Для росіян за кордоном призначений «день ікс»

Загострення в найбільшій екс радянській республіці, яка вирішила остаточно дерусифікувати своє публічний простір, породило очікуваний спектр реакцій.

Від риторичних відозв на тему «Ну як же так можна, ви ж самі в основному російськомовні!» — і до злегка єхидних: «Так вам і треба. Майбутнім гастарбайтерів в Росії нема чого володіти на рівні рідної мовою ядерної космічної цивілізації, їх доля — недорогий некваліфіковану працю».

На тлі українських подій малопомітним, але теж по-своєму символічним пролунав остаточний вирок освіти російською мовою в Латвії (колись також наполовину російськомовної): місцевий Конституційний суд визнав абсолютно законним переведення всіх шкіл республіки на місцевий мову.

…Є думка, що перед нами — фінальний акорд історії самого явища під назвою «російськомовні за кордоном». У тому сенсі, що ця спільність підходить, судячи з усього, до точки історичного вибору.

Що тут потрібно враховувати: післяреволюційна, столітньої давності, еміграція з Росії в Європу і Америку не іменувала себе «російськомовної». Вона називала себе «руської» незалежно від етнічного складу і релігійних переконань, оскільки тоді, на зорі XX століття, вважали себе росіянами піддані російської корони. Ідея національності в відповідності з етнічним походженням» проникла в суспільну свідомість пізніше — і, якщо чесно, являла собою відгомін загальноєвропейських расистських штудій XIX століття.

Загалом, поняття «російськомовні жителі зарубіжних республік» в тому вигляді, в якому ми її знаємо, виникла на початку 90-х. Я сам таким був, я пам’ятаю.

Після розпаду СРСР в новоутворених нероссиях» виникло питання: як іменувати і як трактувати колишніх радянських громадян, які живуть на територіях цих «нероссий», але при цьому не належать до титульних этноязыковым громадам.

Врахуємо: це були, якщо можна так висловитися, носії «культури метрополії» — притому що знаходилися з нею на прямий культурної лінії. У тому сенсі, що в їхніх школах від Ташкента до Талліна висіли в класах літератури Пушкін-Гоголь-Некрасов-Достоєвський-Толстой, а в домашніх бібліотеках неодмінно були Ільф і Петров, Булгаков і Стругацькі. Діти цих російськомовних від Риги до Кишинева розповідали один одному однакові анекдоти про Петьку і Чапаєва і Чебурашку з Геною і грали в козаки-розбійники. Їх місцева інтелігенція читала модного Пелевіна, а їхні місцеві радіостанції синхронно слідом за московськими і пітерськими інфікували своїх слухачів піснями «Що таке осінь», «Казкова тайга», «У тебе СНІД» і, якщо вже на те пішло, «Володимирський централ» з «Дачею».

Визнавати цих громадян національними громадами було й не зовсім вірно, і не дуже зручно — причому всім.

Для Росії, яка в 90-е плуталася у власній ідентичності, захист прав російськомовних була суцільним мінним полем (бо й сама Росія всіляко відхрещувалася від «імперської спадщини», і самі російськомовні зарубіжжя не дуже розуміли, з ким себе ототожнювати. У підсумку все виливалося в беззубу риторику «за права меншин»).

Для етнонаціональних «нероссий» визнання «оккупантского обтяження» повноцінним нацменшиною передбачало би необхідність визнання за ним якихось міжнародно затверджених прав — що їм було потрібно від слова «зовсім».

Нарешті, для Європи і особливо США ідея організованих багатомільйонних громад росіян на території молодих антиросійських демократій виглядала просто небезпечно.

В результаті був затверджений і прийнятий «мінімалістський», ні на що не претендує і ні до чого нікого не зобов’язує термін — «російськомовні». Що означав, по суті, пусту, позбавлену історичної та цивілізаційної ідентичності групу в кожної окремої молодої демократії, просто в побуті общающуюся на одній з мов східнослов’янської групи.

…Різниця між «росіянами» і «російськомовними» — не просто велика. Це сутнісна, принципова різниця.

Росіяни — будь-якого національного походження — в силу історичних особливостей визначаються тільки одним. Вони декларують свою приналежність до російської, вона ж російська, вона ж радянська, вона ж знову російська, цивілізації.

У понятті «російський» необов’язковим елементом є беспримесно білий колір шкіри (у всякому разі, на це нам натякають А. С. Пушкін та заслужений артист РФ Р. Д. Сіятвінда). У понятті «російський» необов’язковим елементом є православне віросповідання (у всякому разі, на це натякають І. А. Єфремов, Ж. В. Алфьоров і великий російський футболіст Р. Дасаєв). У понятті «російський» необов’язковим елементом є походження від великоросів (у всякому разі, на це натякають Багратіон, Висоцький, Ейзенштейн і Макаренко, не кажучи вже про французьку нашому Бабі-язі Милляре і ірландському режисера-казкаря Роу, його знімав).

