Ердоган готовий до війни з Європою за газ Кіпру

Тепер стає зрозуміло, навіщо Ердогану знадобилися комплекси с-400

У застарілих невирішених територіальних конфліктів є одна неприємна сторона. Одного разу, в самий для багатьох невідповідний момент, вони мають властивість виливатися в серйозну проблему, небезпечну обваленням всього сформованого світу. Аж до перспективи виникнення повноцінної війни, яку ніхто не хоче, але саме тому вона нерідко виявляється абсолютно неминучою.

Зараз виникає саме такий випадок між Туреччиною і Кіпром. Хоча до прямої стрілянини справа ще, на щастя, не дійшло, однак сама динаміка розвитку подій і лежать в її основі мотиви дії сторін мають нехорошу тенденцію.

Дано: невирішена проблема з територіальною приналежністю острова Кіпр. Поки стараннями британців острів залишався незалежною державою і служив однією з основних баз флоту колишньої великої Британії в східній частині Середземного моря, тертя між грецькою і турецькою частинами місцевої громади залишалися в тіні. Але коли узи постарілого британського лева ослабли, греки-кіпріоти всерйоз задумалися про офіційне включення Кіпру до складу Греції. На що в 1974 році Туреччина висадила на острів війська “для захисту співвітчизників”, під якими малися на увазі турки-кіпріоти. Так виникла взагалі ніким не визнана Турецька Республіка Північного Кіпру.

Міжнародне співтовариство тоді приклав всі сили для заморожування ситуації та недопущення греко-турецької війни. Було абсолютно незрозуміло, на чию сторону в ній треба ставати Північноатлантичного альянсу, в який на рівних входили Греція і Туреччина. А відійти в сторону не дозволяла Холодна війна і теоретична перспектива радянського втручання в події. Москва війська, звичайно, надсилати б не стала, а от грошима, зброєю і політичною підтримкою допомогти грекам з перспективою їх вибивання з складу НАТО могла навіть дуже.

Щоб не будити лихо, все світове співтовариство (в першу чергу, Захід) дружно зробили вигляд, що на Кіпрі не сталося нічого такого особливого. Просто дрібний сімейні чвари, звертати уваги на які не варто. Так 45 років тому (до речі, 15 липня був ювілей тих подій) сформувалася міна, яка зараз голосно бабахнула.

Статус невизнаної турецької республіки на Кіпрі нікого не хвилювало рівно до тих пір, поки в околицях острова не знайшли суттєві запаси вуглеводнів. У басейні Леванту їх обсяг оцінюється в 3,45 трильйона кубічних метрів газу і понад 1,7 мільярда барелів нафти.

Щоб краще зрозуміти масштаби, варто згадати, що сукупна річна потреба всього Євросоюзу в газі становить 450-480 млрд кубометрів. Знаходяться там тільки два ізраїльських газових родовища – Левіафан і Тамар – здатні повністю покрити всі потреби єврейської держави не менше ніж на 40 років вперед. Єгипетський ділянку Зохр оцінюється майже рівним обом ізраїльським разом узятим.

Словом, ділити є дуже навіть що. Зокрема, в економічній зоні Кіпру в районі родовища Афродіта знаходиться близько 127 млрд кубометрів природного газу, що достатньо для забезпечення потреб острова більш ніж на 100 років.

Інша справа, що багатства знаходяться у воді. Їх практичній розробці тривалий час перешкоджали три моменту. По-перше, той самий не вирішене статус Північного Кіпру, офіційно не визнаного, однак рішуче претендує на свою частку загальних покладів. По-друге, рішуче небажання Анкари поступатися. По-третє, відсутність будь-яких варіантів мирного вирішення проблеми, вкупі з небажанням (так і практичною неможливістю) західних країн влаштовувати повноформатну війну з Туреччиною.

