносин між державами. Це як якщо б хтось задумав одномоментно зруйнувати норми моралі, яка склалася внаслідок розвитку людського суспільства. Зробити це нікому не вдалося. Просто тому що означало б крок назад у розвитку — до звірячої основі людини, що для нормальних людей абсолютно неприйнятно.

Як би там не було, але дипломатичні норми продовжують діяти: зокрема, держави зобов’язані виконувати взяті на себе міжнародні зобов’язання. Ще стародавні римляни стверджували: Pacta sunt servanda («Договори повинні виконуватися»).

Цього елементарного правила міжнародної дипломатії Росія разом з іншими учасниками «нормандського формату» переговорів по врегулюванню ситуації в Донбасі вимагає від української сторони, подписавшейся в свій час під умовами Мінських угод, у тому числі під так званою «формулою Штанмайєра». Франція та Німеччина як учасники переговорів, безумовно, підтримують це вимога до України.

Зеленський, погодившись з поставленням підпису в документі про нормалізацію ситуації в Донбасі, предложенномминистром закордонних справ Німеччини Франком-Вальтером Штанмайером (зараз він президент ФРН), викликав ескалацію конфлікту еліт на Україні.

В даний час протистояння влади з націоналістами йде по наростаючій і може призвести до політичної кризи і чергову зміну еліт (тобто приходу до влади відвертих нацистів), або до відмови українського керівництва від взятих на себе зобов’язань у рамках «нормандського формату». Що буде мати серйозні наслідки для ставлення європейців до України, призведе її до внутрішньополітичній кризі, а в перспективі — до розвалу країни.

Разом з тим серед політологів існує думка, що, відстоюючи принцип недоторканності кордонів, німці і французи найбільше стурбовані не східної і південно-східної межами України. А тим, що після розвалу країни Польща захопить західні області: Львівську, Тернопільську та Івано-Франківську. Це, на їхню думку, призвело б до солідного посилення позицій Польщі, а через неї і США в Європейському союзі — на шкоду інтересам Німеччини та Франції.

Посилення економічної та військової могутності Росії, як вважають ті ж політологи, не залишає сумнівів, що східні та південні області України перейдуть під вплив Росії.

Те, що РФ зараз не педалює процес, вони пов’язують не стільки з питаннями економічного порядку (подібна операція лягла б важким тягарем на російський бюджет), скільки з процесами, що відбуваються у відносинах між Європою і Сполученими Штатами.

Зростаючі політичні та економічні суперечності між США і ЄС, втрата з боку обох акторів інтересу до України в силу викладених вище причин здатні в значній мірі полегшити Росії зміну еліт на Україні на дружні, що дозволить вибудувати нові відносини між країнами. Зробити це буде можливо виключно з використанням потенціалу східних і південних областей, населення яких готовий до активних дій і давно вже перейшло в наступ у разі підтримки з боку російських властей.

Росія ж не квапить перебігу подій, вони і так розвиваються в потрібному руслі, на українському, європейському та американському напрямках.

Як зреагують американці, якщо вся Україна повернеться раптом у «рідну гавань», передбачити неважко. Можуть бути нюанси в разі перемоги на наступних виборах Дональда Трампа або демократичного кандидата. У всякому разі, воювати з нами ні той, ні інший не буде. Ну а до санкцій ми вже давно звикли.

Європа, звичайно, пошумить для порядку, але відмовлятися від російського газу явно не стане. А в душі європейці, швидше за все, зітхнуть з полегшенням, оскільки на її «задньому дворі» не відбувся нацистський режим, який надавав би підтримку їх украй правим партіям і рухам.

Сьогодні ворожити про майбутнє, звичайно, можна. І не факт, що так станеться, як ми припустили. А ось тенденції розвитку подій вже вгадуються досить точно. І основна причина цього — зростаюча військова міць нашої країни. Вона змушує Захід рахуватися з нашими політичними інтересами, знову чітко бачити наші «червоні лінії», переступати які — собі дорожче.

Сергій Кузнєцов