Зате неможливо уявити собі повноцінного російського (будь-якої національності) без Дня Перемоги, «Війни і миру», Штірліца і Гагаріна з його польотом. Ця система цінностей, з одного боку, охоплює величезну кількість не тільки «етнічних росіян», але і «етнічних неросійських», включаючи множинні плоди міжнаціональних шлюбів радянських і «цивілізаційно зросійщених представників маси народів.

З іншого боку — ця система заходів і цінностей виявилася під категоричною забороною молодих націонал-демократіях.

Тому ідея «російськомовності» була ідеєю вимушеною і тимчасовою. Вона була ідеєю, зводить цивілізаційну ідентичність двох-трьох десятків мільйонів носіїв до якихось побутових ознаками, до «аборигенам другого сорту» зі своєю мовою побутового спілкування, випадково ідентичним російській. І ця мова був терпимий до тих пір, доки під тиском місцевих етнокультурних активизмов ці російськомовні нарешті не перейдуть на локально цінні символи і цінності.

Російськомовні за планом повинні були займатися безперервної і циркулярної культурної самокастрацией. Тобто любити «Колимські розповіді» Шаламова і відхрещуватися від «Олександра Невського» Ейзенштейна; любити драми Чехова про російської безвиході і відхрещуватися від «Щоденника письменника» Достоєвського; любити ту частину Бродського, яка проти радянської влади, і відхрещуватися від тієї, яка «на незалежність України».

А підсумкової метою все одно вважався їх остаточний перехід на місцеві національні мови і місцевих офіційних героїв — з упором на умовних бандер.

Одним словом — завданням російськомовних з точки зору пострадянських республік було безперервно доводити, що вони винесли з канула «імперської» епохи лише мову спілкування і ту частину культури, яка жорстоко і непримиренно бичує прокляту імперію.

Російськомовні повинні були на всьому пострадянському просторі звітувати про те, наскільки далеко вони просунулися в своєму визволення і отчаливании від імперської путінської авторитарної Росії — для чого періодично влаштовувалися і влаштовуються показові заходи, доводять нетотожність «російськомовних європейців» «путінському режиму».

І ось що вражає: навіть на таких умовах російськомовних ніде не взяли в повноцінні люди, «меншість з правами». З тієї простої причини, що по самому ознакою прямого доступу до російського культурного коду вони поголовно все одно залишаються підозрілими, небажаними, неблагонадійними — і тому неповноцінними.

Тому ні в одній європейській пострадянській республіці їм повноцінний «нацменьшинственный» пакет прав так і не видали.

Зрозуміло, в російськомовних ЗМІ Східної Європи ми можемо прочитати масу грамотно вивірених мантр «нас тут ніхто не пригнічує, не слухайте кремлівську пропаганду». Але всі ці мантри зводяться до сентиментальних описів випадків, коли ними, російськомовними, не погребували в побуті великодушні представники націй-господарів. Тобто «в аптеці, виявивши, що я не говорю по-литовськи, дівчинка перейшла на ламану російську, і я відчув таку прямо доброзичливість». Або «в місцевому російському театрі ставлять «Три сестри», і табло із синхронним перекладом на державну мову нікого не напружує».

Про толерантності до того, що по-справжньому складає російську/російську ідентичність, від війни 1812 року до війни 1941-1945 років, від Ломоносова до Ландау і від Ціолковського до Гагаріна, мова не йшла і не йде.

Російськомовним заборонено захоплюватися будь Росією, крім тієї її частини, яка критикує Росію і заперечує.

…Загалом, все це лицемірство худо-бідно прожило майже три десятиліття.

Але зараз ситуація загострюється — головним чином тому, що Росія, яку вважали згасаючої силою, раптово почала проявляти політичну і культурну експансію.

У ситуації, коли у Росії є Крим, і Сирія, і «Північний потік — 2», і фільм «Т-34», і також паспорти для Донбасу, — тримати у себе навіть дуже ручних російськомовних вже як б ризиковано.

І тому повсюдно форсується їх ліквідація як сутності.

За цих обставин у часовій та аморфної сутності під назвою «російськомовні зарубіжжя» виникає по-справжньому гамлетівське питання.
А саме:

— або колективно відмовитися від усіх залишків «руськості» і визнати себе аборигенами другого сорту, просто недостатньо добре володіють власним державною мовою і просто недостатньо добре знайомими зі своїми національними героями боротьби з Росією.

— або визнати свою приналежність до «ворожої Європі» цивілізації. Наслідком чого може бути справжнє протистояння з дикунськими етнічними режимами місцевих націонал-демократій. І — з високою ймовірністю — видавлювання на культурно-цивілізаційну батьківщину.

Тобто на Велику Землю, де немає Шенгену, Вузьких Вуличок Ганзейських Столиць, Європейського Сервісу та інших неминущих цінностей.

…Гуманітарною місією Великої Землі в цих умовах, як видається, може бути лише полегшення евакуації тих, хто зважився всупереч моді бути росіянами.