Справа стояло в мертвій точці, поки західна конструкція пристрою світу зберігала стійкість, а Анкара продовжувала сподіватися таки потрапити до складу Євросоюзу і скористатись усіма його економічними і геополітичними перевагами. Як просто в грошах особисто для себе, так і в якості а істотного власного економічного, військового і геополітичного посилення позиції Туреччини в історичному протистоянні на Близькому сході.

Сьогодні світ змінився. Головний патрон – США – спробували влаштувати в країні військовий переворот, і взагалі ведуть себе так, що з такими друзями і ворогів не треба. ЄС динаміт заявку турків на вступ без малого півстоліття. Судячи з усього, стати членом Євросоюзу Туреччини в реальності не світить зовсім.

Значить, далі доведеться розвиватися виключно за свій рахунок. Що гостро ставить руба питання забезпечення зростаючої економіки енергоносіями. «Турецький потік» – це, звичайно, добре, але там за газ треба платити, тоді як через підтримку Північного Кіпру можна спробувати віджати частина буквально під ногами лежать “нічийних” запасів. Їх там не бозна скільки, проте чверть національних потреб років на 10-15 вперед можна закрити.

Словом, Анкара вирішила, що зараз для того, щоб накласти лапу на свою частку енергетичних багатств Кіпру, настав найзручніший момент. І відправила в район економічних вод Північного Кіпру свою бурову установку “Фатіх”.

Далі все пішло за прогнозованим сценарієм. Грецька частина острова обурилася – грабують! Анкара тут же прикрилася міжнародним правом. До справи підключилася спочатку Греція, за нею підтягнувся і Брюссель. Але до нього Анкара вже років п’ять як особливого пієтету не відчуває. Та тому що в ЄС брати відмовляються. Та тому що Євросоюз займає антитурецьку позицію в курдському питанні.

Та тому, що європейці зажали гроші, обіцяні за стримування арабської міграції в Європу (в якій турки, чесно кажучи, не особливо і напружуються). І цілого ряду різних інших конфліктних питань. В тому числі, небажання Європи поступатися Анкарі навіть маленький шматочок Кіпру.

Загалом, ЄС настійно попросив Туреччину “так не робити”, на що Анкара просто знизала плечима і продовжила в колишньому стилі. Міністри закордонних справ Євросоюзу схвалили санкції проти турків, які ті підкреслено публічно проігнорували. На прес-конференції 16 липня міністр закордонних справ Турецької республіки заявив, що угруповання геологорозвідувальних судів в кіпрських водах буде доведена до чотирьох. Країна затвердила план буріння до п’яти свердловин на рік і має намір його виконати в повному обсязі. А якщо хтось спробує перешкодити, Туреччина готова захищати права турків-кіпріотів на шельфові родовища навіть із застосуванням збройних сил.

У перекладі на російську це означає: та пішли ви всі лісом, ми будемо діяти так, як вважаємо за потрібне, а ви… ну, а що ви нам можете зробити?

З цього моменту починається найцікавіше. Тому що в практичному сенсі грізні європейські санкції нічого істотного не містять. Анкару не візьмуть в ЄС? Так її і так туди не пускають. Їй перестануть перераховувати близько 1,5 млрд доларів фінансової допомоги? Так на газі вона заощадить багато разів більше. Її виженуть з НАТО? Сильно від цього постраждає? А на будь-які спроби збройного тиску, перш за все, силами ВПС НАТО у Туреччині тепер є гідна відповідь – С-400, поставлені Путіним.

Тобто, на наших очах формується перший за більш ніж сто років і точно перший за всю післявоєнну історію публічний прецедент захоплення ресурсів і території тільки тому, що вони “нічиї”, і тому, що претендент подібний крок дозволити собі хоче і може. І це погано. Якщо перерозподілити ресурси, спираючись тільки на право сильного, зараз пройде у турків, досить скоро подібна практика стане вважатися справою природною, і бажаючих нею скористатися з’явиться дуже багато.